Як Ленін українізовував Крим
IQ

Як Ленін українізовував Крим

Кумедна автобіографічна історія без особливої претензії на мораль

Яків Яковенко, 18 вересня 1654 1

Я народився у сім’ї, де родичі з обох боків багато думали та розповідали про свій родовід. Дідусь із Херсонщини готував книгу про історію сім’ї до 7-го покоління, де знаходив напівлегендарного пращура – біглого запорізького козака Остапа Яковенка. Козака того досить швидко знайшли якісь кіннотники, і напівлегендарний пращур залишив зовсім вже легендарні «останні слова» до дружини, які він нібито промовив перед тим, як його закували в кайдани та забрали невідомо куди: «Оксано, збережи сина, хоч прізвище, може, по мені лишиться». Десь уже ближче до нас у родовід входить місцева ногайська дівчина і до наддніпрянських рис фотографій із сімейного альбому додається відповідний розріз очей та варіативність зросту.

З іншого боку теж були цікаві історії. Заслана чи депортована до Сибіру у часи царату єврейка одружується із сибірським татарином, а їхній син – краде собі дружину з кубанських козаків – залишених на поселення в Сибіру кілька поколінь до того. Їхня донька одружується із чи то росіянином, чи то білорусом з-під Брянська, у наступному поколінні додається ще один білорус з Гомеля, точного родоводу якого я не знаю.

Історії про моїх предків, їхні розумні слова, улюблені приказки, знання, досягнення та добрі справи тощо мені розповідали іноді замість казок перед сном.

У ситуації знання свого родоводу до 7-го покоління, за умов етнічного розуміння національного, я не міг асоціювати себе із жодною нацією. Іншого ж розуміння нації у чітко артикульованому вигляді навколо себе я не знаходив. Його не було на телебаченні, його не було у школі, його не було у підручнику з історії.

Єдине місце, де я його врешті знайшов, були… складені на дачі томи повного зібрання творів Леніна 1946 року. Підступився я до них ще в середній школі, бо дідусь казав, що Ленін шість мов знав і розумною людиною був. Підступався я довго та тяжко, почав з дуже нудної й насиченої статистикою праці «Розвиток капіталізму в Росії». Не знаю, чи зрозумів я там хоч щось, але почав вимагати у батьків статистику щодо української економіки, малював на підставі знайденого якісь таблиці та графіки. Одне слово, розважався як міг, в умовах браку грошей, інфраструктури та медичної заборони на певні типи фізичної активності.

Врешті дочитав я до марксистського визначення нації, де головним виявилася не кров, не етнічне походження, а залученість до національного ринку, якщо дуже спрощувати. Вперше я зміг подумати про себе як про українця, бо вперше знайшов таку ґратку, яка не витісняла мене за свої межі.

Тоді ж шляхом порівняння з пізнішими публікаціями я зрозумів, наскільки багато цензуровано у виданні 1946 року, і перейшов на пізніші збірки вибраних творів – такі синенькі, у чотирьох томах. З кількома такими книгами я поїхав на лікування до Євпаторії. Це був санаторій «Орлятко», у якому я був вдруге. У той час відбувався перший Майдан, мій молодший брат під наглядом батька «стрибав» з помаранчевим шаликом на площі Леніна та проспекті Карла Маркса в тодішньому ще Дніпропетровську, бабуся носила газети за Януковича, а я раптово опинився в ситуації, коли ледь не всі інші підлітки в санаторії хотіли мене час від часу побити. Але ж наслухався я про Америку!

Мабуть, не побили з тієї причини, що й кіт не їсть мишу, яка не пахне страхом. Я був тоді занадто незрозумілим звіром, оскільки розмовляв російською, співав «Інтернаціонал» та читав Леніна, малював незрозумілі графіки і закидав опонентів термінами та ідеями, що не сильно асоціювалися з образом «фашистського заходу». Намагання сперечатися зі мною теж не давали звичного результату – я дуже добре засвоїв «пташину мову» творів Леніна і мав свій аргумент проти кожного закиду. Наприклад, коли мене намагалися зловити на суперечності, що я говорю російською, я відсилав до економічного розуміння нації та до того, що ефективна класова боротьба потребує попереднього етапу об’єднання внутрішнього ринку, а однією з умов цього є спільна мова, яку треба вчити. Це не значить, що не треба знати чи користуватися іншими мовами:

– То шо, нам треба вчити ще одну мову? – запитували мене хлопці 14-17 років.

– Треба, – відповідав я здивовано. – А чому ні? Мій дідусь каже «скільки мов знає людина, стільки разів вона є людиною». А Ленін взагалі шість мов знав і нічого – закінчував я риторичний зворот зовсім неочікуваним «аргументом».

Розумієте? Проти мене не працювали підготовлені і ретрансльовані у ЗМІ прості і звичні кліше-звинувачення уявного опонента. Звісно, це не заважало деяким людям і надалі наполягати на reductio ad America і згадувати дружину Ющенка. Але навіть така універсальна персональна «критика» розбивалася абстрактними ідеями позитивістського марксизму. Що мені був той Ющенко з Януковичем та їхніми дружинами, якщо я говорив про конфлікт національної буржуазії зі старим політичним класом «неофеодалів»? Що мені персоналії, як у голові та на язику були «клас», «прогрес» та «діалектика»? Звісно, тоді я ще не знав про концепт периферійного капіталізму, світ-системний підхід та концепт неопатримоніалізму, але навіть того рівня максимально спрощеної соціології було достатньо, щоб легко відкидати все те риторичне сміття, яке тоді було актуалізоване.

На власні кошти я роздрукував кілька листівок. Це було чотири портрети Леніна (кожний формату А4), які я вирізав, а згодом помаранчевим маркером зафарбовував його сорочку. З іншого боку я червоним маркером писав: «Бьет час бандо-бюрократической частной собственности на средства производства! Экспроприаторов экспроприируют!».

До мене в палату почали приходити дві дівчини із Західної України, які також підтримували протести і яким було некомфортно в їхньому оточенні – вони йшли потайки поспілкуватися чи просто побути в колі однодумців. Навіть якщо це коло на третину складалося з дивного хлопця в окулярах, у якого словом-паразитом був «марксизм», а на тумбі лежали Ленін з Маяковським…

Зараз я думаю, що зі мною їм теж могло бути дещо дивно чи некомфортно, але іншої точки тяжіння на той момент у Криму, місті Євпаторія, 12-му корпусі санаторію «Орлятко», просто не було, більше ніхто не захотів протиставити себе загальному консенсусу... До речі, тоді я дуже категорично почав називати те місто «Гезльов», бо вважав Катерину ІІ поганим історичним прикладом до наслідування, а саме вона і запровадила нову назву.

Дивовижно, але з часом на мій бік пристала частина персоналу. Для них моя мова (йдеться не про російську чи українську, а про інший рівень мовлення) і моя аргументація виявилися зрозумілими та більш переконливими, ніж інформаційний потік з телеекранів. Після того загроза побиття значно знизилася. Частина людей почала сумніватися, частина – відчувала відсутність підтримки старших, а дехто, вірогідно, просто вважав мене за «міського божевільного».

Того ж року я поїхав до Києва подивитися, що воно таке – «Києво-Могилянська академія». Мені сподобалося, і до 3-го курсу більшість людей навіть не знала, що я родом «зі сходу» та що я вмію розмовляти російською. Крім мене «на потоці» гуманітарного факультету була ще одна людина з Дніпра, з якою мене познайомила інша колежанка – родом з Донецька.

На цьому кумедну історію без особливих претензій на мораль можна завершити і перейти, власне, до моралі.

Навколо дитини з Наддніпрянщини, що мала телевізор, читала газети та книжки, ходила до школи та цікавилася всім навколо, виявилося лише одне джерело з думкою про те, що можна розмовляти багатьма мовами та мати неабияк строкатий родовід і водночас бути українцем.

Так сталося, що це не був підручних з історії України. Це було повне зібрання творів Володимира Ілліча Леніна.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук