«Два пасинки Митрополита»

Видавництво «Discursus» привезе на Форум видавців новий роман Владислава Івченка «Два пасинки Митрополита»

Вихованці Митрополита Шептицького - Теофіл Володимирський та Іван Великодній — щойно закінчили духовну семінарію. Іван розпочинає служіння в далекому гірському селі, а закоханий Теофіл зволікає з висвяченням й залишається у Львові поруч із Митрополитом.

Страждання й смерть, що прийшли з Другою світовою, кардинально змінюють цінності й переконання героїв, а врешті - і їхні долі. Обох чоловіків окупанти намагаються використати, щоб схилити Митрополита на свій бік. Жорстокі вбивства, несподівані зради, ігри з совістю, погрози й шантажі штовхають Івана й Теофіла на важкий шлях. Чи вдасться побороти зло силою віри чи доведеться взяти до рук інакшу зброю — питання, до якого пасинки Митрополита зовсім не готові.

***

— Я вважаю провалом те, що в нас немає агентів у близькому оточенні Митрополита Шептицького. Він дуже впливова особа на Галичині, а ми зовсім не знаємо його планів та поглядів! — сказав майор Войцех Скабічевський, тільки-но переведений зі Станіслава до Львова офіцер дефензиви, контррозвідки і політичної поліції Польщі. У Станиславі Скабічевський завдяки кільком агентам зміг майже повністю знищити підпілля ОУН, провівши масштабні арешти. Ця робота була помічена у Варшаві, тому Скабічевського перевели до столиці воєводства, щоб налагодити роботу і тут.

— Оточення Митрополита складається з українців, які зі зрозумілих причин не хочуть працювати з нами, — зітхнув офіцер, який передавав справи Скабічевському.

— У Станиславі три чверті з моїх інформаторів були українцями. І так, вони теж не хотіли співпрацювати з дефензивою, але я їх не питав. Я шукав, за що їх можна узяти, їхні слабкі місця, ловив і примушував співпрацювати! Ні за що не повірю, що серед оточення Митрополита всі святі і не мають грішків! Мають! І наше завдання дізнатися про ці грішки, пригрозити і примусити працювати на нас, — сказав Скабічевський. — Нас цікавитиме все. Бабії, содоміти, гравці, все, що завгодно! Треба скласти досьє на кожного з близького оточення Митрополита. Вивчити кожного, а потім діяти! Ми мусимо оточити Шептицького, дати йому зрозуміти, що польська влада не терпітиме чогось іншого, окрім повної лояльності! Починаємо працювати! Мені доповідь щодня!

— Слухаюся!

Офіцер вийшов, Скабічевський відкинувся у фотелі. Подумав, що це завдання у Львові може стати вирішальним для його кар’єри, то треба все зробити якнайкраще. І коли він принесе Варшаві голову Шептицького на срібному блюді, то зможе просити все, що завгодно. Скабічевський посміхнувся. Окрім українських націоналістів, він ще приклав зусиль до розгрому невеличкого комуністичного підпілля у Станіславі. Підпілля, яке створював більшовицький полковник Скорик, дуже небезпечний фахівець, на рахунку якого було кілька десятків польських агентів. Цей Скорик зник, мабуть, був знищений своїми ж під час нескінчених чисток. Скабічевський скористався тим, що безпосередній зв’язок комуністів урвався, підіслав свого агента, якому повірили. Агент за два місяці зміг дізнатися про все підпілля, й однієї ночі вся комуністична зараза у Станиславі була вирвана з коренем. Після цього Скабічевського планували перевести ближче до кордону, у Тернопіль, де була розгалужена більшовицька агентура. Але у Варшаві вирішили, що українське питання наразі важливіше більшовицького, то Скабічевський був переведений до Львова з чітким завданням поставити під контроль Митрополита Шептицького, як найвпливовішу особу української громади.

Скабічевський розумів, що просто налякати Шептицького не вийде, не з тих він людей. Якогось компромату на нього теж не було. Тоді доведеться заходити з боків, бити через інших людей. Як мінімум оточити Митрополита своїми агентами, як максимум, почати впливати на Шептицького. Завдання було амбітне, та Скабічевський був і сам людиною амбітною. Зараз узяв вирізку з церковної газети про випуск семінаристів у Львові. При статті була фотографія Митрополита з двома випускниками. Скабічевський вже чув про двох сиріт, вихованців Шептицького, яких називали дітьми Митрополита. Теофіл та Іван. Теофіл видавався цікавішим, бо залишився у Львові, працював у книгозбірні митрополичого палацу. Спіймати б цю рибку на гачок! Скабічевський дивився на фотографію Теофіла і хижо посміхався. Був впевнений, що красунчиків спіймати значно простіше, так само, як і зламати потім. Постукав пальцем по обличчю Теофіла. Планував узяти його в особисту розробку.

***

— Слухай, у тебе ж донька. Потурбуйся хоча б про неї! Звідси треба тікати! — сказав інженер Ньоттер, що прийшов у гості до лікаря Крохмаля, принісши пляшку вина.

— У мене тут робота, квартира, куди тікати? І для чого? — спитав лікар.

— Тікати подалі звідси. Хоча б до Франції, а краще ще далі, до Англії чи Америки.

— Ти ж подавав на візу, тобі відмовили.

— Бо в мене немає підтверджень моїх дипломів! І я не інженер для посольств! А в тебе є диплом лікаря, треба їхати, тікати звідси!

— Леонарде, я розумію, що ти пережив багато неприємностей, злякався, але тут ти можеш заспокоїтися. Польщі нічого не загрожує. У газетах пишуть, що англо-французька делегація вже у Москві, невдовзі вони підпишуть договір з більшовиками. Це дасть можливість полякам зосередитися на західному кордоні. За таких умов, маючи французів готових вдарити в тилу, Гітлер не наважиться на війну.

— А більшовики? Що як вони схочуть отримати Польщу, чи хоча б її шматок? Як було колись при царі? — спитав інженер.

— Знаєш, більшовиків я боюся значно менше за нацистів, — лікар стишив голос. — Більше того, якщо ти хочеш знати, я б був не проти, аби більшовики прийшли сюди.

— Ти з глузду з’їхав? — здивувався Ньоттер.

— Ні. Ти знаєш, що я лівих поглядів, але змушений приховувати їх, бо не хочу мати неприємності з дефензивою. І от мені не подобається, що я не можу вільно висловлювати свої політичні погляди. До того ж у Польщі присутній дуже потужний антисемітизм. Так, у порівнянні з Німеччиною у нас все більш-менш добре, але проблема є. Для євреїв закриті високі пости у державній владі, армії чи поліції. Церква підтримує антисемітські настрої. Якщо сюди прийдуть більшовики, вони можуть дати цьому раду. Росія була одною з найбільш антисемітських країн: погроми, чорносотенці і все інше. А зараз там переміг інтернаціоналізм і євреї можуть займати найвищі посади! Їх міністр закордонних справ, Литвинов, єврей з-під Гродно! Хіба можна собі таке уявити тут у Польщі?

— Кажуть, його вже зняли.

— Можливо, але в Польщі єврея ніколи не призначать міністром закордонних справ! Та взагалі міністром! Більшовики за інтернаціоналізм, то вони мені подобаються.

— Ти розумієш, що вони заборонять приватний капітал?

— І цьому я був би радий, бо капітал сприяє розшаруванню суспільства, поділу на бідних та багатих. Це неправильно.

— Ти маєш приватну практику!

— І змушений відмовляти пацієнтам, у яких немає грошей. Це неправильно. Держава мусить допомагати бідним.

— Ти знаєш, що більшовики забрали у селян всю землю і примусили працювати на державу майже безплатно! Справжнє рабовласництво! А ще заборонили приватну торгівлю та будь-яке підприємництво!

— Я, звісно, не економіст, але з того, що читав, знаю, що селяни зібрані у великі підприємства, так звані колгоспи, які дозволяють запроваджувати нові, більш ефективні методи господарювання. Досить вже орати на конях, нехай цим займаються трактори. Так, приватну торгівлю і дрібне підприємництво шкода, але великі зміни потребують великих ресурсів, то суспільство може піти на деякі втрати задля покращення життя в майбутньому, — впевнено сказав Крохмаль.

— Ти пам’ятаєш того хлопця, Івана. Покращення життя? Та він дивом не помер з голоду!

— Слухай, кожної зими у Львові замерзає кілька волоцюг. Кожне суспільство не ідеальне і має свої недоліки. Але докорінна відмінність більшовиків у тому, що вони не змиряються з тим, що є, а намагаються змінити життя на краще, системно змінити.

— Я бачив цілі вози, набиті тілами померлих від голоду людей! Чи ти думаєш, що я це вигадав? — спитав інженер.

— Звісно, ні. Але я думаю, що баченому тобою є якесь розумне пояснення, чому все так сталося. Можливо, це діяли якісь вороги більшовиків, у них же постійно тривають процеси над ворогами народу, шкідниками. Можливо, ще щось. Ми ж всього не знаємо. Але тут, у Польщі, більшість хоче говорити лише про невдачі та поразки більшовиків, при цьому ігноруючи їх досить серйозні здобутки, зростання промисловості та інше. Наші польські співгромадяни бояться більшовиків, бо розуміють, що в СРСР вони були б просто одним з народів, а не господарями життя, що мають право принижувати євреїв та інші меншини, — лікар говорив тихо, — то якщо більшовики прийдуть, я особисто буду радий. Звісно, я сподіваюся, що ці мої слова не вийдуть за межі цієї кімнати.

— Звісно, не вийдуть, чи ти думаєш, що я побіжу до дефензиви?

— Ні, не думаю. Давай вип’ємо, — запропонував лікар, щоб змінити тему. Інженер відкоркував пляшку і розлив вино у келихи.

— А де Бетті? — спитав Ньоттер.

— Поїхала до Варшави, трохи відпочити.

— Я бачив її з тим хлопцем, священиком, Теофілом.

— Він ще не священик, але скоро ним стане. Швидше б, — лікар насупився.

— Чому, швидше?

— Бо Бетті, здається, закохана у нього.

— Ну, нічого дивного, він — гарний хлопець.

— Але не пара їй.

— Чому?

— Бо він — українець.

— А, я ж забув, євреї мусять закохуватися лише в євреїв, — скривився інженер. — Споконвічні правила.

— В цих правилах є деяка рація, — зітхнув Крохмаль.

— Це темне, середньовічне лайно! — обурився Ньоттер.

— Ну, твій же досвід свідчить, що мати дружину іншої крові — не дуже добре рішення.

— Адольфе! Мій досвід свідчить про те, що якщо кохаєш, то не дивишся на національність чи віросповідання!

— Та я розумію. Але народи дійсно різні. Знаєш, це як групи крові. Кров наче однакова, але краще людині переливати її групу крові. Ось так і тут. Ти ж розумієш, я не ворог Бетті. Це моя єдина донька і я її дуже люблю. Більше того, цей Тео, я ж його колись врятував, поїхавши за місто, знайшовши вже майже мертвим, біля охололої матері. До речі, дуже гарна була жінка, навіть у смерті, з простріленим животом, у пилюці на узбіччі, вона була, наче королева. Розумію в кого Теофіл. Так от, я хочу вберегти Бетті від цієї закоханості, бо від неї будуть одні неприємності. І для Бетті, і для Теофіла. Якщо щось зміниться у суспільстві, наприклад, щось таке, про що ми з тобою говорили трохи раніше, то цей шлюб стане куди менш проблематичним. Але і тут я б не радив Бетті його. Бо Тео занадто гарний, такі чоловіки, зазвичай, не відрізняються відданістю і легко розбивають серця. Ти ж теж, мабуть, мав численні пригоди?

— Ні, — закрутив головою інженер. — Я жодного разу не зрадив Габі.

— Серйозно? — здивувався лікар. — Жодного? Навіть під час відряджень? Навіть не ходив до борделів?

— Ні. Навіть не думав про це. Я сильно кохав Габі і вона була сенсом мого життя. Вип’ємо!

Вони почаркувалися.

— Чудове мозельське! — сказав лікар.

— Німеччина вигнала мене, але не змогла здолати мої німецькі звички. Досі люблю мозельське. А ось доброго пива у вашому Львові немає.

— Не люблю пива.

— Тому і не любиш. — вони удвох засміялися.