Виправлення традицій: між необхідністю і можливістю

IQМаксим Віхров, 4 лютого 201421146
Виправлення традицій: між необхідністю і можливістю

Чи не найбільше дискусій щодо наших традицій припадає на період зимових свят. Як узгодити передріздвяний піст і новорічне застілля? Чи обов’язково колядувати? Пірнати у воду на Йордана чи просто сходити до церкви?

Потім ми можемо поміркувати, чи відповідає українським традиціям День святого Валентина, а за кілька тижнів – напосісти на тих, хто вітає жінок 8 березня, замість робити це у травні, на День Матері. Потім можна жахнутися поганським забобонам довкола Великодня, гарненько посваритися у соцмережах з приводу Дня Перемоги і, нарешті, їхати в омріяну відпустку. Ці дискусії не є безпідставними, бо традиції – це дуже важливо.

І зовсім не тому, що дотримуватися традицій – це, бачте, патріотично. З точки зору соціальної фізики, традиції – це засіб впорядкування і структурування колективного життя. Тут традиції виконують дві функції:

а) відтворення ідентичності;

б) відтворення солідарності.

Ці функції є настільки фундаментальними, що традиції виникають всюди, де є більш-менш стала колективна взаємодія: у колі давніх приятелів, на підприємстві, у певному регіоні etc. Коли внаслідок певних історичних катаклізмів наявна система традицій руйнується (як-от після 1917 року), суспільство одразу продукує нові традиції: модифікує старі чи приймає запроваджувані новою елітою. Так радянські громадяни визнали Діда Мороза, Міжнародний жіночий день та силу-силенну інших радянських новацій. Тож традиції – це не обов’язково щось із сивої давнини.

Сьогодні український соціум знову перебуває у ситуації, коли одні традиції щезають, другі – відроджуються, треті – наново впроваджуються, і щодо всіх них точаться запеклі дискусії. До того ж у процес активно втручається держава і політикум. Та це цілком нормальна ситуація, бо все, що стосується ідентичності, – ласий шматочок для усіх, хто має волю до влади. Будь-яка політична еліта прагне творити ідентичності, закладаючи соціокультурний фундамент своєї влади. За прикладами далеко ходити не слід. Скажімо, «Свободі» вдалося започаткувати аж дві новітні націоналістичні традиції: відзначати день народження Бандери і Марш УПА. Причому в першому випадку вони прямо апелюють до ідентичності, з року в рік повторюючи меседж: 1 січня усі справжні українці тримають смолоскипи, а «совки» лежать мордою в салаті. Схожим чином намагається діяти і Партія регіонів, стимулюючи формування традицій, пов’язаних з Великою Вітчизняною війною. Приміром, георгіївські стрічки – відносно новий «кремлівський флешмоб», що в деяких регіонах по-справжньому «пішов у народ».

Звідси походять і численні дискусії щодо «правильних» і «неправильних» традицій. Нещодавно шановний Теодор Спітюк у своїй статті «Наше Різдво, Старий Новий рік та інші традиції» розглянув цілий клубок проблем, пов’язаних з дотриманням українцями юліанського календаря. Тут тобі і вибір між синхронізацією з ЄС та «Русским миром», і зв’язок календарного чинника з українською ідентичністю. З інших позицій у «святкові» дискусії втручаються церкви, які болісно реагують на елементи поганства, привнесені народом до християнської обрядовості. Але самі по собі традиції функціонують абсолютно незалежно від політичних, догматичних чи утилітарних обґрунтувань. Традиції тримаються на трьох китах: це масовість, повторюваність та офіційний вихідний. Якщо значна кількість людей регулярно вдається до певних дій, це і є традиція у повному сенсі цього слова. А що саме люди роблять – вже справа десята. У цьому сенсі танці довкола груші на честь Галактичного Котигорошка можуть згуртувати народ не гірше, ніж прадавні купальські ігрища чи патріотичний парад на День Незалежності.

