«Вони мало говорять, але думають про помсту»
Суспільство

«Вони мало говорять, але думають про помсту»

Професор-психіатр про особливості «східноукраїнського синдрому» бійців АТО

Тетяна Козирєва, 30 жовтня 2015 5055 3

Розмову з відомим львівським професором-психіатром Олександром Фільцем ми готували задовго до останніх нічних подій у Львові. Але безпричинна, на перший погляд, атака на будинок мера принаймні частково має свої пояснення у сфері психіатрії. Як і чому такі випадки можуть стати непоодинокими і як цим давати раду нам усім – читайте в інтерв’ю Тетяни Козирєвої з Олександром Фільцем.

***

У Львові відкриють Центр соціальної допомоги учасникам АТО. За словами директора департаменту соціального захисту населення ЛОДА Василя Мартиняка, вже обрано керівний склад центру – його роботу координуватимуть представники волонтерської організації «Коло короля Данила», громадської ініціативи «Допоможи фронту», БФ «Крила надії» та Спілки офіцерів України. Мета центру – швидко та якісно допомогти бійцям АТО у вирішенні будь-яких проблем: психологічних, медичних, соціальних чи юридичних.

Василь Мартиняк  обіцяє, що працівники центру ретельно вивчатимуть проблеми учасників антитерористичної операції, і констатує, що найважливішою для бійців є психологічна допомога. Ідеться про долання так званого «в’єтнамського синдрому».

Що означає цей термін, які наслідки «в’єтнамського синдрому», який відсоток учасників бойових дій схильні до нього і чи можна його позбутися, а також про особливості в’єтнамського синдрому в Україні  – у розмові з психіатром, доктором медичних наук, професором Львівського медичного університету Олександром Фільцем.

Олександр Фільц

А перед тим нагадаємо, що термін «в’єтнамський синдром» виник 1975 року – після закінчення одного з найбільших воєнних конфліктів 2-ої половини ХХ століття – війни  у В’єтнамі. Американці у цій війні програли, зазнавши значних людських втрат – 58 тисяч солдатів загинули і майже 300 тисяч отримали поранення. 

Що таке «в’єтнамський синдром» і чому це небезпечно?

В’єтнамський синдром  – це посттравматичний стресовий розлад. В його основі – високий рівень тривоги, які спричинюють ті переживання і спогади, що пов’язані з військовим насильством. Посттравматичний стресовий розлад виникає взагалі після будь-якого насильства і жорстокості.

Але військовий посттравматичний стресовий розлад має свою специфіку, свої особливості, свою тривалість, і значно більше людей наражаються на такий розлад, ніж при загальних катастрофах. Світова практика спостереження за людьми, які перенесли посттравматичний стресовий розлад, говорить про одну важливу тенденцію: що далі від події, що далі від початку лікування, то більше ускладнень, якщо розлад не вилікували на початку, тобто коли він хроніфікується.

Якщо він стає хронічним або триває дуже довго, то призводить до кількох речей. І це є соціальна дезадаптація (людина трудно може вписатися в побутову реальність), наростання антисоціальних тенденцій (такі люди значно частіше, ніж інші, готові для ламання соціальних правил), зловживання алкоголем і наркотиками, також – суїциди у пізньому, від семи до десяти років, терміні.

Тобто такі люди не можуть дати собі раду у житті, на що накладаються депресивні стани.

Треба сказати ще одну важливу річ. За звичайних обставин,  коли маємо такі жахливі катастрофи, як повені, цунамі, землетруси, пожежі, терористичні акти (зокрема, у Всесвітньому торговельному центрі в США 11 вересня 2011 року . – авт.) тощо, то такі катаклізми також спричинюють посттравматичний стресовий розлад, але частота його виникнення є досить невисока і становить до 20% населення. Військові ж події викликають посттравматичний стресовий розлад у 30% і більше населення. Але при тому це означає, що 60% його не мають.

Тобто є певна категорія людей, котрі підлягають посттравматичному  стресовому розладу?

Так. Це люди з високим рівнем внутрішньої тривоги і ті, котрі не можуть опрацювати травматичний досвід.   

