Як метафори та міфи керують нашою уявою

Люди люблять виразні історії, особливо якщо вони драматичні. Такою є історія про 300 спартанців, які захистили батьківщину від більшої кількісно армії персів. Проте якщо ви дивилися фільм Зака Снайдера, то могло виникнути відчуття, що перед вами радше ідеологічний соцреалізм, історія про боротьбу американців зі злим Іраном, а не сюжет про давнє минуле.

У сонячний день серпня 480 року до н. е. грецьке місто-держава Спарта святкувало одне з найважливіших фестивалів року, тижневе свято «Карнея», яке було даниною поваги Аполлону Карнейосу, богу зграй та стад домашньої худоби. На час празнику було заборонено брати участь у будь-якій війні, щоб бог не зіпсував джерела їжі на наступний рік. Зазвичай це не було проблемою, але тут з’явився перський цар Ксеркс, що зібрався помститися за свого батька, який 10 років тому безуспішно намагався захопити Грецію.

Виклик персів, який збігся з великим празником у Спарті, не давав королю Леоніду можливості провести загальну мобілізацію (вибачте за сучасні образи), тож він зміг зібрати на захист лише свою особисту гвардію з 300 солдатів. Але зазвичай нам не кажуть, що до війни зголосилося ще 4000 інших воїнів з різних міст-держав. І хоча стільки вояків, можливо, було б достатньо для захисту від 10 000 ворожих персів (цю кількість зазвичай вказують у міфі) для надзвичайно добре розташованих грецьких сил, але це також є міфом. Перси привели у Грецію понад 100 000 воїнів і зіткнулися з опором якогось незначного царя Леоніда. Греки захищалися протягом трьох днів бою (загалом 7 днів), їх дійсно зрадив земляк, який повів Ксеркса обходом через гори, і вони справді мали останню сутичку при Термофілах, де всі захисники загинули. Але загинуло 1500 людей, не 300, як каже популярний міф. Перси таки пройшли захист і спалили Афіни, але таки програли війну, що й породило популярний міф – метафору самовідданої боротьби.

В українській історії цей міф про спартанців також проявився. Відомою стала історія з козацьких воєн, розказана Миколою Костомаровим, який своєю чергою переповів німецького хроніста Йоахіма Пасторія та польського шляхтича Станіслава Освенцима. Під час битви під Берестечком сталася цікава подія, яку хроністи описали приблизно так: «Одна ватага козацька, зложена з двох або трьох сот козаків, зробивши засіку на однім острівці, ставила мужній опір так відважно, що Потоцький велів їм обіцяти життя, коли піддадуться. Але вони не схотіли того прийняти. На знак повного відречення викинули з чересів своїх гроші у воду, і так сильно почали відбиватися від наших, що кінець кінцем піхота мусила на них гуртом наступати. А хоч розірвала (їх укріпленнє) і розігнала з острову — але вони уступилися на болота, не хотячи піддатись, так що там їх кожного доводилось добивати. А оден з них, добившися до човна, на очах короля і всього війська дав докази мужності не хлопської! Кілька годин відбивався він з того човна косою, зовсім не зважаючи на стрільбу — котра чи то припадком його не трапляла — чи такий твердий був, що кулі його не брали. Аж оден Мазур з Ціхановецького повіту, розібравшися на голо і по шию бредучи, насамперед косою вдарив, а потім оден солдат пробив посередині пікою або списом і добив його таким чином — на велику потіху і вдоволеннє короля, що довго дивився на сю траґедію».

Як бачимо, збіг 300 козаків під Берестечком та 300 спартанців під Термопілами є не випадковим, при цьому в обох випадках ці числа були надумані, не відповідали реальності. Повторювався також сюжет про останнього воїна, який запозичили, ймовірно, з античного міфу. Мені важко уявити, що козаки, які гинули в болотах біля Берестечка, вміли читати та знали античну історію і відповідно хотіли повторити героїчний вчинок греків у війні з персами. Найімовірніше, цю історію про спартанців знали Освенцим та Пасторій, які були освіченими людьми свого часу і «побачили» грецьку битву в польсько-козацькій війні 1651 року.

