Вітчизняні парадокси

Насамперед мова про летальну зброю, яку ми в Америки просимо вже не перший місяць, а Америка нам уперто не дає. На місці США, як е крамольно це зараз прозвучить, я б теж не продавав державі Україні летальну зброю. Не так. Продав би, бо вона на фронті вкрай необхідна. Навіть із суттєвою знижкою.

Але мусить бути дотримана одна єдина умова: українські зброярі повинні спершу виробити щось самі. Поставивши на передову першу партію важкої техніки та вдосталь боєприпасів. Щойно армія відрапортує, що її вже не забезпечує жоден волонтер, всього вдосталь постачає держава, і це "вдосталь" - в належній кількості та належній якості, США дає відмашку.

Захід має допомагати. А не бути основним та єдиним постачальником. Причому - не лише зброї. Банальна істина, але вона не втратила актуальності: спершу доведи, що можеш сам, а допомога не забариться. Українська оборонна промисловість справді була в занедбаному стані.

Та від початку військових дій на Сході було, як на мене, досить часу, аби бодай заявити про наміри відроджуватися. Й почати залучати людей на робочі місця.

Оборонка - галузь перспективна. Україна, відповідаючи викликам часу, не просто може - повинна створювати робочі місця саме за рахунок відродження оборонної промисловості. Передумови для цього побачить кожен, хто щодня дивиться телевізійні новини. То тут, то там молоді фахівці розробляють унікальні засоби захисту, і отримують схвальні відгуки. Що заважає запустити в серійне виробництво хоча б третину проектів? Гроші. Людям треба платити за роботу. І не одноразово.

Уявіть собі місце, де виробляють, наприклад, вітчизняні безпілотники. Заробітна плата повинна йти всім, від керівника та майстрів, до електриків, охоронців, буфетниці й прибиральниці! Якого дідька створювати робочі місця та розвиватися й ставати на ноги, коли простіше купити готове, давши заробити комусь іншому. Звісно, пояснення дуже спрощене. Та, сподіваюсь, суть уловлена.

Така сама історія - з іншим стратегічним продуктом: українським кіно, телевізійним та прокатним. Особливо з телевізійним. Раніше його взагалі виробляли на експорт, а потім купували в того, кому продали - але вже за менші гроші. Тепер просто купують. Причому гроші на виробництво є, хай менші, ніж у інших.

Проте варто усвідомити: це - для початку. Творці готові на менші гонорари, якщо розвиток індустрії матиме зрозумілу перспективу. Та розвиток - це ризик.

В Україні звикли ризикувати життям. Гроші ж не люблять ризиків, краще віддати їх родичам. Якщо системно лупати будь-яку скалу, результат, причому - позитивний, буде не завтра й не під ялинку. Але - незабаром. Швидше, ніж хтось собі уявляє.

Ніхто поки не ризикує починати відбудовувати будь-яку індустрію з нуля. Україна ж потребує саме цього. Бо волонтери, при всій повазі, можуть зібрати гроші на один танк, але не зробити своїми силами десять.

І вже точно не знімуть кіно для широкого глядача. Не побудують мережі кінотеатрів для широкого прокату. Не відкриють книгарні в кожному райцентрі. Не переконають менеджерів усіх рівнів ризикувати, даючи зелені вулиці власному виробництву будь-чого, крім макаронних виробів, квашеної капусти й домашньої ковбаси. Поки так є - ми будемо просити й закуповувати. Нехай заробить хтось інший. А тим часом широко говоритимемо про безробіття в Україні й заробітчанство.