Людина сама відчуває, що з нею щось не так? Чи це мають зауважити родичі, близькі, друзі, колеги?..

Відчуває. Цей розлад усвідомлюється.

Яка основна симптоматика посттравматичного стресового розладу?

Це є високий рівень базової тривоги, неспокій. Також це є неконтрольовані спалахи спогадів, і страх переживання того, що було на війні, майже дорівнює первинному страху – аж до жаху, панічного страху. Ще є розлади сну. Також дуже характерна суміш слабості, так званої астенії,  з дратівливістю. Можуть дошкуляти й короткотривалі депресивні стани.

Потім наростають агресивні імпульсивні дії. Можу навести, як приклад, події 31 серпня біля парламенту: чоловік, котрий кинув гранату, можливо, мав отакі розлади, про котрі зараз говоримо…  Хоча насправді це може бути і спекуляція…

Але хочу сказати ще про одну ознаку в’єтнамського синдрому. Він мав ще один наслідок – ідеться про «оранжеву чуму». Це було пов’язано з напалмом і з тим, що американці застосовували тактику випалювання джунглів, і це призводило до комбінації, якої в інших випадках не маємо – посттравматичний стресовий розлад подібний в усіх військових конфліктах (в Ізраїлі, Іраку, Афганістані). А американці і так само – в’єтнамці мали побічну дію хімічної речовини, яка була в напалмі. І ця хімічна речовина призводила до розвитку пухлин, раку крові, відбивалася на потомстві. Тобто це ще одна складова в’єтнамського синдрому, яку інші країни не мали, тому що такої зброї ніхто не використовував.

Повернімося, пане Олександре, в  Україну… Вочевидь, варто говорити і про те, що так званим  в’єтнамським синдромом уражені не тільки безпосередні учасники бойових дій, а й  члени їх сімей, позаяк людина, котра має всередині отой негатив, передає його найближчому оточенню…

Члени сімей можуть мати в’єтнамський синдром лишень у випадках, коли, наприклад, отримують детальну інформацію, як загинув чоловік (брат, син, племінник тощо). Тобто ми не можемо говорити, що посттравматичний стресовий розлад вражає всіх родичів. У них переживання – зовсім інше.  Це може бути депресивне переживання при втраті близької людини. Це може бути посилення тривожних переживань і безсоння у зв’язку з дестабілізацією сімейного і соціального стану.

А те, що в’єтнамський синдром має в Україні свою специфіку – це правда. Я б назвав його українським чи східноукраїнським синдромом.

А в чому його специфіка?

Коли лікуємо наших військових, котрі повертаються зі Сходу, бачимо, що вони мають абсолютно класичний посттравматичний стресовий розлад, як і військові, що брали участь в інших війнах, але, крім того, мають ще так зване нарцистичне ураження – ураження своєї гідності і самооцінки. 

Зрозуміло, що в перші місяці АТО все було неорганізовано – ми не мали ні армії, ні структури, ні наказів, не зброї, ні одежі, ні їжі, ні транспорту... Це був суцільний хаос, в якому створювалася армія.  Тобто, повторюю, бійці АТО приходять зі Сходу з посттравматичним стресовим розладом і дуже великим відчуттям несправедливості, яка там чинилася (і чиниться, можливо).

Тим паче, там – «каша», бо достеменно невідомо, хто з ким воює. Зрозуміло, що воюють Росія плюс терористи, плюс Україна, але наші мають багато знайомих і родичів серед «не наших», тобто там усе переплетено. І ця складова ураження почуття справедливості дає специфічний відбиток на всіх тих людей, хто повертається з фронту і у нас лікуються.

Вони мало говорять, але багато думають про те, як це почуття ураженої справедливості потім реалізувати – соціально чи, припустимо, помстою. Різне може бути. Такого відчуття масивної несправедливості не було ні у в’єтнамському, ні в іранському синдромах. Можливо, [було] в афганському, бо в Афганістані військові знали, що беруть участь у несправедливій війні, але тоді не було хаосу в армії.

І, раз ви вже зачепили цю тему, я би це хотів сказати про таке. Вважаю, тут є ракурс, про який ми сьогодні в Україні ще не говоримо, але, думаю, найближчим часом почнемо про це говорити. Він має певну політичну або геополітичну складову, що накладає відбиток на всі процеси, які  відбуваються з людьми у психологічному полі. Бо Україна переживає той військовий конфлікт, який у вищій мірі висвітлює історичну боротьбу за справедливість. Тобто зараз ми живемо в такий час, коли Україна з’ясовує стосунки  з Росією за останні 500 років.

Отже, це є відчуття вищої міри історичної справедливості, яке накладає й третій відбиток. Люди, котрі, переживаючи посттравматичний стресовий розлад і вище згадане відчуття несправедливості, перебували у нас на лікуванні, майже всі говорили: «Вилікуємося і знову підемо воювати». Дуже мало було так званих рентних настанов, тобто бажання сховатися за інвалідність, за поранення і не повертатися в АТО. Навіть люди з фізичними вадами прагнули повернутися у зону бойових дій. Отже, це і є той третій компонент, котрий відрізняє український синдром від в’єтнамського.

Як мають чинити люди, котрі відчувають цей синдром? Чи конче йти до лікаря? Чи, можливо, достатньо відвідувати курси психологічної реабілітації, котрих зараз, завдяки волонтерам, є багато? Чи, можливо, достатньо доброї опіки родини?

Якщо говоримо про синдром у медичному сенсі, то посттравматичний стресовий розлад – це діагноз, і це для здоров’я – недобре. І це не є розладнання організму, котре може минути само по собі. Це ж не застуда, котру можна здолати, вчасно випивши доброго гарячого чаю, та ще й з лимоном чи медом. Ми ж не говоримо за гострого запалення апендиксу «Зачекаймо, поки минеться», бо треба оперувати. Якщо ми говоримо про розлад і це є діагностично встановлено, треба йти по допомогу, бо є дуже високий шанс хроніфікації цього розладу – як і будь-якої іншої хвороби. Тому краще у гострому періоді все зробити для того, щоби не було наслідків.

Перший крок – піти до психолога. Якщо психолог вважає, що суто психологічними методами не вдасться зарадити пацієнтові,  треба звертатися до психіатрів – по фармакологічну допомогу.  Йдеться про частину базового заспокоєння, але при тому психологічна частина залишається, і це вже дуже добре роблять волонтери, психологи, психотерапевти, середовище, іноді дуже допомагає сім’я. 

Тут, на мою думку, проблема полягає ще ось у чому. Ми ж не в Америці, де населення звикле за найменшого нездужання звертатися до лікарів. У нас і за тілесного болю людина сто разів подумає, чи йти у поліклініку,  а що вже говорити про допомогу психолога, а тим паче – психіатра… До чого я веду? Поки людина «дозріває» піти до лікаря, як має поводити себе її найближче оточення? Чи правда, що розтривожену воєнними діями особу не можна розпитувати про її тривоги, натомість варто лишень слухати?

У гострій фазі розладу не треба розпитувати, щоби не посилити пожвавлення пам’яті, яке є складовою цього синдрому. А от слухати – треба. Якщо вони здатні говорити, хай говорять, хай проговорюють свою тривогу, яка виривається через край. Інакше ота циркулююча всередині тривога дасться чути через тілесні симптоми, гормональні порушення, через головні болі, виснажливе безсоння тощо, бо це – дуже масивна тривога.

Але дуже часто вони не здатні говорити – страхи начебто капсулюються у свідомості, і людина хоче відсунути це на периферію свідомості, щоби цього не згадувати… Може, потім, колись… І це «колись» вже є предметом дискусії. Потім, напевно, цей «абсцес пам’яті» треба розрізати – різними методами.  А в окремих випадках, можливо, навіть і не треба, якщо людина дуже чутлива, дуже тривожна.

Підсумовуючи, що би ви хотіли, пане Олександре, сказати тим, хто вже демобілізувався, тим, хто повернувся у військо після відпустки чи лікування, і, звичайно ж, родичам?

Оминайте середовища, де циркулює велика доза зла. Шукайте добрих людей, шукайте добрі середовища. У суспільстві є все-таки, щоби ми не говорили, є значна частина добрих людей.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук