Чи є політв'язні в Україні?

Напередодні місцевих виборів заступник голови Верховної Ради Андрій Парубій зазнав жорсткої критики з боку української діаспори в столиці Великої Британії. На зустріч з колишнім командиром «Самооборони Майдану», що відбулася 23 жовтня, прийшли кілька десятків співвітчизників, котрі мешкають у Лондоні – активістів та волонтерів, які допомагали і допомагають українським військовикам, пораненим і сім'ям героїв Небесної сотні.

Коли мова зайшла про трагічні події на Майдані, що сталися взимку 2013-2014 років, і відбиття російської агресії, плавний хід заходу був порушений активісткою Уляною Палюх-Замасло. «Андрію, - звернулася вона до українського парламентаря, - пам'ятаєте, люди з Самооборони Майдану, після закінчення всіх подій, відразу ж пішли в АТО. За моїми даними, в Україні зараз сидить більше політв'язнів, ніж за часів Януковича, а ви про це мовчите».

Присутні підтримали жінку оплесками. А вона, що називається, продовжувала різати правду-матку: мовляв, як ви смієте говорити «ми», коли «вони» сидять, причому в жахливих умовах, без доказів. «Їх знищували в добровольчих батальйонах, не давали їсти, а на засіданнях постійно змінюються прокурори», - гнівно докоряла активістка, маючи на увазі українські СІЗО і суди.

Парубій терпляче вислухав співвітчизницю. Але відповідь його була до непристойності сумбурною і погано аргументованою. Заступник голови ВР спробував звести все до випадку з екс-заступником командира батальйону «Азов», нардепом Ігорем Мосійчуком, котрого, як відомо, з порушенням регламенту позбавили депутатської недоторканності й заарештували прямо в будівлі парламенту, оголосивши підозру в отриманні неправомірної вигоди.

Учасників лондонської зустрічі відповідь Парубія не задовольнив. Воно й зрозуміло, адже можна довго розмірковувати про необхідність протистояти корупційній заразі у Верховній Раді й рівність всіх перед законом, але навіщо влаштовувати телелешоу з наручниками – абсолютно не зрозуміло. Це – типова показуха, яка не має нічого спільного зі справжньою боротьбою за «чисті руки». Тим більше, що не тільки в Києві знають: коаліція, що діяла у Раді до місцевих виборів, перетворилася на ширму для політичних маніпуляцій з боку представників старої кланово-олігархічної системи. А ця братія домагається свого не тільки за допомогою регламентних підтасувань.

Та й далеко не один цей випадок змушує багатьох українців тривожитися за розгул «репресій» після Революції Гідності. Тему тенденційного переслідування активістів з боку правоохоронних органів в Україні неодноразово піднімали народні депутати Борис Береза, Віктор Балога, Єгор Соболєв, багато видатних громадських діячів, волонтерів, журналістів і блогерів. Але влада, в тому числі і Адміністрація президента (АП), постійно робить вигляд, що нічого такого не відбувається. І ось ця тема вихлюпнулася за межі країни...

Але чи праві ті, хто говорить про «репресії» і «політв'язнів» в Україні? Тут важливо розуміти, чому виникають такі настрої в суспільстві. Перш за все, громадян обурюють подвійні стандарти, які влада і «правоохоронці» (чи не краще це слово в Україні поки що брати в лапки?) застосовують до людей, яких підозрюють у порушенні закону. Якщо це був політик чи бізнесмен, який входив в оточення диктатора Януковича, то українська Феміда нерідко обходилася з ним зухвало м'яко. А якщо це був активний учасник Євромайдану, колишній боєць АТО або комбат, то до нього «правоохоронці» підходили «з усією суворістю закону». Неначе справа відбувається в путінській Росії, де влада дотримується принципу «своїм – усе, іншим – закон».

Характерна в цьому плані історія втечі одіозного нардепа Сергія Клюєва. Підозрюваний у різних злочинах брат екс-глави АП часів Януковича після того, як його позбавили депутатської недоторканності, намагався вилетіти до Відня з Борисполя. Дізнавшись про це, Генпрокуратура домоглася скасування чартеру, але далі не пішла. Законники зобов'язані були в терміновому порядку зажадати від парламенту арешту потенційного втікача, важливого носія багатьох таємниць попереднього режиму, але вони й пальцем не поворухнули для цього. І ділок, звичайно ж, скористався цією негласною пропозицією таємно покинути країну.

