Білка в колесі
IQ

Білка в колесі

Чому зміни в Україні не приносять очікуваних результатів

Роман Лехнюк, 18 березня 1679 1

Потреба реакції на епідемію китайського коронавірусу вкотре оголила безмірну кількість проблем української держави і суспільства. Непослідовні, поспішні й тому не до кінця продумані карантинні заходи, чергові пробіли в комунікації влади всіх рівнів зі суспільством щодо роз’яснення головних аспектів проблеми, безвідповідальність звичайних громадян, які, маючи симптоми недуги, відвідують місця масового скупчення людей або ж родичів. Перелік цей традиційно для українських реалій може бути ну дуже довгим.

Чергове загострення проблем раз у раз провокує розмови про те, що країні вкрай потрібні кардинальні зміни. Вони лунають у соцмережах і на телебаченні, у громадському транспорті і приватних розмовах. Цим розмовам стільки ж років, скільки незалежній Україні. Хоча, здавалось би, за майже тридцять років стільки реформ проведено і стільки всього змінилось. Та віз, значною мірою, і нині там. Попри сплески надій та ентузіазму в 1991, 2004 чи 2014 роках.

Коли йдеться про зміни, людям зазвичай властивий оптимізм. Адже вони сприймаються як шанс змінити щось на краще. Існує спокуса вважати все нове рухом вперед – як частину незворотного прогресу. І масштаб тут неважливий, адже це працює і в межах планети, і окремо взятих націй чи локальних спільнот. Вивчаючи українську галицьку пресу кінця ХІХ століття, особливо соціалістичну й ліберальну, постійно натрапляю на непохитну впевненість тогочасних освічених людей у тому, що історія неминуче рухається до кращого майбутнього – без війн, експлуатації, епідемій (sic!) тощо. Насправді, галичани тоді були частиною загального тренду, адже злам ХІХ і ХХ століть – так звана доба fin de siecle – був епохою великого оптимізму.

Тут поєднались два непоєднувані, здавалось би, аспекти. З одного боку, людська віра в прогрес є втіленням лінійного сприйняття часу, утвердженої свого часу християнством. З іншого – в той же час Ніцше проголосив «смерть Бога», що в широкому контексті доби символізувало безмежну віру в можливості людського розуму. Та ХХ століття, попри технологічний прогрес, стало добою двох світових війн, геноцидів, чергових епідемій і багатьох інших малоприємних речей, яких на його початку навіть не припускали.

Цей маленький історичний екскурс не має на меті поставити під сумнів необхідність змін і віру в краще майбутнє. Але показати, що наші очікування не конче стають реальністю, а зміни не завше відбуваються на краще. Усвідомлення цього насправді очевидного факту необхідне в українських реаліях, де існує своєрідний «культ змін». Під цим терміном я маю на увазі прагнення до перетворень, зумовлене не їх об’єктивною потрібністю, а вірою в благодатність самого факту будь-якої реформи.

З моменту проголошення незалежності України не бракувало ні реформ, ні інших змін у багатьох аспектах життя нашого суспільства. При детальному розгляді помітно, що направду багато речей таки змінилось на краще. Та це не змінює загального настрою українців, більшість яких впевнена, що справжні зміни ще попереду. Не просто сигналом, а оглушливою сиреною, про це стали президентські і парламентські вибори 2019 року. Їх тріумфатори – Володимир Зеленський і партія «Слуга народу» – досягли успіху, обіцяючи чи не моментальні зміни. Щоправда, без деталей і конкретики: які будуть зміни, скільки вони триватимуть і, найважливіше, як саме їх втілюватимуть.

Ось і корінь проблеми. Не персонально в Зеленському. Він просто успішно довів ледь не до ідеалу те, що використовували всі попередники-популісти. А в тому, що більшість українців притягують слова «зміна» чи «реформа», манять їх, наче комах на світло. Зачаровані зовнішнім блиском, ми забуваємо про внутрішній вміст. Який, на жаль, вже майже три десятиліття все ще розчаровує. Знову і знову. І пауза на карантин дає шанс не тільки купити річний запас туалетного паперу, а й задуматись: чому так?

Причина перша: не кожна зміна є апріорі позитивною. Особливо непродумана, поспішна й спорадична. А саме такі й домінують у наших реаліях. Суспільний запит на зміни є добром настільки, наскільки він змушує вдаватись до виправданих і системних покращень. Та будь-яка ідея при доведенні до абсурду стає абсурдом. Навіть найбільш благородна. Коли зміна стає загальнонаціональним фетишем, якому сліпо поклоняються, то недалеко й до одержимості. А фанатизм ще ніколи до добра не приводив.

В українських реаліях зміни потрібні. Їх відсутність прирікає на застій і занепад. Але добра реформа – це обдумана реформа. Реформа, дійсно затребувана ситуацією, а не проведена на догоду ситуативним запитам чи, тим паче, істеричним або малоосвіченим голосам. Така зміна потребує наявності кількох ключових складових, з якими в нас великі проблеми. І це друга причина неефективності намагань зрушити ситуацію з мертвої точки.

Продумана й ефективна зміна потребує суспільного усвідомлення того, що вона не може бути реалізована миттєво, а часто і в середньостроковій перспективі. Одним з найкращих зразків реформ у новітній історії є діяльність консервативних урядів у Британії на чолі з Марґарет Тетчер. Вона обіймала посаду прем’єр-міністра понад одинадцять років. Ще раз – одинадцять. За підсумками саме цього терміну вона є одним з найуспішніших керівників держав в історії. Та на третьому році свого прем’єрства, згідно зі соцопитуваннями, вона була найбільш ненависним керівником уряду за всю історію Сполученого Королівства. Тому що ініційовані її урядом зміни потребували часу, щоб дати ефект. І вони його дали, позбавивши Велику Британію набутого в 1960-1970-ті роки статусу «хворої людини» Європи.

Що бачимо в українському випадку? Відомо, що українці швидко зачаровуються політиками і ще швидше розчаровуються, коли ті не демонструють миттєвих результатів. Коли вони не виявляються сподіваним месією, який/яка самотужки підніме країну на новий рівень, не змушуючи «простих людей» самим дбати про власне майбутнє. Історія рейтингів багатьох політиків і партій це демонструє. Те саме вже відбувається з нинішнім президентом і його партією. Що гірше – такі спади рейтингів змушують політиків відмовлятись від довгострокових проєктів і шукати способів зупинити падіння популярності вже і негайно. Звідси і вічні «подачки» бюджетникам, які ледь не одразу з’їдає інфляція. Звідси й остання зміна уряду, продиктована винятково бажанням Володимира Зеленського врятувати власний рейтинг ціною далеко не найгіршого кабінету в українській історії. Власне, новий склад уряду оптимізму не викликає зовсім. Натомість є прикладом вже згаданої зміни заради зміни.

Реформа, щоб мати шанс стати справді успішною, неодмінно потребує фахівців на всіх рівнях – від президента чи міністра до найнижчих політичних і практичних одиниць. Приклад – освіта. Можна на рівні міністерства спланувати хоч десять глобальних змін у середній школі, але вони не будуть вартими навіть паперу, на якому вони написані. Усі чудові теоретичні концепції банально розіб’ються об практичні реалії. Такі, як відсутність необхідних умінь чи, ще гірше, бажання в багатьох вчителів на місцях щось змінювати. А без фундаменту будівля не існуватиме. Тому, хоч ледь не кожен новий міністр освіти затівав реформи у своїй галузі, наша середня освіта (та й вища також, що вже гріха таїти) дуже далека від проєктованих реформаторами результатів.

Постійні й недостатньо успішні реформи освітньої системи висвітлюють ще й іншу проблему – безсистемність. Тяглість і спадкоємність є невід’ємними атрибутами успішних змін. Якщо щоразу повністю руйнувати наявне і на руїнах творити нове, то отримуємо «сізіфову» працю – настільки важку і старанну, наскільки й безрезультатну. Звісно, є явища в нашій державі, яких вже не можна виправити – лише ліквідувати. Та цей підхід можна застосовувати точково, а не масово. Натомість наша нетерплячість спонукає руйнувати щойно створене, відступати й шукати альтернатив при перших же труднощах.

Попри низку дискусійних моментів, започаткована останніми роками медична реформа дає підстави для оптимізму. Та ці зміни в одній із головних «больових точок» держави вже на першому етапі зіткнулись зі стіною несприйняття. І не тільки корумпованих чиновників на фінансових «потоках», а й простих громадян, які змушені вийти із зони комфорту й адаптуватись до змін. Тому є всі шанси, що нечастий випадок дійсно продуманої зміни зазнає краху під тиском традиційних змін настрою мас і підігрування їм з боку політиків.

Наше суспільство має нарешті здолати підлітковий максималізм і зрозуміти, що справжні зміни вимагають не «клікуш»-популістів, що обіцяють все й одразу, а компетентних фахівців. Такі реформи вимагають чимало часу, іноді й десятків років. Така проста фраза – «Рим не одразу будувався». І така складна для засвоєння. Ми повинні перестати вірити в доброго чарівника чи фею, що помахом чарівної палички змінить життя на краще. Припинити кидатись від однієї крайності до іншої за перших труднощів. Зрештою – зрозуміти, що зміна не може бути самоціллю. Зірвати в будівлі дах, що протікає, – це зміна. Але тоді дім затопить вода. Доки ми не зрозуміємо ці насправді дуже прості речі, доти будемо постійно реформувати без добрих результатів, змінювати заради змін і постійно бігти, залишаючись на тому ж місці. Як та білка в колесі.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук