Життя як злочин

IQСергій Воронцов, 23 листопада 20110
Життя як злочин

Якось професор криміналістики Чернівецького університету Ганс Ґросс написав статтю про канібала і вбивцю Бартуща та його дружину. Серед іншого Ґросс зауважив, що дружина канібала, в принципі, не помічала у своєму чоловікові нічого особливого. Вдома він був цілком нормальним. Все її влаштовувало. А яким він був для інших, дружину не вельми цікавило.

Гортаючи ці сторінки, зловив себе на думці, що більшість українських виборців нагадують мені цю дружину канібала. 

Так само не цікавить українських виборців, якими виглядають їхні улюбленці-політики для решти земляків: злодіями, казнокрадами, шахраями? Виборців це, можна сказати, влаштовує. Гасла ж  політики проголошують правильні. Поводяться так, як від них очікують. Чого ж іще треба?! Що з того, що хтось  вважає їх злочинцями – всім же до вподоби не будеш.

Ця дружина канібала загалом була майже звичайною, пересічною особистістю. Всі ми трохи дружини канібалів. А бува, і не трохи…

Австро-угорський канібал Братущ  був не всім до вподоби, але дружині він подобався. Такий оригінальний і сильний – вважала жінка – і плювати, що там про нього думають. Так і жили дружно аж до моменту, коли канібал уподобав собі доньку дружини і вирішив поласувати її м’ясом. Добре знаючи ставлення коханої до себе, він навіть попросив її про допомогу. Отаку історію я вичитав у журналі Ґросса «Архів кримінальної антропології», який він почав видавати 1898 року, коли став професором Чернівецького університету.

Здавалося б, де Україна, а де кмітливий професор. Але далі більше. Я відчув, можна сказати, напад  аналогій, коли погортав пекельно цікаву книгу Ґросса «Кримінальна психологія». Стало зрозуміло, що у своєму підручнику  Ґросс писав винятково про сучасну Україну. Будь-яка модель поведінки австро-угорського злочинця, свідка чи жертви, ідеально відображає життєві ситуації в нашій країні.

Певно, варто трохи сказати про Ґросса. До того, як стати професором у  Чернівецькому університеті наприкінці 19 століття, він десятки років пропрацював слідчим в австро-угорській поліції. Ця робота здавалася Ґроссу надзвичайно цікавою і повчальною. Він був у захваті від споду життя, прихованої його частини. Спеціалісти з криміналістики вважають, що Ґросс міг би стати праобразом Шерлока Холмса (а не поліцейської нишпорки Лейстрейда), адже він – один із фундаторів криміналістики як науки. Його «дедуктивний» метод вивчають понині.   Він, наприклад, першим придумав, як консервувати запахи з місця злочину. Він збирав їх у пробірки, які закорковував парафіном. Запах у такій «пастці»  зберігається тривалий час. Отже, потім, відкорковуючи пробірку, Ґросс міг використовувати службових псів, хоча з часу злочину минуло кілька днів і тижнів, навіть років. Професор одним із перших звернув увагу на таку річ, як пилюка з місця злочину. «Усе в світі непомітно руйнується, – казав  Ґросс, –  і процес цей відбувається щомиті». Зауваження цілком філософське. Чи помічаємо ми цю руйнацію? Для Ґросса пилюка була неймовірно різноманітною і наповненою особливим змістом. Втім, у цьому випадку нашу увагу привертають  зовсім інші його досягнення. І мова навіть не про досягнення, а про те, як легко можна порівняти спостереження Ґросса за тогочасним кримінальним світом із сучасним політичним життям в Україні. 

 Ось ми часто нарікаємо на політиків: «Брешуть». А згідно з висновками Ґросса, нічого іншого від них і чекати не треба! Вони просто не можуть інакше. Таке вже у них життя. Ось що пише професор про недобросовісні свідчення, себто про тих, хто звик автоматично прибріхувати і по-іншому говорити вже не може. Слідчий достеменно знав, хто до цього схильний. Така вже у нього була робота. Отже, цитата з Ґросса:

Недобросовісність є загальною характеристикою. Вона не залежить від віку, статі. Найбільш характерною вона є для людей, які не займаються у повсякденному житті реальними справами.  Особливо небезпечні в цьому сенсі люди, які заробляють на шоу або показусі.  До цього ж класу належать і торговці, що підловлюють покупця на вулиці (очевидно, щось на кшталт тодішнього мережевого маркетингу – авт.), утримувачі готелів, митці, а особливо проститутки. Всі ці люди обрали заняття, фах з метою не займатися повсякденною послідовною працею.  Вони мають багато вільного часу, навіть якщо вважається, що вони працюють.  Робота їхня складається переважно з порожнього базікання, вештання і мінімальної кількості реальної праці.  Коротше,  вони отримують свій прибуток з вигадок, тому не дивно, що якщо вони говорять – це завжди буде чимось дуже приблизним. Вони не звикли поважати точність. І не надають своїм словам значення. І їхні слова замість того, щоб пролити світло на те, що відбувається, є лише дуже приблизними.  Неважко помітити  таких людей у вищих прошарках суспільства.

Отже, коли ми вимагаємо від політиків точності, ми заздалегідь вимагаємо неможливого. Адже це таємні дальтоніки правди! Адже це саме вони переважно ті «люди, які заробляють на  шоу або показусі». І точність їм важко відрізнити від неточності, а правду – від брехні. І це майже закон природи, а не привід для того, щоб обурюватися на кухнях.

Поговорили про політиків – поговоримо про виборців, славний український електорат, та про демократичні вибори. Очевидно, щоб обрати адекватну людину, а не базікало, її треба відповідно оцінити – з побаченого по телебаченню, на мітингу, в статті. Ганс Ґросс довів, що такої адекватної оцінки бути не може.  Хоча писав зовсім не про демократію.

Найбільший жах у житті Ґросса – це свідки. При роботі з ними Ґросс і з’ясував, що адекватна оцінка побаченого – рідкісне явище, а неправильна інтерпретація реальності – явище майже звичайне.  Як приклад він наводить випадок із своєю дружиною (вона страждала на сильну короткозорість). Якось жінка переплутала сажотруса, котрий нахилився за цигаркою, із собакою породи ньюфаундленд. «Дивись, який симпатичний собака», – радісно повідомила дружина професору. Тоді Ґросс ще яскравіше зрозумів, як щиро і безглуздо можуть помилятися люди. Отже, про свідків. Ґросс впевнено говорив про те, що малокультурні люди дуже часто приймають за дійсність свої примари, мрії, надії тощо. А не навпаки. Якщо вони бачать людину, яка асоціюється у них із лиходієм, вони і вважають її лиходієм. Якщо вони бачать когось схожого на жертву, то вважають його жертвою. Будь-яку ситуацію такі люди не аналізують, а підганяють під знайомі шаблони. Вони бачать, швидше, не те, що бачать, а те, що хочуть побачити, або навпаки – те, що бояться побачити. Можливо, трохи дивно застосовувати висновки багаторічної роботи слідчого зі свідками до демократичного процесу.

Але висновки Ґросса щодо можливості адекватної оцінки  побаченого, очевидно, взаємопов’язані з адекватністю виборчого процесу.  Просто для прикладу: за Ющенка голосували не тому, що він отець нації або великий захисник національних ідей, а тому, що таку людину хотіли бачити. Різницю відчуваєте? А Ющенкові залишилося тільки трохи підіграти, стати трохи схожим на символ масових сподівань. Який він насправді, боюся, не знає навіть мила Катрін Чумаченко, тому що вона, судячи з її мрійливого обличчя, теж щось своє уявляє. Плекає якийсь свій образ. Боюся, що і сам Віктор Андрійович, коли кидав бюлетень у виборчу урну за себе, теж був у полоні ілюзій. Можливо, теж прийняв себе за когось іншого. Очевидно, що такий же роздум можна застосувати і щодо Януковича або Тимошенко, Яценюка тощо. 