Або ось ще випадок з екс-регіоналом Олександром Єфремовим. Колишній затятий посіпака Януковича стільки натворив справ у Верховній Раді, а пізніше в царині сепаратизму і допомоги терористам, що навіть якось дивно, що він ще перебував не у в'язниці. Звичайно, в якийсь момент законники були змушені його заарештувати, але, схоже, лише заради проформи. Для сановного підозрюваного швидко знайшли податливу суддю Оксану Царевич, раніше помічену в незаконному переслідуванні учасників Євромайдану. Для чого «мантії», котра геть скомпрометувала себе, довірили вирішувати долю злісного недруга країни? А щоб випустила його з-під варти під заставу.

Знаменно, що сама Царевич за дане діяння фактично ніяк перед законом не відповіла (тимчасове відсторонення від посади та виклики на допит на таких людей не діють), а нещодавно, як повідомляли ЗМІ, навіть була висунута делегатом на з'їзд суддів. Наскрізь прогнила судова система своїх в біді не кидає, а команда Порошенко явно не поспішає цю систему міняти.

Дивлячись, як діячі режиму Януковича і сановні корупціонери, незважаючи на всю очевидність їхніх злочинів, залишаються на волі, не можна байдуже сприймати підвищену суворість Феміди щодо набагато дрібніших, а іноді навіть не цілком очевидних правопорушень з боку активістів, членів деяких партій. Так до тривалого перебування в СІЗО був засуджений активіст партії «Воля» Юрій Павленко. На акції у Вінниці хлопець публічно порвав портрет президента Порошенка. Похвалити його за це не можна. Але тримати людину місяцями у в'язниці за таке правопорушення, вчинене, до речі, через своєрідне розуміння любові й відданості до України, - невиправдана жорстокість.

Не менш дико виглядають умови утримування заарештованих активістів. Нещодавно, до речі, відразу кілька українських інформресурсів опублікували фото волонтера Тамари Шевчук, котра побувала разом з іншими активістами в камерах Лук'янівського СІЗО, де утримуються підозрювані у справі про вбивство Олеся Бузини і в справі бійців роти спеціального призначення «Торнадо», а також узяті під варту учасники сутичок під Верховною Радою 31 серпня. «Все в жахливому стані, звичайно трохи краще, трохи гірше... Але вцілому – все погано... нари провисають, а матраци дуже тонкі і в жахливому стані... дихати нічим взагалі. Це стосується більшості камер. Грибок і пліснява всюди. Труби течуть», - розповіла волонтерка.

Справа, звичайно, не тільки в нестачі коштів, грошей у країні завжди бракувало, і не тільки на елементарний ремонт тюрем. Важкі, нелюдські умови утримання здавна слугували надійним способом чинення тиску на заарештованих на догоду недобросовісним слідчим.

А те, що слідчі органи України останнім часом виявляють цілком певну «зацікавленість», показують не тільки успішні втечі закордон і благополучне життя на волі представників «еліти», котрі проштрафилися, але й хвиля демонстративних обшуків у активістів у низці населених пунктів країни. Частенько слідчі виявляють таку «оперативність», що просто дивуєшся. Наприклад, обшук у зв'язку подіями на Майдані в 2014 році в будинку заступника голови «Свободи» Олега Панькевича, розташованому в місті Бродах Львівської області, правоохоронці провели лише цьогоріч у жовтні... Шукали вітру в полі, що називається.

Їм, звичайно, видніше... Проблема лише в тому, що Генпрокуратурі та МВС України в їхньому актуальному вигляді довіряє дуже маленький відсоток українських громадян. І щоб не базікали на олігархічних телеканалах і не писали в соцмережах відомчі «балакучі голови», сприйняття їхніх аргументів громадянами буде нікчемним.

Та й про яку довіру до правоохоронної системи країни можна говорити, якщо головний міліціонер Арсен Аваков кочує з одного корупційного скандалу (купівля рюкзаків для бійців АТО через дружину глави МВС) до іншого (виведення з України $40 млн). Про сумнівні справи генпрокурора Володимира Шокіна багато ЗМІ вже стільки разів писали, що навіть повторювати незручно.

Брехливість, корумпованість і політична ангажованість посадових осіб, в тій чи іншій мірі причетних до здійснення правосуддя, з одного боку, перетворює всю українську Феміду в безнадійно хворе і непривабливе «пугало», здатне нишком мстити активістам заради збереження статус-кво, вигороджувати «своїх» і байдуже гнобити «чужих». З іншого боку, настільки хворобливий стан органів влади в Україні не дозволяє багатьом громадянам і представникам діаспор за кордоном достеменно розгледіти, політв'язнем чи обґрунтовано заарештованою є та чи інша людина, запідозрена в порушенні закону. Як виправити цей дисбаланс без великих суспільних потрясінь – питання з розряду першочергових для України.