Згодом міф творчо опрацювала російська імперська влада, якій треба було підкреслити відмінності православних селян та польських шляхтичів. Так був народжений меморіал-храм, який досі є місцем поклоніння. У радянські часи Ігор Свєшніков провів найфундаментальніші археологічні розкопки місць битви і виявив дитячі скелети, найімовірніше хлопців, що були на службі в козаків і потонули в болотах. Але народна та мистецька уява зазвичай малює інші картинки – сильний чоловік-воїн, якого супроводжує син чи дитина, і всі гинуть «за отчизну». У цьому мало правди, але ж міфи і метафори не про правду.

Або ось історія про спалення відьом. Ми всі прийняли популярний образ середньовічної жінки, яку спалюють на вогнищі (часом без одягу), що навіть не виникає сумніву, чи так було насправді. Але це не завжди правда. Наприклад, у британських колоніях Америки 1692 року в містечку Салем (штат Массачусетс), Бетті Парріс та Ебіґейл Вільямс почали поводитися трохи дивно. Вони щось викрикували, кидалися речами, розмовляли дивними мовами та робили всяке різне і дурне. Одне слово, збожеволіли, але не були шкідливими. Проте містечком поширилися якісь інші пошесті, і влада вирішила заарештувати понад 200 людей, потрібний був цап-відбувайло, іншими словами, жертовне ягня.

З групи заарештованих 25 людей були засуджені до смерті після звинувачень у відьомстві, однак жодної людини не спалили на вогнищі: 19 померли через повішення, 5 зустріли смерть, перебуваючи у в'язниці, а одна нещаслива жертва чоловічої статі була каменованою. То чому є переконання, що відьом спалювали? Походить міф, мабуть, з Європи, де закон «Кароліна», ратифікований католицькою церквою, – Constitutio Criminalis Carolina (ухвалений 1532 року), призвів до того, що за чаклунство було засуджено до смерті понад 50 тисяч людей. Більшість з них, однак, були спалені після страти, яка часто відбувалася більш традиційним методом.

Говард Картер вивчає мумію царя Тутанхамона, The New York Times, Photo Archive, Public Domain, WikiMedia Commons

Ось, наприклад, усім відома історія про прокляття Тутанхамона, яка розповідає, що склеп фараона містив спеціальні бактерії, які вбивали всіх відкривачів могили. Звичайно, ідея про існування прокляття, для початку, ґрунтувалася на певній реальності. Газети того часу, як і досі, зрештою, постійно боролися за аудиторію і до реальних історій додавали вигадані сюжети чи стереотипи з минулого. Коли видатний британець на ім'я Джордж Герберт, граф з Англії, помер незабаром після того, як допоміг археологу Говарду Картеру віднайти царські поховання в Єгипті, деякі заповзятливі журналісти знайшли свій наступний вірусний сюжет. Так народилося «прокляття фараонів», хоч це й не було правдою. Граф помер від пневмонії після погіршення здоров’я, яке тривало протягом майже двох десятиліть.

Люди схильні вірити у все, що заманеться – брехливим каналам Медведчука чи «чесним» медіа Порошенка, незрозумілим сайтам типу «Страна», які поширюють фейки та міфи. Чому, запитаєте ви? Дуже просто: реальність не має смислу, історія – це теж набір беззмістовних сюжетів. Смислу потоку історії надають історики чи письменники, а в нашому світі – кінематографісти чи навіть блогери. Хто створить більш переконливу картинку реальності, той і перемагає в битві за уяву. І ця картинка не мусить бути правдивою. Окрім того, люди схильні сприймати світ через стереотипні історії, і якщо ми прийняли якийсь міф чи метафору з раннього віку, то її дуже складно змінити. Іншими словами, коли я бачу подію чи якийсь феномен у реальності, я його співвідношу з уже наявним у моїй голові образом. Себто коли польський шляхтич бачив, як б’ється на смерть ватага козаків, то він побачив античну історію, яку засвоїв ще дитиною від своїх вчителів. Ми розуміємо реальність лише тоді, коли вона має для нас смисл!

Тому, як каже мій друг Далай-лама, спостерігати за власними думками, за тим, що робиться в голові, – це чудове заняття. Бо наші думки насправді нам не належать – вони належать колективній уяві, минулому чи фантазіям про майбутнє. Бодай спостерігаючи за тим, який міф вмикається у вас в голові в конкретний момент, ви можете жити більш усвідомлено, хоча це не означає, що більш щасливо! Бо щастя і братерство можливі лише через кітчеві образи, метафори та легко впізнавані міфи.