ЄС vs Митний союз: панове торгуються, у виборців чуби тріщать

Як нещодавно виявилося, прихильників вступу України до Євросоюзу та прихильників Митного союзу у нас приблизно порівну. Про це минулого місяця заявила Ірина Бекешкіна, директор Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва. Спираючись на дані власного дослідження, пані Бекешкіна озвучила цифри: на гіпотетичному референдумі 52% українців проголосували б за ЄС, а 48% – за Митний союз.

Паритет опіній підтверджують і березневі дані Київського міжнародного інституту соціології: Асоціацію з ЄС обрали б 39% респондентів, а вступ до Митного союзу та ЄЕП – 41%. Дехто вже почав бити на сполох, бо референдум може розколоти країну. У цьому випадку «панікери» мають рацію: українці надто схильні до емоційних реакцій, а українські політики – надто цинічні, аби цим не користуватися.

Геополітичні дискусії ведуть у нас від першого дня незалежності, але кількість вперто не хоче переходити у якість. Тому всі можливі альянси українці оцінюють крізь призму історичної справедливості, цінностей, культури – чого завгодно, окрім власне політики та економіки. На гіпотетичному референдумі українці знову «обиратимуть серцем», голосуючи не за ЄС та Митний союз, а за власні фантазії щодо них.

Взяти, приміром, Митний союз. Його противники воліють згадувати ГУЛАГ і Батурин, а не той факт, що Росія, Білорусь та Казахстан разом виробляють лише близько 3% світового ВВП, натомість ЄС виробляє понад 25%. Про таку нудоту, як аналіз наслідків вступу до Митного союзу для вітчизняної економіки, годі і згадувати. Публіку цілком задовольняють роздуми про цивілізаційний вибір та розбудову демократії. Тим самим грішать і прихильники Митного союзу, які будують свою риторику довкола ностальгії за СРСР та міфології про економічну, культурну та військову могутність Росії, а не на основі економічних розрахунків. Тому їхня аргументація катастрофічно непереконлива. Особливо на фоні того, що життям у Митному союзі не задоволені навіть Білорусь і Казахстан.

Не ліпша ситуація і з осмисленням європейської інтеграції. Страшно подумати, але дуже схоже, що вступ до ЄС видається його прихильникам таким собі магічним переродженням країни, після якого ми автоматично «заживемо, як у Європі». Їхні уявлення про європейський рівень життя такі ж міфологізовані, як і славлена російська могутність. Адепти ЄС зазвичай не помічають ані іспанського безробіття в 25%, ані третини литовців, що живуть на межі зубожіння, ані спричинених кризою протестів в Італії та Португалії, ані багатьох інших фактів. Але противники євроінтеграції так само апелюють не до фактів, а до химерних вірувань у «загниваючий Захід», «слов’янське братерство» чи ще якусь маячню. Тож не дивно, що публічні дискусії на геополітичні теми більше нагадують релігійні диспути, ніж мозковий штурм фахівців – бо, як казали в 1990-х, «піпл хаває».

Попри абсурдність ситуації, український політикум доклав (докладає і докладатиме) чимало зусиль, аби ці дискусії залишалися на такому жалюгідному рівні, а консенсус був неможливий. Справа в тому, що будь-яка політична сила, не здатна претендувати на загальнонаціональний статус, мусить знайти свою електоральну нішу, тобто частину соціуму, партикулярні інтереси якої вона буде обстоювати в обмін на голоси (тобто владу). Але статистична більшість українців напрочуд єдина у своїх прагненнях: всі однаково прагнуть стабільності, добробуту і передбачуваного майбутнього. Існує лише два питання, які ділять суспільство на два непримиренних табори: мовна політика і зовнішньополітичний вектор. Принаймні, саме вони викликають найгарячіші дискусії і мають найстійкіший конфліктогенний потенціал.

Ситуація довкола мови заслуговує на окремий розгляд, а з геополітикою маємо дещо інше. Якщо на початку 2000-х років українці ще так-сяк вагалися, то після 2005-го діапазон пріоритетів скоротився до вибору між ЄС та Росією. Щоправда, визначеність ніяк не корелює з обізнаністю. Якщо у 2005-му (за даними КМІС) близько 60% українців вважали свої знання про ЄС достатніми, аби приймати рішення щодо вступу, то вже у 2010-му (за даними Європейської Комісії) 62% українців зізналися, що не дуже добре знайомі з ЄС. На перший погляд, це суперечить елементарній логіці та здоровому глузду, але не варто поспішати з висновками про тупість співгромадян або нефаховість дослідників.

Справа в тому, що вітчизняні homo politicus прекрасно знають «больові точки» українців і радо цим користуються. Варто бігцем проглянути передвиборчі програми за останній десяток років, аби в цьому переконатися. Здебільшого там різняться лише пункти про мовну та зовнішню політику, а решту становить перелік майже ідентичних обіцянок соціально-економічного характеру. Таким чином українське політичне поле розділене на «проєвропейську» та «проросійську» частини, а точніше – на тих, хто спекулює на «проєвропейській» та «проросійській» риториці. Геополітика, мова, легкий салат з «культуркі» (історія, релігія, тощо) – ось політичне меню, яким нація ремигає вже надцять років. Як відомо, одноманітне і неякісне харчування призводить до розладу шлунку. В нашому ж випадку виходить з ладу здатність сприймати реальність: що більше політичні вожді вкладають у маніпуляції та нагнітання істерії, то важче «маленькому українцеві» розрізнити «креативи» пропагандистів, власні фантазії та об’єктивну дійсність – електоральна отара «дійшла до кондиції».

Якщо мовне питання все ж таки є внутрішнім, то наші геополітичні прагнення прямо пов’язані з рішеннями наших східних та західних сусідів. Простіше кажучи, вступ України до того чи іншого альянсу відбудеться не внаслідок плебісциту, а в результаті відповідної домовленості між правлячими групами на тлі сприятливих обставин. Плебісцит потрібен буде лише «для протоколу», як ритуал легітимізації «спущеного згори» рішення. Наразі до українців долітають лише уривки фраз і таємниче шарудіння з-за зачинених дверей: договір про експорт румунського газу, візит Януковича до Москви… Що там відбувається?..

А допоки рішення не прийняте, українські опозиційні та провладні політичні угруповання будуть збуджувати уяву свого електорату розмовами про референдум та його чудесні чи жахливі наслідки. Навіть якщо Україна буде маневрувати ще десять років, збуджений геополітичними мріями електорат знадобиться і у 2015-му, і потім. Що довше затягуватиметься час і наростатиме суспільна напруга, то ліпше українці демонструватимуть політичні рефлекси (як ті собаки Павлова). Навіть розкол суспільства на непримиренні табори не завадить: що сильніша істерія, то вища явка на виборах! Ну а моральні збитки – хто їх рахуватиме?