«Війна закінчиться, а вся моя рота залишиться в книжці»

Учасник бойових дій на сході України, сержант оперативного резерву Збройних сил Олег Болдирєв із позивним Мартін Брест став відомим ще під час служби завдяки постам на Facebook-сторінці. У них він дотепно і пронизливо, використовуючи бойовий суржик, описував фронтові будні свого піхотного підрозділу. Після демобілізації 2016 року Олег/Мартін не покинув цієї справи і регулярно видавав на-гора історії про себе та своїх побратимів. У певний момент він вирішив написати про все це книжку. Зібрати докупи фейсбучні пости під однією обкладинкою було б занадто просто, але не дуже чесно перед читачами і самим собою. Тому це мав бути абсолютно новий твір.

Так із-під клавіатури планшета вийшла збірка оповідань «Піхота» (2017), потім – «Піхота-2: збройники» (2019). Нині автор закінчив роботу над третім виданням із підзаголовком «Терикони». Мартін Брест, якого читачі напівсерйозно-напівжартома називають «українським Ремарком», є одним із яскравих представників сучасної ветеранської літератури, яка жваво формується буквально на наших очах. Саме про це явище він розповів в інтерв’ю ZAXID.NET.

Літературний фронт

– Коли і як виник феномен ветеранської літератури в Україні?

– Узагалі, явище української ветеранської літератури дуже давнє. Наприклад, Тарас Григорович Шевченко – ветеран 128-ї бригади. Автор «Енеїди» Іван Котляревський – також ветеран. Сучасна ж ветеранська література почала формуватися, напевно, із 2015 року, коли перші люди, які прослужили рік чи більше, почали повертатися із фронту та видавати на-гора якісь тексти з абсолютно різною метою. Це все не було на рівні чималих накладів і не гриміло в інформаційному просторі країни. Але великий старт ветеранської літератури відбувся 2017 року, бо 2016-го закінчилися шість хвиль мобілізації. Люди почали писати й рефлексувати. У дуже багатьох в армії були мізки та бажання творити – і вони стали це робити.

– Чи можна говорити про те, що це вже окрема ніша у вітчизняній літературі?

– Ветеранська література буває двох типів. Власне кажучи, література про саму війну – мемуаристика, дослідження, як, наприклад, книжка Романа Зіненка «Іловайський щоденник». Або література про що завгодно, але написана ветераном. Перших книг, присвячених війні, більше – настільки сильним був вплив на людей, які провели час в армії, що вони почали писати. Плюс до всього це один із найпотужніших способів психологічного розвантаження. А ще «завдяки» нашим засобам масової інформації стільки всього перебрехано і забуто. Тому й ветерани пишуть свої книжки, аби зберегти пам’ять про людей, які були на війні.

Якщо ми будемо мовчати, то незабаром про це говоритимуть зовсім інакше або взагалі не пам’ятатимуть. Почитавши мемуари, видані після закінчення будь-якої війни, виявиться, що воювали тільки генерали з полковниками, а звичайних солдатів там не було. Ми ж розуміємо, що про нашу війну також будуть написані мемуари. Проте насправді всі неймовірні задумки генералів урешті-решт виконують якісь солдати, сержанти, старшини або прапорщики з лопатами й автоматами. Якщо план втілять у життя завдяки героїзму виконавчої ланки, то генерал – молодець, він будує далі свою кар’єру, отримає нагородний пістолет і медаль. Якщо ж план провалиться, винуватим буде солдат. Точніше, ні, не винуватим, його просто вб’ють вороги під час виконання бойового наказу.

Ветеранська література, на відміну від інших її розвивальних і розважальних різновидів, має три основи. По-перше, це психологічне розвантаження. По-друге, це написання правди про те, що було на війні. Тільки про одне Дебальцеве можна написати десять романів, але є всього одна книга. І по-третє, це єдина інформаційна війна, котру нормально ведуть у нашій країні. Чому ми пишемо, якщо війна ще не закінчилася? Бо так ми продовжуємо війну. Держава «профукала» все, що можна. Ветеранська література існує окремо від держави й не користується її підтримкою. Це насправді тупо. У будь-якій нормальній країні все навпаки. У мене просто є мрія – програма з державної підтримки ветеранської літератури.

– Як тут не збитися на пропаганду?

– Це, братику, залежить від саморегуляції. Бо врешті-решт книга – комерційний продукт, який хтось купить, «проголосує» за нього грошима. Тож погані книжки не будуть продаватися, а хороші – користуватимуться попитом і перевидаватимуться.

– Побутує думка, що книжки про війну і людей на війні цікаві насамперед тим, хто там був. Але, як показує досвід продажів на книжкових виставках і форумах, їх доволі добре розкуповує ширша аудиторія. Отже, вони затребувані?

