Чому Ленін

Існують серйозні причини, чому Путін не любить Леніна і чому пам’ятники цьому історичному персонажу не мали б відновлювати на тимчасово окупованих військами РФ територіях.

Найголовніша причина має особисто-дискурсивний характер: Путін не любить Леніна та ранніх більшовиків загалом за їхню причетність до кінця Російської імперії, а також за їхні намагання подолати імперський (шовіністичний) спадок серед партійців і «великоросів», принаймні як вони самі те розуміли. Путінські уявлення про норму та велич мають змушувати його тремтіти від екстазу від споглядання карти земель Російської імперії й територій, які були тій обіцяні в кінці Першої світової війни. Більшовики ж у Російській імперії були «пораженцями», виступали за поразку власного уряду в загарбницькій війні – тобто, на думку Путіна, зрадниками, «5-ю колоною». Зараз, коли на початку ХХІ століття він веде доволі реконструкторську агресивну війну за території, логіка сучасних «пораженців» всередині Росії багато в чому відтворює логіку ранніх більшовиків. Щоправда, у зміненому світі: якщо в Першій світовій війні імперіалістичні та колонізаторські плани плекалися всіма учасниками бійні, то сьогодні заради встановлення миру достатньо бажати поразки лише одній країні-агресорці.

У спробах створити новий консенсусний синтетичний історичний наратив, політичний клас РФ у 1990–2000-х роках демонізує ранніх більшовиків, зокрема і як таких, що занапастили велич ідеалізованої Російської імперії. Для умовної ліберальної громадськості конструювали один образ імперії (наприклад, Олександр ІІ та його реформи), для консерваторів – інший (Олександр ІІІ, зокрема), але для обох груп історичний Ленін був ворогом, злодієм, крадієм. Якщо хтось згадає театралізовані виступи на історичну тематику під час Олімпіади в Сочі, то період між імперською ідилією та сталінською індустріалізацією візуалізовані там як темна прірва горя (розрив тяглості, катастрофа), коли на сцені буквально згасає рух і світло, припиняється життя. І йдеться не про світову війну, як можна було б припустити. Путін дивиться на 1917–1918 роки крізь призму власного уявлення (та ресентименту) про «найбільшу геополітичну катастрофу ХХ століття» – розвал Радянського Союзу.

Імперська ідея про «неісторичні народи» (які мають увійти в орбіту чи до складу тої чи іншої імперії) об’єднувала кайзерівську Німеччину й імператорську Росію. Відповідна оптика вважалася нормальною у світі, де його третина належала одній з імперій. Частина німецьких соціалістів пристала на таку оптику, зокрема щодо Польщі, і наразилася на критику Леніна, який наполягає і на концептуальній, і на суто прагматичній відмінності між націоналізмами націй поневолених й імперських (і саме цю частину спадку колись актуалізовував Іван Дзюба). Особисто для Путіна ідея «неісторичних народів» – це вже пройдений етап, підозри про таку імпліцитну логіку можна висловлювати на адресу частини політичного класу РФ (та Німеччини, що є окремою великою темою), але путінський палінгенезис уже давно перекинув в уявне ідеальне минуле вірогідний бажаний результат усіх імперських проєктів Росії: ніяких українців та білорусів у його історичній уяві взагалі ніколи й не було. Тож ідеться про «неправильних» («порча» поляків чи євреїв), «обдурених» (інтрига Заходу) чи «зрадливих» («гріх» іншої ідеології) росіян. А якщо їх не було, якщо вони не мають історичної суб’єктності, то їх хтось створив – зрадник інтересів імперії, Володимир Ульянов. Бо ж хто в історії може мати суб’єктність – лише імперський центр.

Зіткнення цієї ідеї втраченої органічної єдності з реальним існуванням України та українців викликало постійний екзистенційний дискомфорт. Це одна з причин, чому жодна влада в Києві просто не могла бути достатньо проросійською, залишаючись при цьому владою. Саме існування України – виклик, загроза, заперечення плеканого варіанта ідентичності. Слова Путіна про те, що з України хтось робить «антиросію», показують те, яке місце Україна насправді займає в його голові – а також у головах частини російського політичного класу. Українець – це Інший, який конструюється за образом і подобою, але наділений антирисами ідеального росіянина. Якщо ж визначати нацизм через антиросійськість (що, на думку В’ячеслава Ліхачова, і відбувається в риторичному полі російської історичної політики), то саме уявлення про українців як неправильних росіян і перетворює українців на «нацистів»...

І тут ми підходимо до причин, чому ж, попри нелюбов до історичного Леніна, попри низку причин не ставити йому пам’ятники, окупанти відновлюють ці пам’ятники, а також не демонтують їх на території РФ.

По-перше, ідеальний росіянин (антиукраїнець) для інформаційної автократії, якою Росія була доволі довгий час, політично пасивний, він не знімає пам’ятників (принаймні без вказівки начальства, якому, як відомо, видніше). По-друге, за логікою реверсивної залежності, якщо українці зняли Леніна – ми маємо його повернути (кумедно, що в нас демонтаж пам’ятників також містив елемент схожої логіки реверсивної залежності). По-третє, Ленін – це не тільки людина, але й символ. Символ водночас влади загалом та авторитарної влади зокрема. Символ Радянського Союзу і тяглості державних інституцій. Врешті, це символ традиційної, патріархальної влади для нашого регіону. Радянський Ленін – це ніби резервуар (над)людських якостей вождя, який не можна атакувати, коли вибудовуєш свій власний культ особи. Вибудовуючи свій культ «батька народів», Сталін звертався до того резервуару, перебираючи на себе якості, перетворюючи Леніна на «дідуся». Сьогоднішні протистояння навколо пам’ятників Сталіну в грузинському селі – це протистояння між молодими людьми, що фарбують Сталіна в рожевий колір, і патріархальними силами старших та шановних, що перефарбовують того наново у золото.

Під час ІІ Майдану проти Януковича протест мас проти авторитарної одноосібної влади легко був спрямований проти пам’ятників Леніну саме з цієї причини, адже всі ці величезні фалічні фігури посеред проспектів і майданів, навпроти будівель адміністрації, наче уособлювали владу як таку.

Врешті, уявляючи собі «денацифікацію» України як уквітчаний парад перемоги, агресори також уявляли себе відновлювачами органічного порядку, що скасовують історичну аномалію. Можливо, навіть зараз окупанти намагаються в такий спосіб набути собі символічне панування над територією й отримати підтримку якихось місцевих сил. (Також можливою є ситуація пошуку місцевими мови символічної комунікації з окупаційною владою. У цьому разі йдеться вже про конструювання росіян як антиукраїнців, рудименти уявлень про сучасну Росію як про Радянський Союз, але це вже геть інша велика тема.)

В принципі, така віра мало чим відрізняється від магічного мислення деяких наших діячів, які бідкалися на те, що перейменування вулиць і демонтаж пам’ятників не вплинули на результати виборів, якість асфальту чи професійний рівень можновладців. Вочевидь, окрім того важливого факту, що кумедні дії чиновників від культури не супроводжувалися масовим вбивством людей і нищенням матеріальних цінностей.

Як на мене, то це добре. Хай витрачають сили і бензин на безглузді в мілітарному плані та внутрішньо суперечливі символічні рухи, похапцем розкрадаючи навіть виділені на це ресурси.