Як 26 учнів втратили свідомість через молебень

«Дітям почало ставати погано. А у мене тільки одна кушетка у школі. Решта садили на спортривні мати на підлозі у спортзалі», - так фельдшер села Ожидів (Буський район, Львівська область) розказує як завершився молебень у тісних стінах навчального закладу.

Все почалось, з того, що в районі придумали «Молитовну естафету за мир і спокій». Священики від села до села передають ікону і моляться перед нею молебень. Діти у вишиванках під керівництвом вчителів цілують святиню. Як це відбувається можна подивитися тут.

Дітей з батьками, разом 120 людей,  запхали в маленький актовий зал, де і тривав молебень. Попри спеку за вікном, молитва продовжувалася. Вчителі хіба відкрили усі вікна (кондиціонера в сільській школі, ясна річ, що не має). І поставили два відра води – на початку і в кінці залу. У залі також було багато квітів, запах яких вплинув на самопочуття дітей.

Як результат, діти почали один за одним непритомніти або скаржитись на головний біль, виходячи. Їх нашвидкуруч почали переносити в спортзал. Бо більше не було куди.

 «Найгірше, що я просто не встигала, - розповідає Ганна Голубівська, місцевий фельдшер, -У мене тільки одна кушетка у школі. Решта були на спортивних матах на підлозі у спортзалі. По змозі я надавала першу допомогу усім, поки не приїхали решта швидких».

26 учнів знепритомніли. Когось з них болів живіт, у когось голова. До того ж, серед присутніх почалася масова паніка. Шістьох за даними адміністрації школи госпіталізували. Хоча селяни називають інші цифри.

Пощастило що на молебень не прийшли всі 193 учня, які навчаються в цій школі.

За словами Галини Дрозд, педагога-організатора, школа була збудована, як дев’ятирічна, тому тут такий малий актовий зал. Зазвичай аудиторію використовують як їдальню, а коли проводять заходи, то виносять столи.

У Буському районному відділі освіти вже після інциденту називають такі причини масового запаморочення: «велика кількість присутніх у закритому приміщенні, різка зміна температури навколишнього середовища, коливання атмосферного тиску, неналежний стан здоров’я учнів».

Чому ці причини не були зрозумілі до початку «молитовних естафет» - не зрозуміло. Як і те, чому ікону несли в державну школу, якщо церква якраз навпроти.

Літом 2007 у цьому селі сталася аварія на залізниці, коли перекинулися 15 цистерн з фосфором. Хоча голова Бродівського міжрайонного управління ГУ Держепідемслужби Василь Шевчук відкидає будь-який стосунок інциденту до аварії у 2007. Але вчителі зауважують, що загальна слабкість серед дітей помітна.

Натомість у відділі освіти пояснили, що молебні проходять з ініціативи греко-католицької громади села Полоничі (Сокальсько-Жовківська єпархія УГКЦ –авт.)

«Отець Володимир, декан, на нараді директорів у січні питав чи ми не проти, аби ікону передавали в кожну школу. Заради виховання дітей в патріотичному дусі і підтримки воїнів, які захищають нашу країну в АТО ми дозволили цей захід», - каже Іван Николайчук, заступник керівника Буського відділу освіти.

Натомість о. Володимир Залуцький, декан Буського деканату УГКЦ каже, що усіх запрошували на молитву добровільно: «Немає нічого погано у молитві. Навпаки об’єднувалися цілі громади різних конфесій. Господь сказав нам проповідувати усім народам – не варто шукати тут нічого кримінального». За його словами така молитовна естафета проходить в усіх районах з благословення єпископа Сокальсько-Жовківського УГКЦ Михаїла Колтуна.

«Хоча ікона греко-католицька, а наше село православне, ми все таки не хотіли, щоби ікона нас оминала. Бо все таки кажуть, що дитяча молитва така сильна і може якраз щось би змінилося на Сході», - пояснює Галина Дрозд, педагог організатор.

Вчителі запевняють, що такі заходи виключно добровільні. Проте, на запитання, чи у випадку якщо дитина схоче молитися у школі мусульманську молитву – намаз, чи буде їй у цьому дозволено освітянин Іван Николайчук відповів: «Не знаю. У нас ще не було такого випадку. У нас тут ніколи не було релігійного протистояння. Усі села більш менш одноманітні в конфесійності».

Можна провести величезну кампанію декомунізації країни, влаштувати ленінопад, обрати мак замість колорадської стрічки, але совок, який обіцяв «світле майбутнє» залишив нам темне сьогодні.

Коли я була дитиною, то бабця водила мене цілим містом, носячи хрест із старшими жінками. Я була чи не єдина дитина там. Досі пам’ятаю, коли кажу: «Бабцю, але ж я обіцяла прийти до друзів на день народження». І ці погляди старших правильних панн: «Як ти смієш?».

Потім я сама прийшла до Церкви. Бо зустрічала отців, які ходили з нами в походи на найвищі точки українських Карпат і французьких Альп, які дивилися з нами складні фільми, читали наші улюблені книжки і спеціально слухали нашу улюблену музику. Аби запросити молодь до церкви не обов’язково приходити за нею аж у школу – державну школу.