– Писати про те, що людина пережила, набагато простіше, ніж щось вигадувати. Є талановиті люди, які можуть писати на будь-яку тему. А ми все пережили й залишилося просто взяти свій старий ноутбук з піратським Word’ом і «забити» все в текст. Усе одно воно буде щирим. А щирість – це той продукт, який матиме попит у будь-якому суспільстві. У нас дуже багато хороших людей, і вони відчувають, що книжка в середньому коштує трохи дешевше, ніж піца. Вони «голосують» за книгу грошима. Це не найкращий, але найпростіший показник.

– Які закиди найчастіше чують на свою адресу письменники-ветерани від професійних літераторів? Чи вони обґрунтовані?

– Коли вийшла моя перша книжка «Піхота» і почала продаватися, я поїхав на презентацію. А в мене є знайомі хлопці, які, окрім того, що вони вояки, так ще й перебувають у спілках письменників. У них є закриті групи в месенджерах. І якось один братик скинув мені більш ніж 100 скріншотів із закритих груп, у яких професійні письменники говорили свої «вагомі слова».

Там є два посили – явний і прихований. Перший зводиться до того, що ми – графомани, бачили ситуацію лише зі свого окопу, нічого гідного не написали й «у віки» воно не ввійде. Другий мотив полягає в тому, що ми написали книжки не гірше, ніж це роблять професійні літератори, творчість яких також не ввійде в аннали. Окрім того, я не приховую цифр продажу своїх книг. Для України 3 тис. проданих примірників за рік – дуже непоганий результат. У мене ж дві книги – 15 тис. При цьому я – не письменник, а звичайна людина.

Головна думка в закидах професіоналів така: «Якби ви, ветеринари й вИтерани, прийшли б до нас на поклон, ми б описали ваше одоробло (пищ-пищ і піу-піу) нормальною мовою, видали і заробили грошей. А ви, військові, відбираєте наш хліб». Війна – вдячна тема для письменника. Частина людей так і вчинила. Щось писали, комусь показували. Я мало знайомий із письменницькою братією. Але той один, кого я знаю, каже мені: «Молодець, ти відмінно написав, продовжуй далі».

2017 року ми створили свою нішу в літературі. Цього року ми зробили і розвинули проект «Ветеранський намет», продавши на ярмарках, фестивалях і форумах 7,5 тис. книжок на суму понад 1 млн грн. Ми готували «Ветнамет» як військову операцію – ставили завдання і терміни виконання, писали накази і бойові розпорядження. Моя мета полягала в тому, аби витягнути і продати якомога більше книжок хлопців, імена яких іще невідомі широкому загалу. Бо, по-перше, в них є відмінні книги. По-друге, видання далі йде по руках, його рекомендують, обговорюють враження і так розходиться правда. І по-третє, це гроші, нехай і не такі великі, але люди повинні відчути віддачу від вкладених зусиль. Можливо, вони сядуть і будуть писати далі. А ті наші брати, які ще думають, чи варто їм писати, побачать, що на це реально є запит.

Знову ж таки, щоб доносити правду про війну, щоб пам’ятати загиблих. Війна закінчиться, а вся моя рота залишиться в книжці. Нас уже не буде, а пам’ять буде. Це дуже важливо. Не для того, щоб сплакнути. Із завершенням бойових дій інформаційна війна не закінчиться. Росія ще двадцять років намагатиметься так замазати пам’ять, щоб потім діти у школах учили, що була «фашистська хунта» і «карателі». Друга світова закінчилася в 1945-му, а пропаганда триває понад 70 років.

Ветеранська література – не просто рефлексія, це складова інформаційної війни. Мої книжки є на Донбасі, в Росії, вони розходяться по світу. Люди починають розуміти, що відбувається. Оскільки книжки пишуть ветерани, то роблять це щиро. Щирість підкуповує, а пропаганді не віриш. Ми живемо в інформатизованому світі, відкидаємо рекламу, фільтруємо все, що нам кажуть. Але ми, як і будь-хто, не можемо опиратися щирості.

Зламати парадигму співчуття

– Чого особисто тобі не вистачає в сегменті ветеранської літератури – якихось нерозкритих тем, історій, сюжетів?

– У нас є п’ять із половиною років ведення бойових дій. У будь-якої людини, котра була в бою, є своя дуже цікава історія. Наприклад, Роман Зіненко, зібравши свідчення двохсот осіб, написав дослідження про Іловайськ – просто похвилинно подав інформацію про те, хто де лежав і коли кого вбили. І він один такий на всю країну.

У мене дуже дивне ставлення до журналістів, які пишуть про війну. Коли мій братик пише книжку і починає заробляти, я плескаю в долоні та стрибаю від радості. Коли це робить журналіст на зразок Сергія Лойка, в мене виникають двоякі відчуття. З одного боку, в нас іде інформаційна війна, з іншого – у нас багато талановитих хлопців. Написати книгу – це найпростіше, що можна зробити. Це не фільм зняти. Не треба жодних грошових вкладень. Відкрив ноутбук – і давай уперед, розділ перший. Усе доволі просто.

– Яку з книжок про сучасну війну можна було б екранізувати як повнометражний фільм або серіал на зразок американських «Братів по зброї» та «На Тихому океані»?

– Щоб це відбулося, на першому етапі потрібна державна підтримка. З часом, коли буде створена ніша військового кіно, це почне приносити гроші, а не буде збитковою справою. Тоді це можна буде віддати на відкуп приватникам. Вони вирішуватимуть, чи зняти їм військовий серіал, як «Брати по зброї» на каналі HBO. Комерсанти рахують вигоду. Хоча перші десять-п’ятнадцять років має бути державна підтримка, як це було з фільмами «Кіборги» і «Позивний “Бандерас”».

Але як тільки ми говоримо слово «держава», маємо на увазі щось погане. Усе творче, чого торкається держава, перетворюється на лайно. Був цар Мідас, який усе перетворював на золото, а тут – навпаки. Чи зміниться ця ситуація? Не думаю. Війна понад п’ять років була якомога далі від нашого світу. Ми сидимо в центрі Києва, проте хіба щось нам говорить про те, що в цей час десь на сході воюють пацани? Ні. На площі перед Верховною Радою мав би стояти пам’ятник бійцям, полеглим під Іловайськом. Значить армія добре робить свою роботу, якщо суспільство не відчуває війни.

Навіть журналісти, які приїжджають на фронт, роблять негативні сюжети: «Наші хлопці на передку були обстріляні, але вони мужньо тримають позиції». Із такою парадигмою співчуття ми не побудуємо нормальну інформаційну політику. А тепер погляньмо на американців, які в середньому беруть участь у війні раз на десять років. Візьмемо будь-яке тамтешнє кіно. Ти бачиш офігенного, здорового, неймовірно класного, м’язистого пацана, котрого люблять жінки. І все це потужно, з гумором. Ти із задоволенням дивишся цей фільм. Навіть стрічка «Падіння “Чорного яструба”» про невдалу операцію американців у Сомалі все одно викликає захват. Ти захоплюєшся цими героями. Це талановито знято.

А в нас що? У нас парадигма співчуття. Ми співаємо сумних українських пісень. Отже, ми – «тєрпіли». Саме ця думка билася в моїй голові, коли я писав свої книги. У них можна знайти все, що завгодно, включно з орфографічними помилками. Одного там лише немає – жалю.

– Проанонсуй, про що буде твоя нова книжка?

– Третя частина «Піхоти» написана у стилістиці двох попередніх. Але вона буде трохи іншою, тому що я замахнувся на повість із трьох розділів. Уперше в історії української ветеранської літератури з’являється герой-«сепар». Я з Донбасу, знаю всіх цих людей, декого – особисто. Нова книга буде присвячена, мабуть, найважливішим людям на війні – нашим дружинам. Це буде гарна повість, вона мені вже подобається.

Книжка вийде в листопаді, а попереднє замовлення можна буде зробити у жовтні. Ніхто ніколи не запитує, чому я роблю передзамовлення. Я – не бідна людина і не багата. Можу знайти умовних 40 тис. грн, позичивши їх у мами чи тещі, та надрукувати за свій рахунок тисячу примірників, проте не роблю цього. Але в мого видавництва є хитрий план. Про нього ніхто не знає, ти будеш першим. Ми беремо за попередні замовлення повну вартість книги, а друкуємо більше. Залишаються раніше зароблені видавництвом гроші, котрі ми за домовленістю скеровуємо на друк книжок хлопців, які ще не достатньо відомі. Вони побоюються, що через те, що їх не знають, книжки не будуть замовляти. Ми в такий спосіб підтримуємо своїх, інакше не можна називатися ветераном.

Кілька книжок ми вже так видали. Зі ста осіб, які кажуть мені: «Я хочу написати книгу», починають це робити п’ятдесят, а дописують п’ять. Це непоганий відсоток. Я витрачаю свій час, гроші та ресурси для однієї простої речі: щоб хлопець або дівчинка написали книгу, в яких майже завжди згадані вже загиблі люди, і щоб це видання стояло на полиці в паперовому вигляді. Чому в паперовому? Тому що воно безсмертне.