Звісно, це не значить, що будь-яка традиція має бути недоторканою. Так чи інакше, ідентичність мусить бути більш-менш несуперечливою. Принаймні на тому рівні, на якому це можливо. Зрозуміло, що якимись традиціями доведеться свідомо пожертвувати. Так зник радянський День захисника Вітчизни, що відзначався 23 лютого, річниця Жовтневої революції etc. Однак сформувати нові традиції не так просто. Скажімо, у Росії святкування Дня народної єдності, попри історичне обґрунтування, не прижилося – самі росіяни «не прониклись», і симпатичну дату приватизували націоналісти. У своєму ставленні до традицій суспільство дуже консервативне і може святкувати щось за інерцією десятиліттями, навіть попри офіційну заборону. З часів Хрещення Русі церква доклала чимало зусиль, аби витрусити з голів русичів поганські забобони. Але тим русичам хоч кілок на голові теши: на Різдво вони вперто тягнуть додому дідуха, пхаються до лазні у Чистий Четвер і роблять ще безліч неподобств, «бо ж бабця так робила». Чи потрібно оберігати християнську ідентичність від розмивання, викорінюючи ці звичаї? Так, безумовно. Так само доцільно і переглядати систему офіційних свят, коригувати їхню символіку і запроваджувати оновлені інтерпретації.

Однак варто розуміти, що сучасне суспільство дуже атомізоване та аномійне. Тож навіть безглузді чи ідеологічно непевні традиції виконують свою функцію, так-сяк утримуючи соціальну тканину від розповзання. Дуже виразна ця проблема в індустріальних регіонах Сходу. Як нещодавно писав Ярослав Грицак, там навіть не колядують, а якщо і колядують, то «неправильно». Це, звісно ж, певною мірою художнє перебільшення, але воно відображає тенденцію. Внаслідок історичних колізій традиційні практики тут або не прижилися, або зазнали ерозії та деформацій. Але на тлі глибокої соціальної кризи, спричиненої занепадом промисловості, перебирати особливо нічим. Навіть кумедний звичай 1 травня виїжджати за місто «на шашлики» допомагає бодай якось зберігати відчуття колективності. Так само це стосується відзначення чисельних річниць визволення від «німецько-фашистських загарбників» міста, області, країни і т.п. Забери це все – і  соціальне середовище буде деградувати ще швидше, хоч би блискучі пояснення вигадала політична еліта.

Те, що Україна об’єктивно належить до європейської цивілізації і мусить вибудовувати ще й окремішню ідентичність, беззаперечно. І неможливо виправдовувати всі ті традиції та звичаї, які існують сьогодні. Однак у нас проблеми не лише з ідентичністю, а й з кризою соціальних структур та інститутів, не кажучи вже про міжрегіональні суперечності та інші загальновідомі обставини. Все це – дуже нудні речі, що обмежують політ державницької фантазії. Але політика (навіть культурна) – це мистецтво можливого. Тому до питання традицій варто підходити делікатно і виважено, аби не поглиблювати тих криз, що вже існують. Навіть не з гуманістичних, а з суто практичних міркувань.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 6

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Сенсей 6 лютого 2014, 21:07

    Українська православна церква Московського патріархату не повинна бути в Україні

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • / / / 5 лютого 2014, 22:57

    Ментальний розкол існує і між галичанам та закарпатцями. Уніварсальн іцінності та прагнення охоплюють всіх людей, проблема в їх інтерпритації. На сході зло пов'язують із бандерівцями і Америкою. На Заході із Росією та homo-sovietiсus. Над спільною інтерпритацією спільних загальнолюдських прагнень повинна працювати система освіти, а 20 років ще замало щоб усі живучі покоління отримали спільну інтерпритаційну базу.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Лев 5 лютого 2014, 18:01

    Боюся,що проблема таки є.І назва її - глибокий ментальний розкол суспільства (якщо воно як таке,як щось цілісне,існує в сучасній Україні взагалі).

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук