«Військові люблять техніку, не дарма ж називають її жіночими іменами»
Суспільство

«Військові люблять техніку, не дарма ж називають її жіночими іменами»

Історія підполковника радіотехнічних військ Ігоря Горбатого

Ірина Баранова, Олександра Качмар, 4 червня 2016 1105 0

Спочатку Ігор може здатись скептичним й непривітним. Вже потім стають помітні інші його риси: дружелюбність та почуття гумору, хоча й специфічне – бо армійське. Але і це ще не справжній він. За усіма масками ховається чуйний, люблячий батько та відповідальний командир. Таким є інженер відділу радіотехнічних військ Повітряного командування «Захід» підполковник Ігор Горбатий із позивним «Пастор».

Ігор Горбатий пішов стопами свого старшого брата – той був військовим. Крім цього, хлопець мріяв про радіоелектроніку, хотів крім механічної роботи виконаної руками, розуміти сутність тієї роботи, вміти робити корисне.

«Якось приміряв на себе братову форму, подивився і подумав: «Можемо!». Це було у старших класах школи. Ті, хто обрали схожий напрямок, почали вирізнятися цілеспрямованістю, прагненням бути серйознішими», — розповідає про свій вибір офіцер.

Служба Ігоря Горбатого починалась на технічних посадах. Хлопець став інженером радіоелектроніки, займався обслуговуванням та експлуатацією радіолокаційних станцій. Військовий постійно змінював гарнізони. Через це навіть був змушений змінити паспорт.

Бойовий прапор підрозділу

«Звісно, я не змінив прізвище чи ще щось таке, а був змушений оновити документ, бо у ньому закінчилися чисті аркуші для прописки. Переїжджав із гарнізону в гарнізон. Спочатку був на Волині, потім на Закарпатті — від Тячева до Мукачевого, і вже потім до Львова, а звідси на Рівне вирушив, і нарешті до Львова повернувся», - розповідає Ігор Горбатий.

Підполковник пояснює, що основна специфіка радіотехнічних військ — це дальні гарнізони. Колись вони були розташовані по всьому СРСР. Завдяки постійним переїздам Ігор Горбатий навіть вивчив усі діалекти західної України. Каже, що тепер розуміє і закарпатців, і мешканців Волині.

Про своє рішення вирушити добровольцем на передову Ігор уточнює: «Розумієте, не тільки я вважаю, що офіцер зобов’язаний там перебувати у такий складний час. Хотілося просто долучитися до нашої спільної перемоги. Не прагнув кудись конкретно. Була мета — пропустити все через себе, роблячи те, що вмію щонайкраще».

«Одразу скажу — не було страху. Звичайно, не боїться лише дурень. На війні дуже загострюється інтуїція. Тому під час обстрілу у травні, коли накривали шахту «Бутовку», а я ремонтував машинку, оточуючі вже досить спокійно дивилися на вибухи... Чуєш свист снаряда, бачиш, куди летить, але знаєш, що тебе це не зачепить. Руки не тряслися. Єдине, на що я не наважився — це йти в бункер. Мав одну необережність — передзвонив дружині. І вона почула це все. Я кажу, мовляв, зараз я тобі передзвоню за півгодинки, але вийшло аж за півтори. Усе стріляло, розривалося, свистіло, але відчуття того, що воно зараз тут прямо на мене впаде — не було», - пригадує «Пастор».

Про військове братерство на передовій говорять чимало. Але підполковник Ігор Горбатий звернув увагу на одну важливу деталь.

«Ми там усі були без погонів — солдат, полковник, підполковник... Так буває, що приблизно через два тижні після приїзду всі починають хворіти на застуду. Непевна погода, початок весни. Лікар до мене підійшов і каже: давай будемо тебе лікувати, а то ти геть розхворівся, зовсім голосу не маєш. Питає, мовляв, ти майор? Кажу, ні, я — підполковник. Як? Кажу, та просто, а що тут такого. Пожартував, що в холоді сплю, тому добре зберігся. Так само розвантажував боєприпаси і таскав залізяки, як усі рядові. У нас була одна справа, яку ми спільно узгоджено робили. Були хлопці рукопожатні, й рідше зустрічались інші, а від звань то ніяк не залежало», - пояснює офіцер.

Після звільнення Пісків та шахти «Бутовка» оборонці Зеніту стояли впритул до Донецька. Вгризлись мертвою хваткою. Це міг бути плацдарм для майбутнього звільнення Донецька. Ігор розповідає, що влітку й восени бойовики активно виганяли людей різати руїни аеропорту на метал.

«Крани, бульдозери, екскаватори, вантажівки, бригади «різальників» вивозили тоннами металобрухт з приміщень, розбирали усе до цеглини. Хлопці, які замінили Дику Качку на позиції, кажуть, що вони ріжуть й досі. По цих «металістах» не стріляють, бо сенсу немає, сто відсотків цивільні, або полонені», -  припускає офіцер.

3-го травня зенітівці прийняли черговий бій. На одному з постів у кулемета відбулося утикання патрону, і «Доктор железяк», як ще називають Ігоря, без вагань кинувся розбиратись з «машинкою».

«Коли вже вийшов звідти, всі почали запитувати: «а що ж там, а як?» Тоді прийшов до розуміння, що просто робив свою роботу. Моє покликання — бути своєрідним лікарем для залізяк-локаторів, повертати їх до свого «залізного» життя. Техніку військові люблять, не дарма ж називають жіночими іменами — Дарина, Марія, Оленка. Але техніка, буває, й підводить. Саме того дня, як кажуть на Галичині, «таке ся втрєсло», - усміхається Ігор Горбатий.

В АТО бувають різні моменти. Офіцер радісно пригадує, як святкував із побратимами свій день народження.

«Я тоді вдруге його святкував «у полі». Не було нічого особливого, просто нарізали салату, підсмажили картоплі, зібралися усі разом, «стукнулися» кавою. Але відчуття було неймовірне! Щось схоже, як коли на сім років мені бабуся подарувала самокат. Ще дуже тішили дитячі малюнки, які нам передавали волонтери. Нема слів, аби розповісти, як вони зачіпали нас за живе. Хтось інколи дивився і одразу «йшов курити» — так був зворушений», - пригадує офіцер.

У Ігоря двоє синів. Старшому вже чотирнадцять років. Батько мріє, щоб його діти продовжили військову династію, але зазначає, що не збирається їх до цього змушувати. Хіба допоможе порадою.

Ігор Горбатий зі синами

Коли у Львові зустрічали ротацію Ігоря, дружина з синами була присутня на урочистостях. Молодший аж підстрибував: «Хочу форму, як в тата!».

«Вірити в себе, бути оптимістами, не звертати увагу на неперевірені вкиди інформації, не поширювати їх, а розбиратися в суті новин. Ще, звичайно, любити одне одного, довіряти іншим. Зичу всім мирного неба й рідної землі під ногами!» - бажає всім нам Пастор. 

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук