Чи зможе Україна повернути Донбас?

Проект незалежної «Новоросії» провалився, але куди заведе Україну дорожня карта Мінських угод – достеменно невідомо. Як казав Роман Безсмертний, Мінські угоди – це філософія процесу, а не результату. Однак жоден процес не буває безкінечним, навіть якщо ним керують глибоко стурбовані нормандські мудреці. Рано чи пізно у тій чи іншій формі окуповані райони Донбасу повернуться до складу України і постане питання: як нам тепер жити разом? Тут навіть оптимісти прогнозують роки важкого й болісного замирення, а песимісти радять готуватися до партизанщини і боротьби з сепаратистським підпіллям. Однак і перші, і другі виголошують свої похмурі пророцтва, напружено вдивляючись у мильну бульбашку.

Кишенькові злодії знають: аби все пройшло гладко, треба відволікти увагу «тєрпіли». Поки «тєрпіла» ловить гав, його можна лишити не тільки без гаманця, а й без штанів. Приблизно так працює і російська пропаганда. Поки аудиторія втупилась у чергову телекартинку, з нею можна робити будь-що. Щоправда, піддаватися пропаганді коштує дорожче – у великій (гео)політиці можна втратити не гаманець, а пару обласних центрів з півостровом на додачу. І хоча розвінчування російських фейків стало нашою національною забавою, ми все ніяк не витрусимо з голови недолугий міф про лояльність Донбасу до сепаратистів.

Одним із аргументів наших націонал-песимістів є велелюдні мітинги у Луганську та Донецьку. Приміром, помпезний похорон «Мотороли» українська аудиторія проковтнула з дивовижною легкістю. Ми так щиро обурювалися «лугандонам», ніби ні разу не чули ані про похорон Гейдріха, ані про радянські «майовкі», ані про похорон вождів у Північній Кореї. Не треба ходити так далеко – достатньо згадати магію адмінресурсу часів Кучми або Януковича, аби скептично ставитися до будь-яких велелюдних виявів лояльності режиму. Коли йдеться про диктатуру з найширшими каральними повноваженнями, людей можна змусити робити що завгодно.

Таке ж обурення викликав кількатисячний мітинг проти місії ОБСЄ у Луганську. І це при тому, що на нього зганяли цілими університетами – відповідні документи давно гуляють по мережі. Чи могли всі ці люди відмовитися створювати масовку? Сумнівно. Якщо хтось забув, у Луганську і досі діє комендантська година, за порушення якої карають штрафами та виправними роботами (а ще недавно могли просто застрелити). Тому порушувати прямі вказівки керівництва «республіки» наважуються хіба що окремі відчайдухи. Та й над ними потім влаштовують показові публічні процеси, аби напоумити (читай залякати) інших.

Сприймати всерйоз картинку всенародної підтримки ЛНР та ДНР так само смішно, як вірити у результати сепаратистського «референдуму», після якого ті «республіки» були проголошені. Зрозуміло, що певна частина місцевого населення справді має щирі сепаратистські переконання, але навряд чи такі складають абсолютну більшість. На жаль, соціологи майже не мають змоги працювати на окупованих територіях. Однак, за наявними даними, у червні 2016-го лише 18% мешканців окупованої Донеччини вважали себе «громадянами ДНР». І хоча 18% – це немало, але для «молодої республіки» це смертний вирок.

Звісно, для функціонування озброєного підпілля достатньо і кількох десятків фанатиків. Проте ні в Харкові, ні в Одесі, ні навіть у Маріуполі та Слов’янську про жодне підпілля ніхто не чув. Вочевидь, побутові сепаратисти воліють боротися з «київською хунтою», матюкаючись на власних кухнях. Виходить, що на всьому підконтрольному Південному Сході не знайшлося нікого, хто готовий помирати за «Новоросію». І цей простий факт набагато більш переконливий, аніж усі постановки з кордебалетом у Луганську та Донецьку.

І найцікавіше: «Новоросію» всерйоз не сприймає навіть еліта ЛНР та ДНР. Варто знову згадати покійного «Моторолу», а точніше – його вдову та доньку. Як виявилось, вдова «героя Новоросії» має український паспорт, а його півторарічна донька – українське свідоцтво про народження. Яким чином їм виправили ці документи – не так важливо. Важливо те, що навіть «Моторола» – представник привілейованої верстви ДНРівців – не вірив у майбутнє цієї бананової «республіки». Його можна зрозуміти: наглядач концтабору може любити свою роботу, але не хоче, щоб його діти росли серед бараків та колючого дроту.

Таких прикладів – безліч. Функціонери ЛНР та ДНР можуть скільки завгодно розповідати про свої успіхи, але своїх дітей воліють відправляти до Росії, до Криму, навіть до Києва – куди завгодно, тільки б подалі від «процвітаючих республік». Приміром, пам’ятаєте луганського попа Олександра Авдюгіна, який ще перед Майданом заборонив приходити до храму прибічникам євроінтеграції? Потім він став активним прибічником Антимайдану, а згодом – полум’яним патріотом «республіки». Однак свою онуку «батюшка» відправив вчитись не до якогось із «республіканських» вишів, а чомусь аж у Ростов-на-Дону. Та й «оплотівця» Жиліна вбили не у Донецьку, а у далекому Подмосков’ї.

Тож у соціальному аспекті «Новоросія» є жалюгідним видовищем. Поки в’язні намагаються вижити, тюремники збирають гроші і чекають нагоди звалити куди подалі. Навіть видимість суспільної підтримки створювати не вдається: варто перевести погляд трохи вбік, і відретушована картинка розсипається. Тому особливих проблем із реінтеграцією окупованих територій не буде, позаяк ЛДНР – давно вже труп. Якщо російські військові перестануть тримати його у вертикальному положенні, а російські політтехнологи – пудрити і «фотошопити», залишиться тільки попрацювати лопатою й посипати вапном.