У передчутті «м'якої революції»

Днями інформаційний простір сколихнуло повідомлення про нову книгу відомого російського тележурналіста Михайла Зигаря «Вся кремлівська рать». Українським читачам книга може бути цікава тим, що в ній, крім усього іншого, описано подробиці саміту в Брюсселі семирічної давнини, на якому йшлося і про Україну. Путін тоді заявив, що не вважає її державою. «Ти ж розумієш, Джордже, – сказав російський фюрер, звертаючись до президента Буша, – що Україна – це навіть не держава! Що таке Україна? Частина її територій – це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами».

Пізніше це гучне за своїм цинізмом, але порожнє по суті висловлювання не раз цитували різноманітні ЗМІ. Водночас дуже мало уваги з боку журналістів, політиків і різних аналітиків було приділено іншому характерному моменту в дискусії на саміті. Коли мова зайшла про розширення НАТО, Путін прямо попередив, що у разі вступу до Альянсу Україна позбудеться двох регіонів – Донбасу і Криму. Проте ні західні лідери, ні світова громадськість на це ніяк не відреагували.

Виявивши цей епізод у своєму архіві, Зигар просто нагадав світу про ту загрозу з боку Путіна. І зараз, у світлі останніх подій, ця інформація прозвучала абсолютно по-іншому. Деякі коментатори добалакалися навіть до того, що назвали ті слова Путіна «пророчими». Але чи просто здогадки він висловлював, говорячи про можливий розділ сусідньої держави? Думаю, що ні. Позаду у Путіна був напад на Грузію, який Захід безтурботно «проковтнув». Перебуваючи на саміті, російський свавільник знав, що вже віддано наказ готувати армію до військових операцій в Україні.

Фактично, це було «самовикриття» очманілого від безкарності диктатора, котрий мріє про поневолення хоча б частини України. І, треба сказати, це прагнення Путіна деякі представники преси все-таки вловили. Так московський «КоммерсантЪ» за підсумками Брюссельського саміту повідомив з посиланням на своє джерело в оточенні господаря Кремля: «І тут він (Путін, – О.К.) дуже прозоро натякнув, що якщо Україну все ж таки приймуть до НАТО, то ця держава просто припинить існування. Тобто, фактично, він пригрозив, що Росія може почати відторгнення Криму і Східної України».

Судячи з посилань у Мережі, статтю з видання «КоммерсантЪ» в ті дні передрукували й використовували у своїх матеріалах багато українських видань. Загалом інформація про можливу експансію з боку Росії не була ні для кого секретом в Україні. Ні для влади, ні для політиків, ні для широкого загалу. Однак ніхто на цю інформацію належно не відреагував. Попередження з перших вуст не почули.

Звісно, у той період в Європі та Україні панувала дещо інша атмосфера. Мало кому в голову тоді могло прийти, що Росія нападе на Україну і почне жорстоко розправлятися з тими, кого здавна вважала «братами». Але не всі плекали ілюзії. Не вважайте за хвастощі, але особисто я завжди був абсолютно впевнений, що рано чи пізно путінський режим щось зробить для того, щоб перетворити Україну на свою вотчину. Я тоді щойно був змушений покинути Росію і подати в Україні заяву про надання політичного притулку. Перспектива знову опинитися в «Путінстані» мене анітрохи не приваблювала, тому ще на самому початку 2007 року, всього лише через кілька тижнів після прибуття в Україну, я за власною ініціативою кілька разів відвідав Секретаріат Президента України.

Що мене спонукало на це? Навіть за такий короткий термін перебування в країні мені стало абсолютно зрозуміло, в якому напрямі розвивається ситуація в низці областей. Мене вкрай дивувало й тривожило, що центральна українська влада нічого не робить для протидії сепаратистським настроям, наприклад, на Донбасі.

Поспілкувавшись із чиновницею, котра відала інформаційним забезпеченням діяльності президента Ющенка, я швидко переконався, що відповідне управління тодішнього СП літало десь у хмарах і далі вулиці Банкової нічого не бачило. Набравшись духу, запропонував відрядити мене на місяць в ролі  експерта у вугільний басейн. Людина я не юна, майже три десятки років відпрацював у обласних і московських виданнях. В які лише теми й ситуації не доводилося вникати. Специфіку довоєнного Донбасу знав і відчував, як свої п'ять пальців, тому що раніше довго жив і працював в аналогічному регіоні – російському Кузбасі.

Я розумів, що в українських чиновників, що називається, «око замилилося», і вони не бачать найочевидніших речей. Зради не припускав... Будучи в Україні свіжою людиною, я міг би абсолютно неупереджено поглянути на ситуації в Донецьку і Луганську, поспілкуватися з людьми, перейнятися настроями тамтешніх робітників і начальників, бюджетників, інтелігенції, студентів та пенсіонерів... За підсумками поїздки хотів видати певні рекомендації і для прес-служби глави держави, і для деяких інших держструктур.

Ніякої плати за дану експертну роботу я не вимагав – тільки покриття витрат на відрядження. Але чиновниця сказала, що вона не бажає цим займатися...

Розповідаю все це, повторю, не заради самореклами – мені це зовсім ні до чого. Просто був би дуже радий, якби дорогі моєму серцю українці зрозуміли: є речі абсолютно очевидні. Як день і ніч. Як небо і земля. І нерідко саме людям «зі сторони», не обтяженим тісними зв'язками всередині країни, не причетним до жодних партій, не просяклим тутешніми традиціями і негативним досвідом, набагато видніше та зрозуміліше те, що відбувається в Україні. Не ображайтеся, але це так.

Якщо судити з політичного розкладу, сьогодні чимала частина громадян України не цілком усвідомлює, що відбувається в державі. У силу тривалої заглибленості в місцевий політичний ландшафт, в силу тісного переплетення особистих і суспільних контактів у багатьох українців «око замилилося», і вони втратили здатність розрізняти не тільки півтони, а й чорне і біле. Таким людям можна порадити більше звертати уваги на сигнали збоку, від закордонних друзів України.

Взяти хоча б американського посла в Україні Джефрі Пайєта, який має славу щирого прихильника Революції Гідності. Нещодавно дипломат в дуже жорсткій формі розкритикував хід українських реформ і заявив, що ГПУ відкрито й агресивно саботує перетворення. За словами посла, прокурори-корупціонери постійно заважають кримінальному переслідуванню корумпованих чиновників в Генпрокуратурі. «Вони залякують і перешкоджають зусиллям тих, хто працює чесно на ініціативи з реформування в рамках цієї посади», – додав Пайєт.

Для багатьох українських активістів і політиків вже давно стало зрозумілим, що проблема реформування наглядового відомства впирається в кадри, які ставить на чолі ГПУ президент Порошенко. Спочатку він посадив у крісло генпрокурора колишнього міліцейського слідчого з сумнівною репутацією Віталія Ярему. При ньому і законникам-корупціонерам привільно жилося, і розслідування злочинів проти учасників Майдану успішно гальмувалося.

Здоровій частині суспільства з чималими труднощами, зі скандалами вдалося позбавити країну від цього «генпрокурора». І що ж? Порошенко висунув на цей пост іншу близьку до нього людину – свого кума Володимира Шокіна, котрий також не вирізнявся гідною прокурорською репутацією. Це ж фактично щодо Шокіна зробив свій безсторонній висновок американський посол.

Але кому сигналізував містер Пайєт? Не президентові і не Верховній Раді. Вони і так прекрасно знають, що Шокін став не просто гальмом реформи ГПУ, а чимось на зразок «даху» для старої корумпованої «еліти».

Виступивши з нехарактерною для іноземного посла критикою країни перебування, містер Пайєт посилав сигнал всьому українському суспільстві, причому напередодні місцевих виборів. Цей сигнал варто читати так, що верховна влада України не бореться з корупцією і оберігає корумпованих чинуш.

Трохи раніше ЗМІ також повідомили, що Білий Дім «вкрай стурбований» тим, що масштаб корупції в Україні не зменшується. Віце-президент США Джо Байден нібито під час брифінгу зробив «жорстке і конкретне» попередження президентові Порошенку і прем'єр-міністрові Яценюку про те, що подальша підтримка Києва Вашингтоном опиниться під загрозою, якщо ситуація в Україні не зміниться. Щоправда, повідомлення про можливу відмову в допомозі Україні пізніше Білий Дім спростував. При цьому його представник підкреслив, що Джо Байден «вказував на важливість зусиль у боротьбі з корупцією в Україні у рамках проведення економічних і політичних реформ». То все ж посутньо перше повідомлення залишилося незмінним.

Схожий сигнал буквально днями пролунав і з дружньої Німеччини. Канцлер Анґела Меркель, зробивши деякий реверанс на адресу уряду Яценюка, твердо заявила, що Німеччина може допомогти Україні за рахунок власних промислових ресурсів і підприємств, готових інвестувати у випадку, якщо правові рамкові умови будуть виконані. «Необхідно послабити домінуючу роль олігархів, забезпечити прозорість, потрібна боротьба з корупцією», – підкреслила Меркель.

Слава Богу, що Захід не кидає Україну наодинці з путінською Росією. Але терпіння Заходу не безмежне. Дуже характерно 16 жовтня на цю тему висловився фінансовий експерт, керуючий партнер інвесткомпанії Capital Times Ерік Найман. Він вважає, що в Україні можлива чергова зміна влади. «Це може статися. І все це буде обернено проти чинної влади – проти нинішнього президента, прем'єра. Їх призначать винними в першу чергу. Ну, і деяких міністрів, глав ДФС, прокуратури та інших організацій. У них повинен в якийсь момент спрацювати інстинкт самозбереження. Тим більше, що МВФ їх підштовхує до цього. Якщо цей інстинкт самозбереження у них не спрацює – можливо, і з боку Заходу буде ініційована м'яка революція або м'яка зміна влади», – заявив експерт.

Посполиті українські громадяни, не партфункціонери, котрі нерідко мають шкурний інтерес через гроші від господарів партій під час виборчих кампаній, повинні уважно відстежувати такі сигнали ззовні. І правильно їх інтерпретувати. Наприклад, якщо хтось із західних друзів каже, що «необхідно послабити роль олігархів, потрібна боротьба з корупцією», значить, саме з цим справи в країні йдуть кепсько. Все інше – з царини політкоректності.

До речі, екс-президент Грузії, нині одеський очільник Михайло Саакашвілі, котрий поки що, на щастя, теж не асимілювався і уособлює погляд «зі сторони», нещодавно заявив, що за останні півтора року чиновницька корупція в Україні не тільки не зменшилася, але й набула нових форм. Це політичний вирок «Блоку Петра Порошенка» і партій, котрі увійшли з ним у спілку – на зразок «Народного фронту» і УДАРу. Але це також можна розцінити як чесне, відверте попередження українському суспільству напередодні виборів.

Напередодні надзвичайно важливих для життя місцевих громад виборів українцям варто дуже серйозно і відповідально поставитися до таких сигналів від друзів, щоб не уподібнитися тим, хто свого часу відмахнувся від погрози Путіна і пропустив удар від ворога. Якщо українці будуть пропускати такі сигнали – ну що ж... Потім не скаржтеся, що вас не попереджали.