Взагалі факт того, що адекватна оцінка побаченого значною мірою  неможлива у повсякденності, багато що пояснює не тільки слідчим, а й у нашому політичному (і не тільки) житті. Ґросс зауважив це щодо людей низької культури, які приймають реальне за уявне.  Але що ж з людьми високої культури? Можливо, висока освіта, відповідний культурний рівень вирішують проблему? Анітрохи. Ось що пише Ґросс про носіїв високої культури:

 Якщо слідчий вважає, що можна довіряти  свідкам з високою освітою, то досвід розвіює ці ілюзії. Мені довелося заповнювати протокол за свідченням відомого вченого, який став свідком невеликої пригоди. Це була надповільна  марудна  робота. Вченого не влаштовували терміни, визначення, якими передавали  його слова. Він  весь час вагався, хотів уточнити, прояснити деталі. На написання протоколу пішло близько двох годин. Запис був  увесь в уточненнях, виправленнях і підтирках. Тож його ще довелося і переписувати. Але потім з’ясувалося, що це була  нісенітниця, яка зовсім не відображала суті справи.

Вчений, на думку Ґросса, просто не зрозумів того, що бачив. Не вірив своїм очам, і весь час намагався це інтерпретувати, оскільки звик це робити.  Тож з людьми високої культури – інша заморока. Вони бачать те, що відбувається, але не можуть повірити своїм очам! Весь час силуються змінити акценти, наголос події. Вони завжди сумніваються, чи правильно все зрозуміли. В їхніх свідченнях майже не буває чіткості. Їхні визначення завжди розпливчасті, подвійні тощо. Чи є шанс у людини високої культури проголосувати правильно?

Такий погляд слідчого на життя. Зауважимо, на відміну від політоглядачів, політиків, виборців,  Ґросса дуже цікавив реальний результат. Тому він ставився до з’ясування істини серйозно. І розумів, що виявити правду – неймовірно важке завдання. Хтось може сприйняти такі аналогії як «зарозумілий жарт».  Стаття – теж подія, у якої є свідки. І кожний розцінює її приблизно так, як свідки у роботах Ґросса.

Ну, і наостанок. Поговоривши про те, про се, про свідків і жертв, важко втриматися від того, щоб не поговорити про злочинців. Ґросса, наприклад неабияк дивувало, що злочинці майже ніколи не вичікують, а одразу користуються награбованим, дарують прикраси коханкам, купують дорогі речі. Хоча могли б трохи перечекати. І так було б набагато безпечніше. Отака дивна філософія злочинця, філософія куражу. У цьому є своя логіка. Щоразу, коли ви проходите повз паркувальні майданчики біля різних державних установ і дивитеся на розкішні машини посадовців, може, варто згадати дивакуватого австро-угорського слідчого, який пояснював людям філософію грабіжників та злодіїв, котрі користуються награбованим відразу, не відкладаючи у довгу шухляду. 

На початку статті я зауважив, що всі ми – трохи дружини канібалів. Додам, що, очевидно, Ґросс взагалі писав про НАС. Чому тільки він думав, що досліджує кримінальний світ?

Довідка ZAXID.NET
 Ганс Ґросс
народився у Граці 1847 року. Там же закінчив університет 1870 року. Працював слідчим, помічником прокурора.  Систематизував отриманий багаторічний досвід. 1893 року Ґросс видав «Порадник для судових слідчих, поліцейських чиновників, жандармів», який і сьогодні рекомендують викладачі кримінології.  Визнанням досягнень Ганса Ґросса стало його нагородження Рицарським хрестом ордену Франца Йозефа. 1895 року в Лінці відбувся конгрес міжнародного союзу криміналістів. Його учасники назвали Ґросса батьком криміналістики. 16 грудня 1898 року Ґросса призначено ординарним професором кримінального права Чернівецького університету. З 1 березня 1899-го по 31 липня 1902-го Ґросс викладав в Чернівецькому університеті курси кримінального процесу, матеріального кримінального права і пенітенціарного права. Працюючи в Чернівцях, Ґросс заснував журнал «Архів кримінальної антропології і криміналістики».  1902 року, Ґросс опублікував монографію «Кримінальна психологія». Після 1902 року працював у Німецькому університеті у Празі.

 Помер 1915 року.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук