Бджоли й оси правосуддя

IQГалина Пагутяк, 21 листопада 2011447619
Бджоли й оси правосуддя

Спостерігаючи людожерські танці сучасного українського правосуддя, починаєш розуміти, чому більшість наших громадян воліє радше пробачити свого кривдника чи отримати від нього матеріальну компенсацію, ніж вдаватися до суду. Бо якщо й виграєш справу, то з великими моральними втратами. І матеріальними також. А можеш і програти, якщо той кривдник при посаді й грошах.

Коріння такого упередженого ставлення сягає глибокої давнини, коли людські спільноти були живим організмом, а не нашвидкоруч склепаним корупційними машинами, коли перед неписаним звичаєвим правом відступали писані кодекси державного права, і примирення  вважалось кращим, ніж покарання чи помста. Відтоді від зерен звичаю залишилась лише полова, однак і вона на щось придатна.

   Утім, мова не про народну мудрість і не про народну моральність, нехай їх славословлять офіційні патріоти, які самі  не завжди є  мудрими та високоморальними. Мова про те, як звичай у давнину впливав на рішення судів і як міг би вплинути зараз, якби наше законодавство було гуманним, скерованим на попередження й виправлення злочину, а не на руйнування людської особистості.У нас немає судів найпершої інстанції,  що колись були в Галичині, так звані війтівські суди, які розглядали часом дуже поважні справи, а не лише крадіжку капусти на городі. За ними йшли зборові або копні суди, куди делегувались шановані люди з кількох сіл. У нас навіть немає суду присяжних. Рішення приймає одноосібно суддя, якого обирають не місцеві громади, а призначає держава. Ми ізольовані від судів усіх інстанцій і ніяк не можемо вплинути на несправедливе рішення, припинити зловживання.У ХVст. граматична помилка у рішенні суду робила  його незаконним, а нині неіснуюча дата на документах не заважає столичному судові приймати їх як доказ. Ці та інші недоліки сучасного судочинства свідчать про вибірковість правосуддя, нерівність перед законом, і те, що не закони для людей, а люди для закону. Тема  справедливості в суспільстві  дуже розлога. Однак, на жаль, не досліджена ні філософами, ні соціологами, ні психологами і продовжує залишатись маніпулятивним матеріалом для політиканів.

 Справедливість завжди конкретна. Милосердя також. Не забуваймо, що українське суспільство в минулому було значною мірою християнським. Кожен народ мав свій суд, тому що у кожного народу були свої звичаї й моральні норми. Що з того, що той суд був першої інстанції, але саме він, як жоден інший,  завдяки своїй публічності й відкритості, міг задовольнити духовні потреби у справедливості та милосерді.

 

Справа про опирів

 У нарисі «Спалення опирів у селі Нагуєвичі в 1831 році» Іван Франко  описує правову колізію, яка не могла б виникнути у наш час. Під час холери 1831 року, послухавши хлопчика несповна розуму, нагуєвицькі господарі спалили на вогні сім чоловіків, звинувативши їх у «потинанні» односельців, тобто чаклунстві. Нібито вони накликали на село холеру. Ось свідчення очевидців.

 «Коло церкви  на цвинтарі всіх людей поставили рядами, оден узяв на руки того хлопця – Гаврила та й носить його поперед ті ряди.

- Пізнавай, - кажуть, - котрі опирі.

- От той опир, от той опир, от той опир, - каже Гаврило. – Сімох чоловіків показав».

За селом розпалили вогонь з терну і  через нього на ланцюгах перетягували нещасних.  «…Вони - до третього, Панька  Саляка. Він був лише у подягачці, без гуні, бо була велика спека.Скинули з нього подягачку, вергли в огонь – вона зараз займилася.

 - Признавайся, - кажуть, чи ти опир, чи ні?

- Ні, люде добрі, не опир.

- Зняли з нього чоботи, сорочку і також пометали в огонь, і знов йому кажуть:

- Признайся, бо і ти так будеш горіти, як твоє шмаття.

- Люди добрі, - каже він, - Бог мою душу видить! Я не опир! А хочете, щобим горів, то най вам так і буде!

Підіймив руки до неба та й сам кинувся в вогонь, лицем у саму грань, так що відразу тіло на нім збіглося.А потому ще сам на другий бік обернувся. Перетягли єго через огонь і більше вже не тягали, так і положили коло тамтих двох».

Дехто зізнався, а один чоловік  утік, а інші так і не визнали себе опирами. На лихо, першим від холери помер священик і не було кому спинити самосуд. Утім, самі селяни не вважали це самосудом, а правосуддям.

Невдовзі приїхала комісія й  найбільш активних учасників цього вбивства заарештували і посадили  у в’язницю в Самборі, що був тоді повітовим містом. Здавалося б,  справедливої кари не уникнути, а кара за таке була – смерть. Однак родичі арештованих починають шукати виходу. З великими труднощами вони виходять на чоловіка, який  погоджується їм допомогти.Той велить їм дати йому грошей, коня, якого підкови підковані задом наперед, і тоді  сідає на нього, й каже:

- Скажете на суді: « Наші батьки й діди так чинили, і ми так чинимо!» І тікає.

Утім це лише легенда. Насправді на вимогу обвинувачених було піднято старі папери ще з руського права, де описувалась кара за чаклунство

Отак незнання законів і зверхність давнішого, звичаєвого права, врятували  нагуєвицьких борців з опирами від шибениці, і все обійшлося трьома місяцями ув’язнення.

Більше опирів у Нагуєвичах не палили. Але й зараз кожна дитина знає місце, де спалили і поховали опирів. Збереглися рештки великого дерев’яного хреста і досі помітний земляний вал-огорожа ( див. світлину).

 

Справа про підпал

А ця історія трапилась на два століття раніше – 1619 року. Її описує Юрій Гошко у книзі «Звичаєве право населення українських Карпат та Прикарпаття. ХІV– ХІХ століття» ( Інститут народознавства, 1999 рік).  Ян Високіпський з Підбужа (Дрогобиччина) подав скаргу на Степана Татомира і братів Мельників за підпал стодоли, оборогу й комори. Згоріло, крім будівель, чимало збіжжя. Адміністрація Самбірської економії звернулась до сільської громади, щоб та спровадила до присяги підозрюваних у підпалі. Однак громада проігнорувала це рішення. Тоді було прийняте інше, щоб громада допомогла  Високіпському на відбудові й посіві. Тобто адміністрація економії не наважувалась піти проти сільської громади, яка не надто прихильно ставилась до Яна Високіпського. Здається, той був князем села, так називали війтів у селах, що дотримувались магдебурзького права. Навіть не послала гайдуків вершити правосуддя киями.

 Навмисний підпал вважався в ті часи дуже тяжким злочином. За нього карали на смерть чи вигнання із конфіскацією майна. У 1635 році в селі Либохора ( Турківщина) за підпал стодоли зборовий суд, у якому було 12 війтів та присяжні, судив Гриця Лочиха і Лазаря, либохорського князя, які визнали свою провину. Оскільки зборовий суд вперше мав справу з таким тяжким злочином, то йому на допомогу прийшла  адміністрація Самбірської економії, яка, керуючись нормами магдебурського права, написала спеціальний «сценарій» допитів і страти. Винних мали спалити на місці злочину. Але перед тим з села вибрали 24 особи, які мали присягнути на місці страти, що вважають підознюваних винними.

Два різні випадки, в яких громада зіграла вирішальну роль.

Присяги обвинуваченого чи свідків, яких іноді вимагали надати аж 14,  у багатьох випадках було достатньо, щоб закрити справу. Це логічно з огляду на те, що всередині громади панувала довіра. Без жодного клаптика паперу, без прокрустового ложа закостенілих законів, правових норм, встановлювалась справедливість, яка задовольняла більшість.Феміда була колись зрячою. Вище неї стояло лише благо громади.

Злодія чи вбивцю, який скоїв злочин вперше, не виправдовували, а давали йому шанс на виправлення, дошукуючись доскіпливо мотивів вчинку. Але рецидив карався дуже суворо, незалежно від того, чи вкрав голодний і чи вбив скривджений. Найвищою судовою інстанцією був Божий суд, а не Страсбурзький.

  Я зовсім не маю наміру  ідеалізувати правосуддя минулого. Просто до них ще можна іноді застосовувати слово «гуманність», тоді як до до сучасних судів, які опираються на еверести кодексів – ні. Рано чи пізно таке забюрократизоване правосуддя дійде до абсурду і стане антигуманним. Як тут не згадати знаменитий роман Кафки  «Процес». Утім, корупційний суд нівелює справедливість повністю. Тому й так виступають правові бонзи проти суду присяжних, бо це зруйнує корупційну схему.

Мрія про універсальне право для всіх  здатна перетворити стосунки людини й суспільства на пекло, якщо  в її основі не буде  первинності фундаментальних прав людини. Мислителі Відродження як правило приділяли багато уваги природному і звичаєвому праву, ненасильницькому запровадженню законів. Зокрема, наш земляк Ян Гербурт, староста перемиський і саноцький, ще у XVIст., укладаючи в алфавітному порядку польські закони, опирався на пріоритет давнішого права для автохтонного населення, закликали до цього й інші гуманісти. Син Яна Гербурта – Ян Щасний, староста вишницький та мостиський у «Розмислі про народ руський» пише: «Звичай – це право, яке завдяки тривалому вживанню й користуванню прийняте між людьми. Звичай  - це те, що потверджує й викладає право, а право писане – мертве, коли звичай його не оживлює. Звичай, котрий живе в часі так довго, що пам’яті про його початок нема, має повагу найміцнішого привілею”.

 На витіснення цього первинного права витратили століття, але й досі воно продовжує існувати у вигляді неписаних звичаїв залежно від близькості до міста, міграції населення і  наявності моральних авторитетів. Села, де громада нагадує вулик, до виборів узгоджує між собою одну кандидатуру війта. Там, де громада як осине гніздо, з 10 кандидатів вибирають чомусь найгіршого. Справедливість можна реалізувати лише в громадянському суспільстві. Щоб його створити, варто придивитись до сільської громади як прообразу цього суспільства, якою б неймовірною не здавалась ця думка. Те, що природне, здатне гармонізувати людство.

  На селі досі існує релікт звичаєвого права – сходи села, діяльність яких дуже обмежена. Вони відбуваються приблизно два рази в рік. Як правило, сходи села  вирішують питання благоустрою: виділення місць спільного користування, дозволи на розміщення на своїй території  об’єктів господарської діяльності. Адже бюджет села складають із податків від будинків і кошти від оренди земель.Тут потрібне вміння переконувати, авторитет, здатність вести дискусії. Один бізнесмен якось жалівся, що йому не дозволили зробити ферму поблизу монастиря, і жодні аргументи, обіцянки не подіяли. Селяни не хотіли псувати краєвид і так багатостраждальної святині, яку за радянських часів перетворили на свинарник. Олігарху здавалось, що гроші – перепустка в той карпатський рай, а виявилось – ні. Утім, інший випадок з селом на Полтавщині, у якому представник правлячої партії заграбастав усі адміністративні споруди, свідчить про те, що влада з бізнесом вкупі можуть вдаватися до терору населення, а це неминуче викличе згуртування сільських громад. Особливо в майбутньому, коли почнеться битва за землю. У разі розпродажу землі село позбудеться бюджету й просто вимре. Тільки рішення будуть не в дусі Соломона, а в дусі Коліївщини. Бо віддавати цілковито в руки держави встановлення справедливості – вкрай небезпечно.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 19

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук