Добрий цар, мудрий народ і брудна політика

Про те, що «нас посварили політики», вже говорено-переговорено. І навіть витягнено на світ Божий приклад про давньогрецьких «ідіотів». Але «ідіотам» від цього зовсім не соромно, вони і далі вважають, що «політика» і «народ» – це дві паралельні площини, які ніколи не перетинаються.

Насправді все не так. Усе навколо є наслідком політики: митної, культурної, воєнної чи будь-якої іншої. Концерти, ЗМІ, мова, ціни на автомобілі чи хліб, врешті, сама війна. Неможливо бути «поза політикою», і ті, хто це говорить, добре про це знають. Знають і ті, хто нібито в це вірить. Просто ця теза дуже зручна для людини, яка не хоче зізнаватися у власній нікчемності. І вправно вплетена в наше повсякденне життя російською пропагандою.

Згадаймо кінець 90-х та початок «нульових», спільний з Росією інформаційний простір, коли від серіалів і до новорічних «голубих огоньков» – усе російське телевізійне лайно лилося з українських телеканалів широкою рікою. Тоді ще не йшлося про якусь спеціальну інформаційну політику щодо України. По-перше, потреби такої не було, ми і так жили в режимі «мєнти-6, Кіркоров, Полє чудєс, прогноз погоди на Алтаї». По-друге, росіяни тоді будували авторитарну державу (тобто відновлювали в нових умовах), більшість телевізійного продукту готували для тих, хто мав боятися вибухів у житлових будинках і голосувати за Путіна.

Художнє кіно, різноманітні шоу і телесеріали створювали картину світу, де кримінал, продажні чиновники та лихі інородці не давали нормально жити «простій російській людині». І тільки доблесні міліціонери, агенти ФСБ та інші супергерої (обов’язково – з прямим доступом «нагору», до справедливого начальства) рятували країну від повного хаосу.

Випуски щоденних новин органічно доповнювали цей образ, де цар вже особисто, без прозорих натяків, вирішував усі проблеми, створені криміналом, продажними чиновниками та лихими інородцями. Допомагали йому в цьому доблесні міліціонери та агенти ФСБ, а безтолкові політики, у кращому разі, просто плуталися під ногами.

Так мудрий народ остаточно укріпився в думці, що «політика – брудна справа», яка, до того ж, не має жодного стосунку до управління державою чи окремим регіоном. Адже є мудрий і всюдисущий вождь, без якого і так нічого з місця не зрушиться.

В Україні також пробували (і, до речі, намагаються досі) використати такий нехитрий фокус. Президенти на публіку завжди когось там «пісочили», демонстративно відмежовувалися від своїх же спонсорів, закочували рукави і гладили кермо трактора під час жнив. Але нафтодоларів не було, відповідно, це кіно швидко набридало, а «репресувалка» не виросла.

Тому всі ці роки нам пропонували ще й різні моделі управління: від «смотрящіх» з Донецька до «адміністративної реформи» Безсмертного, а потім Гройсмана (яка, по суті, не відкидає наявність тих же «смотрящіх»). І ось ми стоїмо на порозі четвертого десятиліття нашої незалежності, скоро повмирають ті, хто говорив нам про Мойсея і 40 років блукання пустелею, а віз і нині там.

Чому? Бо питання завжди стояло про «кому передати владу і повноваження». І ніколи про «обмежити владу і ліквідувати неприродні функції». Весь цей час люди нагорі думають, хто буде «рулити процесами» без огляду на народні маси. Тоді як головне питання, яке давно назріло, – як зробити так, щоб права й інтереси меншості чи навіть окремої людини не були пустим звуком.

З таким підходом, скільки не децентралізуй, все одно суть залишається та сама – радянська. Підняті кінцівки «більшості» замість прав і принципів кожного. Що у Верховній Раді, що в міській чи селищній. Тому в нас і не викликають подиву новини про будівництво якогось заводу, коли якщо багато мешканців проти – отже слід заборонити, бо це електорат. А якщо мешканців мало, то можна «через коліно», бо скільки там тих голосів на виборах. А права тих самих мешканців (особливо, якщо їх небагато) чи інвесторів – це все другорядне. Тому в нас регулярно якісь «органи» щось «виділяють», від земель до грошей бюджету, не зважаючи на «ринок», «prozorro» та інші «ліберальні принципи».

Тим часом «пересічному громадянину» реально не важливо, де поставлять печатку на документі: в Києві чи Львові. Мені, наприклад, важливо, щоб від цього не постраждали мої інтереси і права.

Наступні кілька років змін чекати не варто. З огляду навіть на той прикрий факт, що переможці виборів не перестали говорити, нібито в них є кадровий резерв, щоб управляти «народним добром». Бо це маразм. Ви ж обіцяли «прозорі правила гри для всіх», чому знову все зводиться до директорів спиртзаводів? Тому ми знову заходимо на нове коло, де «політика – брудна справа», «від народу нічого не залежить», «до президента не доносять інформацію», потім буде розчарування в президенті, потім знову вибори, знову обіцянки все розпродати і ліквідувати Державне управління справами з Феофанією на додачу.

Ну не вірить наш народ у доброго царя чи голову сільради більше двох років, які фокуси йому не показуй. І це плюс. Але переконує себе в тому, що «політика – брудна справа», і це мінус.

P.S. Петиції, «залучення громад до обговорення» чи псевдослухання не пропонувати. Це все варіанти «чолобитних» царю від холопів. Ви вже, ймовірно, змогли переконатися, що ці інструменти не про народовладдя, а про інформаційний супровід «правильних» рішень влади.