Чому Путін не зміг "вмовити" Януковича

Ще зовсім недавно євроінтеграційні перспективи України були вкриті суцільним мороком, і оглядачам тільки те й залишалося, що ворожити на кавових фусах: чи підпишуть у листопаді Угоду про асоціацію з ЄС, чи ні? І раптом усе перемінилося, як за помахом чарівної палички. Пішла нова інформаційна хвиля : неодмінно буде підписано!

Які таємні пружини спрацювали? Чому Україна так відносно легко "вирвалася" із задушливих обіймів путінського режиму? Не варто, думаю, шукати причини в особливостях взаємин двох держав в останні два десятиліття. І в глиб історії не варто влізати, і дипломатичні кроки переглядати під мікроскопом – теж. Все набагато простіше, ніж можна подумати. Всевладний правитель Росії Володимир Путін не зміг переконати президента України Віктора Януковича в потребі вступити до Митного союзу. Колишній шпигун намагався це зробити, дуже старався, але робив усе занадто прямолінійно і владно – так, ніби віддавав розпорядження покоївці. Українському президентові, колишньому "вуличному пацанові", таке ставлення не могло сподобатися за визначенням.

Виникає природне запитання: чому Путін не зміг знайти "ключик" до Януковича? Швидше за все, росіянину елементарно не вистачило інтелекту. Цей висновок може здатися дивним: адже за Путіним закріпилася репутація політика, котрий вміє вирішувати складні питання міжнародного життя. І всередині країни автократ продемонстрував здатність тримати "у вузді" непросту за релігійним складом і менталітетом націю. Все це так, але... Ті завдання, які колишньому шпигунові доводилося вирішувати в перші дві президентські каденції і роки прем'єрства, –  не найвищого ґатунку. Накачати грошима спецслужби, щоб вони слухняно кидалися на будь-якого неугодного владі за командою "фас"; за допомогою багнетів і продажних "судів" перерозподілити на свою користь власність; силою монополізувати ТБ і придушити незалежні друковані ЗМІ; щодня красуватися на телеекрані в ролі "пілота" або спритного "​​рибалки" , etc – для всього цього великого розуму не потрібно.

Але от стало очевидним, що "сировинний " шлях розвитку країни вичерпав себе. Плюс вдарила світова фінансово-економічна криза. Перед правлячою верхівкою Росії постали завдання зовсім іншого рівня, ніж "махати палицею" і фальсифікувати вибори. Для Кремля виникла потреба в не тільки жорстких, але й продуманих, послідовних і всебічно обґрунтованих рішеннях – розумних державних рішеннях, загалом. І ось тут відразу виявилася вся убогість і недолугість Путіна і його найближчого оточення.

До слова, якось Путін поскаржився: мовляв, усі ці роки працював, як "раб на галерах". Можливо, це справді так: певні фізичні навантаження у російського правителя, якщо судити по ТБ , таки були. Тренування на борцівському килимі, польоти з журавлями, ловля рекордних риб, спуск на лижах у горах... Ось тільки до роботи головою це має досить абстрактний стосунок.

Сьогодні є чимало ознак того, що російський режим вступив у фазу занепаду. Розгубивши підтримку освіченого середнього класу, Путін змушений шукати підтримку у забитої, напівспитої частини населення, розігруючи ксенофобську карту. Економіка Росії перебуває в такому стані, що в оточенні господаря Кремля подумують про скасування "материнського капіталу", підвищення пенсійного віку жінок до 60 років, не кажучи вже про постійне зростання цін на послуги ЖКГ, продукти харчування та ліки.

Нещодавно, виступаючи перед студентами Далекосхідного федерального університету, Путін мало не скиглив: "Нарощувати соціальні зобов'язання держави в умовах, коли економічна ситуація погіршилася, було б нечесно щодо тих людей, кому держава пообіцяла зробити щось раніше. Нині світова економіка пригнічена, й наша за нею осідає. Це означає, що, оскільки вона не росте такими темпами, які ми очікували, не буде, відповідно, й доходів, які ми очікували. А ми вже програми намалювали. А ми вже, виходячи з передбачуваного раніше зростання економіки, намітили витрати бюджету…"

Додам кілька маловідомих фактів. За роки правління Путіна з карти РФ зникли близько 11000 сіл, 290 міст, ще 13000 сіл залишилися без мешканців. Росія вибилася на 2-ге місце в світі за кількістю доларових мільярдерів, тоді як займає 67-ме за рівнем життя. Колос на глиняних ногах, одним словом.

Ось такий підсумок розумової діяльності Путіна і його команди – вони ж не цеглу розвантажують, а працюють тільки головою. У кількісному відношенні, до речі , склад "інтелектуальної опори" господаря Кремля унікальний. Десятки титулованих радників і помічників, сотні експертів, численні аналітичні структури типу Центру стратегічних розробок або Інституту сучасного розвитку. Є "мозкові" центри у Федеральній службі безпеки і Федеральній службі охорони, профільні інститути Академії наук РФ, маса підручних організацій типу вічнопам'ятного Інституту країн СНД... Куди поглядом не кинь, усюди академіки і професори. Найпотужніший інтелектуальний потенціал, здавалося б. Тільки щось результатів його "​​мозкової" діяльності, які реально допомагали б піднімати економіку і покращувати життя людей, без потужного збільшувального скла не побачиш. Чому?

А який може бути результат роботи науково-експертних кадрів, якщо на самому верху сидять люди не тільки низького морального штибу, а й інтелектуально ущербні? Адже як правляча верхівка Росії використовує тих же експертів. "Запрошення незалежних експертів можна назвати однією фразою: цар і бояри вирішили покликати скоморохів. Всі ключові рішення все одно ухвалюються келійно", – розповів інформресурсу Newsru.com один з експертів, що консультували уряд за Путіна. Таке ставлення до фахівців – показник не тільки морального рівня, але й підготовленості до роботи на високих держпосадах. За принципом "сам собі паротяг" працюють дилетанти, недалекі керівники і люди, для яких інтереси справи не так важливі, як особисті.

Ще самовпевненіше й нерозважливо Путін поводився щодо українського колеги. Якось у Криму змусив чекати Януковича чотири години, розважаючись з байкерами. Пізніше після 15-хвилинного перебування на молебні, присвяченому 1025- річчю Хрещення Русі, втік на годинний захід свого кума Віктора Медведчука. Спілкування з главою держави, від якого, фактично, залежить розвиток створеного ним Митного союзу, причому в найкритичніший момент, Путін проміняв на банальний "круглий стіл", від якого не залежало абсолютно нічого. Політики й оглядачі називали ці вчинки російського автократа "образою", яку він завдав очільнику України. Та ні ж! Ймовірно, Путін не мав такої мети. Просто не зміг правильно оцінити ситуації: зарвався або елементарно "розуму забракло".

До речі, про Медведчука. Той факт, що Путін у справі "прив'язування" України до МС основним своїм українським помічником зробив екс-главу кучмівської адміністрації, говорить багато про що. Лише людина, котра втратила критичність мислення і зв'язок з реальністю, може у справах такого рівня покладатися на кума, що послуговується мізерним рейтингом і величезною, яскраво вираженою нелюбов'ю українців. Це абсолютно недалекоглядно, і ця безглуздість з головою видає російського правителя.

Тому не бачу нічого дивного в тому , що вплив Путіна на Януковича у питанні вибору вектора розвитку України виявився якщо не нульовим, то близьким до того. Навіть колишній "вуличний пацан" не захотів стати маріонеткою одіозного режиму, не піддався туманним обіцянкам і не злякався погроз.

Ця проміжна перемога дісталася Януковичу, як мені здається, не тільки і не стільки завдяки його професіоналізму при виконанні президентських обов'язків, мудрості, далекоглядності й послідовності. Якби всього цього у глави України вистачало, то не стояло б зараз питання про звільнення політв'язнів – їх просто не було би взагалі – і давно вже були б здійснені законодавчі та організаційні кроки, яких вимагає ЄС від претендента на асоційоване членство.

Однак щодо євроінтеграції України пощастило в іншому: в Росії, від газу якої поки ще залежать сусідні держави, при владі перебуває чоловік, котрий за багато років так і не зрозумів, що Україна стала незалежною державою зі своїми зовнішньополітичними інтересами. Путін так і не спромігся вникнути у те, чим живе і дихає сусідній "братський" народ, не вловив тонкощів його менталітету. Всі ці роки російський автократ на словах називав українців "братами", а на ділі збував їм природне паливо за ціною вищою, ніж для більш далеких європейців – як ворогам... Вже не один український політик заявив, мовляв, треба сказати Путіну "спасибі", що прискорив нашу євроінтеграцію. Адже й справді, прискорив.

Мораль цієї байки така: українським політикам потрібно перестати оглядатися на Москву. Завдання, які зараз стоять перед Росією, не під силу Путіну і його поплічникам. З кожним днем це простежується щораз очевидніше – і всередині країни, і на міжнародній арені. Провал політики російського самодура в Україні – добра звістка для тих, хто чекає падіння "середньовічного" ​​режиму, який знущається над населенням країни розміром майже в одну шосту частину суші. В осяжному майбутньому тамтешній режим впаде сам або йому допоможуть росіяни, яким набридне бути "рабами" невеликої купки людей. А Україна, зблизившись з Європою, стане навіть ближчою до Росії, ніж зараз. Але вже на засадах рівноправ’я і взаємоповаги.