10 лютого Верховна Рада ліквідувала Національну комісію з питань захисту суспільної моралі. Українські митці пускали корки в стелю, а в Раді церков сумували. Прибічники державного нагляду за духовністю побоюються, що тепер країну накриє цунамі порнографії, а молодь почне сповідувати культ насильства й жорстокості.
Що ж, насильства в сучасному світі і справді забагато. Але саме існування «моральної» комісії було насильством над здоровим глуздом та державним бюджетом.
Back to USSR
Головним завданням відомства Костицького було проведення експертизи матеріалів щодо наявності елементів порнографії та пропаганди насильства. Пізніше комісія розширила поле діяльності і стала боротися з алкогольною агітацією та іншими духовними лихами. Щорічно на моральну оборону виділяли 4-5 млн грн. Наскільки ця оборона була ефективною, можна лише здогадуватися.
Простий приклад. У липні 2014-го комісія зробила висновок, що фільм «Пила – 4» пропагує культ насильства, тому обіг цього продукту на території України є забороненим. Але сумнівно, що ця заборона на щось вплинула. Хоча б тому, що її винесли через 7 років після виходу фільму у прокат. Та й локальні заборони в епоху глобального інтернету переважно мають суто рекомендаційний характер.
Утім, проїдання бюджетних коштів – не найбільш вагома причина для ліквідації «моральної» комісії. Сама ідея державного втручання у сферу суспільної моралі – рудимент «совка». Таке можливо лише за тоталітаризму, коли держава зведена в абсолют, а моральні засади громадянам нав’язує «руководящая и направляющая» партія. Не дарма закон «Про захист суспільної моралі», що ним керувалася у своїй діяльності Нацкомморалі, привернув увагу Ради Європи і був розкритикований тамтешніми експертами.
На думку останніх, закон передбачає «непропорційне втручання органів державної влади у право на свободу вираження поглядів, гарантоване статтею 10 Європейської конвенції з прав людини». Не в останню чергу – через розпливчастість багатьох формулювань, яка відкриває можливості для чиновницького свавілля. Згадаймо скандал довкола роману Олеся Ульяненка, який Нацкоммор вимагав заборонити за порнографічність. Коли ж справа дійшла до суду, аргументація експертів-моралістів розвалилася.
Попереджати, а не забороняти
Звісно, контроль за інформаційним простором потрібен. Але в розвинених демократичних країнах він здійснюється не заборонами, а через попередження. Візьмімо до прикладу комп'ютерні ігри. У більшості європейських країн ігри отримують сертифікати PEGI (PanEuropeanGameInformation). Мета сертифікації – допомогти споживачеві прийняти рішення щодо придбання конкретного продукту. Для цього, залежно від змісту гри, їй присвоюють певну вікову категорію і в продаж вона надходить уже з відповідною позначкою на упаковці.
Отже, остаточне рішення залишається за громадянином. До того ж, сертифікацію здійснюють не чиновники, а самі виробники ігор в особі Європейської федерації інтерактивного програмного забезпечення. Аналогічним чином сертифікується кіно. Так, у Британії з 1912 року цим займається Британська рада з класифікації фільмів – також неурядова організація. Залежно від того, чи присутні у фільмі насильство, секс і ненормативна лексика, йому присвоюють один із семи вікових сертифікатів. Знову-таки, з метою попередити потенційного глядача.
Наприклад, згадана вище «Пила – 4» отримала сертифікат 18+ з попередженням про наявність сцен кривавого насильства. На думку британських експертів, дорослі можуть організовувати дозвілля на власний розсуд. Найсуворіших обмежень дістає продукція з сертифікатом R18, до якої в основному належать порнофільми. Щодо заборон, з 1918-го у Британії заборонили менше 50 кінострічок, причому більшість рішень за кілька років переглянули.
У США та низці країн Європи сертифікацією кінопродукції займаються її виробники. У нас діє система рейтингів Української кіноасоціаці, прийнята 2003 року. Порівняно із західними взірцями, вона потребує доопрацювання. Однак ніхто не забороняє орієнтуватися на західні системи сертифікації, як це зробили у Швейцарії, прийнявши німецьку рейтингову систему. У 2016-му на голландську рейтингову систему збирається перейти Ісландія.
Моральна самооборона
Зауважимо, що навіть найбільш ліберальне законодавство не передбачає вседозволеності й анархії. Наприклад, у США є потужна і цілком легальна порноіндустрія, але постійно триває жорстока боротьба з дитячою порнографією. Пропаганда нацизму також повсюдно заборонена, а за виявами дискримінації меншин пильно стежать численні громадські організації. І, як свідчать об'єктивні показники, Захід зовсім не загниває.
Для тих, хто хоче захищати духовність співгромадян активніше, існують демократичні способи боротьби. Наприклад, торік Хорватію збурили чутки про намір уряду легалізувати одностатеві шлюби. Католицька громадська організація «В ім’я родини» ініціювала громадську кампанію за проведення референдуму. Референдум відбувся, і до хорватської конституції було внесено поправку, згідно з якою, шлюб є пожиттєвим союзом жінки та чоловіка. І ніяких чиновників не знадобилося.
Сум, який охопив Раду церков після ліквідації Нацкоммору, неважко зрозуміти. Протокольно називати українців християнською нацією – це одне, а змусити їх практикувати християнство – зовсім інше. Набагато спокійніше, коли цензурування ЗМІ від імені громадян роблять чиновники. А тимчасом громадяни спокійно собі дивляться жорстоке кіно і слухають пісні з матюками. Або не дивляться і не слухають, виходячи з власних етичних та естетичних вподобань, а не чиновницьких приписів.
Аби привести декларації у відповідність до реалій, чиновникам варто приборкати потяг влазити, куди не слід, а церквам – перестати ховатися за їхньою широкою спиною. Захист суспільної моралі потрібно делегувати самим громадянам, а законодавство та державні інституції – оновити за європейським зразком. Інакше наші європейські прагнення залишаться порожньою балаканиною.
Ми використовуємо