Гопотократія і постмодернізм

Тема співіснування українського політичного постмодернізму з українською суспільною архаїкою стала майже модною.

Давно минули ті волохаті часи, коли автора цих рядків гнівно і пафосно засуджували за введення в дискурсивний обіг таких понять, як «селянський синдром» або «тестаментарно-рустикальний дискурс».

1. Суверенні реальності

Тепер лише лінивий з культурологів-політологів не задає собі риторичних запитань про одночасне існування (якщо не співіснування на рівні такого собі «соціального біоценозу») на теренах Неньки і дрімучої архаїки (від тотальної гомофобії та ксенофобії до вузьколобих месіанських надій широких народних мас), і яскравого «постмодерного острова PlayingUkraine», мешканців якого ми щоденно бачимо у зомбоящику.

Скажімо, читаю у блозі Олесі Яхно (заявленої як політичний експерт) на УП:

Постмодернізм тут (В Україні – В.Є.) – самодостатнє явище, яке не вибудовують на якихось модерністських позиціях. Не зворотна реакція на кризу традиційних цінностей, а повна їх підміна. Це не відповідь змісту на зміст або форми на форму. Це відповідь форми на повну відсутність змісту. Постмодерністська політика – це спосіб створення ілюзії того, що відбувається (партії, політики, інститути, реформи є, проте лише формально) коли ілюзія стає єдиною реальністю. Коли справжнє і несправжнє, серйозне і несерйозне – одне й теж.

Читаю й сльози навертаються. Невже?! Невже почало доходити?

А то ж було таке враження, що всі в Україні мислять старими-добрими картонними стереотипами, засвоєними ще у радянській школі.Про те, як більш прогресивне приходить на зміну менш прогресивному, фронтально і весело його долаючи. Типу, українська архаїка вже щасливо зіграла в ящик, прийшов їй на зміну світлий український модерн, а потім прийде (на вибір) або ще світліший постмодерн, або трансавангард, або громадянське суспільство, або ж органічна демократія, або ще якийсь чупа-чупс у шоколаді.

А вони всі взяли і прийшли одночасно веселою гоп-компанією і не вигнали бабу-архаїку з української хати, а сказали їй: «Наливай, бабо, сто грам! Будемо дружити, разом слухати пісні Поплавського і читати Симону Вілар!» А баба-архаїка також не розгубилася і поставила на стіл перед отими всіма постмодернами і трансавангардами пляшку ріднесенької оковитої, приліпивши на неї (задля політкоректності, зрозуміло) етикеточку «Без ГМО». І почали вони всі разом жити-поживати, геморой наживати.

Отже, замість спадковості дискурсів ми в Україні отримали їх перемішування (міксерізацію). Один із дискурсів (постмодерністський) набув ознак «умовно регуляторного» або «модеруючого», а решта – включно з архаїчними (рустикальними та постсовковими) – ознак інструментальних дискурсів. Така-от політично-культурницька кулінарія.

Тепер стає весело, тому що за визначенням будь-які суспільно-політичні «дискурсивні салатики» пахнуть пригодами і війнами. Гасло «доби салатів» : «Кожний має право на суверенну реальність!» У постскриптумі – дрібним шрифтом: «Але таке право треба відстоювати!»

От вони й відстоюють.

Першими в Україні, як відомо, створили свою суверенну реальність так звані «червоні директори». У цій їхній реальності радянські заводи, фабрики, держрезерви і т.п. перетворилися із загальнонародної (общєлоховской) власності у їхню приватну. Перетворення було казковим і блискавичним, на рівні найкращих взірців світового фентезі. Але от біда: з цією реальністю не погодилися цеховики та їхні «криши». Шляхом напруженої боротьби (у Толкієна це виглядає як наступ гірських орків на зажерливих гномів) вони створили власну суверенну реальність, яку можна назвати «гопотократією»(гопократією). Тому що гопота в ній реально рулить, а терпіли реально смокчуть… чупа-чупс.

Невисловленим гаслом гопотократії стало: «Реалізм – нам, а постмодернізм – їм!»

Дивно, але так звані «українські демократичні сили» з цим гаслом погодилися. Напевне, тому, що нічого, окрім постмодернізму, не вчили, не знали і не вміли. Тим більше, що старші брати з Заходу також радили робити ставку на постмодернізм. «Тому що за ним майбутнє!» – тихо але впевнено казали старші брати, а їх місцеві адепти думали, що це, мабуть, вища мудрість. Потім виявилося, що старші брати продають молодшим лише те, що тієї миті є на складі.

Реалізм для гопотократії вимірюється у грошах. Але насправді гопотократія лише однією ногою стоїть на баблі, а другою – на речах, актуалізованих постмодерною ситуацією. Цими речами переймаються не лише модератори гопотократії, а навіть реальні гопи «на районах». Назвемо ці речі умовно «іграшками» і «темами» (хоча в середовищах гопів і політтехнологів побутують інші дефініції). У темах та іграшках гопотократія солідарна з ризомною та ігровою природою ХХІ століття. Себто, з постмодернізмом. Тому їй, в принципі, комфортно у світі, де всім притомним представникам роду гомо сапієнс сапієнтіс запропоновано реалізувати себе через успішну тему життя та улюблені іграшки.

З іншого боку, вороги гопотократії спочатку не сприйняли її всерйоз, бачачи у гопоті лише нахабних дітей, стурбованих пацанськими понтами, моральними імперативами «качалок» та кримінальною романтикою. Вороги прорахувалися. Їхні старосвітські «стрижневі теми» ‒ такі як Прогрес, Державність, Виробництво, Наука ‒ програли в актуальності «ризомним темам» та іграшкам гопотокоратії. Народу також більше сподобалися останні. Війна була недовгою і закінчилася ще за доби баби Параски. Тепер замість космодромів і прокатних станів в Україні будують стадіони і торгово-розважальні центри. А за досягнення мають не розробку нового літака, а перемогу співачки на Євробаченні. Ще один урок для культурологів: щоби бути носієм постмодерної парадигми, не обов’язково бути ані свідомим постмодерністом, ані повноцінним гравцем постмодерної світової гри. Ситуація, продукована «болваном у китайському преферансі», також підходить.

І от, ситуація «від болвана» тепер стабілізувалася. Гопотократія послідовно і спрямовано (керована, серед іншого, розвинутою інтуїцією) робить свою суверенну реальність дедалі залізобетоннішою, а решта крізь чупа-чупс у роті мурчить постмодерні пісні, котрі Віктор Пєлєвін свого часу не без літературної грації назвав ППППП – прощальні пісні політичних пігмеїв піндостану.

2. ТТТ або «Тюремне тіло Тимошенко»

Одну з цих ППППП можна назвати піснею про ТТТ – «тюремне тіло Тимошенко». Це чисто постмодерністська фішка, яка не стосується реального тіла Леді Ю. Основним у ТТТ є слово «тюремне». Адже у суверенній реальності гопотократії тюрма має безліч значень і відтінків. Перерахуємо:

1) Тюрма – «рідний дім»;

2) Тюрма – початок і кінець біографії (тобто один із варіантів постмодерного символічного змія, що кусає себе за хвіст – «уроборуса долі»);

3) Тюрма – «у кума», місце, де відбувається одна з найритуальніших і найпотаємніших містерій гопотократії – злиття криміналу з владою, «синіх» з «погонами»;

4) Тюрма – «місце справедливості» (справедливість є, і за неї треба відсидіти!), де неправильних опускають, а гідних коронують;

5) Тюрма – комплекс понять, протилежних «волі».

Отже, ТТТ – це не просто «розміщене в особливому топосі», це ще й містичне тіло, навколо якого модератори суверенних реальностей розгортають позиційні постмодерні ігри.

Один із варіантів такої гри називається «ув’язнити демона». Він знайомий усім, хто дивився мультфільм «Панда Кунг-Фу». Головна інтрига гри: «Що відбувається з демоном в ув’язненні? Слабшає демон у замкнутому просторі чи навпаки, набирає силу?» У грі можуть перебувати одночасно сотні політологів, експертів, аналітиків, ворожок, демонознавців та працівників правоохоронних органів. Усі отримують свої бонуси.

Пересічній електоральній одиниці пропонується уважно стежити за взаємовідносинами «тіла» (універсального об’єкту сподівання) і «тюрми» (універсального простору безнадії). Час від часу електоральні одиниці отримують ретельно дозовані модераторами гри «картинки з тюрми», а також інформацію, що все прогресивне людство також уважно спостерігає за цими взаємовідносинами.

Водночас будь-яка (позитивна або негативна) причетність до «суспільно значущого тіла» перетворюється на аналог «громадянства першої категорії», а непричетність – на громадянський відстій. Формується ніби віртуальна «держава в державі», де столицею є тюремна камера в Качанівці, бюджетом – сукупність символічної причетності до ТТТ, а горизонт майбутнього визначається виключно терміном ув’язнення означеного тіла.

Другий варіант гри називається «Врятувати ув’язнену королеву (богиню)». Тут відкривається ціле ельдорадо для цілеспрямованого виникнення різноманітних героїв. Героїчні чоловіки мужньо рятують свою королеву (богиню) натисканням чарівних кнопок, героїчні жінки вперто не виходять з містичного кола (лікарняної палати), де «політгобліни» тримають королеву (богиню). Навіть іноземці приїжджають на цю дивовижну «фабрику героїв», щоби, попри власну чиновницьку сірість, набути героїчних відтінків перед своїми майбутніми виборцями.

Якби пасивна частина постмодерної розкладки (електорат) не мала багаторічного досвіду серіальних зомбі, вона, радше за все, вже давно втомилася б  і переключилась на інші постмодерні ігри («Х-фактори», екологічні битви, захист історичних пам’ятників, порятунок мови тощо). Але виховані тристасерійним телевізійним милом «маленькі українці» не втомлюються залишатися пасивом у героїчному дійстві з нескінченними дежавю. Чим й надають усім належним до нього симулякрам суверенного змісту.

Символізм тюрми тим часом міцнішає та набуває вселенського масштабу. Тюрма перетворюється на суспільно суперзначуще вмістилище суспільно суперзначущого. Так у свідомості воленс-ноленс закріплюється та універсалізується один з наріжних архетипів гопотократії. Й ми всі непомітно перетворюємося на союзників або опонентів сукупного тюремного наглядача.

3. Пригоди євроінтеграції

Ще цікавіші трансформації відбуваються з синтетичним гаслом «євроінтеграції», яке в українських реаліях увібрало до свого символічного контенту такі поняття, як «демократичний вибір», «євроатлантичний вектор», «соціокультурна орієнтація на Захід», «протистояння Москві» тощо. Якщо в умовно-символічному переліку цінностей гопотократії ТТТ належить до «іграшок», то євроінтеграцію можна сміливо зарахувати до «тем».

Євроінтеграція в суверенній реальності гопотократії з процесу перетворилася на тотем. Відповідно, виникли команди «синіх» і «червоних» ‒ захисників і ворогів тотему. Модератори гопотократії сказали відразу і чітко: «люді панятій» захищатимуть тотем, а «бєзпрєдєльщікі» (комуністи, націонал-радикали, рустикали та інші «-кали») на нього нападатимуть.

«Поділилися і почали!» ‒ було дано команду, після чого ми й досі дивимося на індіансько-ковбойське шоу, де червоні і червоно-чорні племена українських політичних прерій намагаються захитати тотем, а правильні пацани його правильно захищають. В принципі, тема розрахована не так для внутрішнього споживача продукції зомбоящика, як на політиків у Брюсселі та Вашингтоні. Але наші люди – азартні, і ведуться навіть на експортні варіанти політичної «лабуди».

Тим часом тотемний вимір у своєрідний спосіб трансформує євроінтеграцію. Вона втрачає стартові раціональні формати, зате набуває несподіваних ірраціональних. Так, у просторі української масової свідомості (й «масового несвідомого також) Європа стає своєрідним колективним «месією», коли у межах постмодерністської реальності зміщуються пласти суспільних міфів і євроінтеграційний тотем зрощується з архаїчними месіанськими прагненнями українців. Одночасно, як це часто-густо буває з ірраціональними та міфічними парадигмами, у масовій свідомості виникає протилежний (конкурентний) образ такої собі «Європи-антимесії», зловорожого простору, населеного збоченцями та мутантами.

Новітній український образ Європи далекий від споживацького прагматизму 1980-1990-х років, коли землі за західним кордоном уявлялися українцям велетенським супермаркетом.  Постмодерна гра у тотем дозволила модераторам гопократичної реальності зробити євроінтеграцію операбельним міфом одного рівня уможливлення з «Русскім міром» ‒ ще одним тотемічним символом.

Тотемічне мислення надає необмежені можливості для конструкторів різноманітних чорно-білих схем, на яких базується опорна ментальність «гопократичної нації». Вже простежуються мутації означених тотемів у дихотомічні культурно-сексуальні символи. У цьому форматі євроінтеграція, звісно, ототожнюватиметься з «унісексом» та мультисексуальними практиками, а «Русскій мір» ‒ з традиційною сексуальністю благословенних православними ієрархами «натуралів». Недарма політико-сексуальний проект FEMENзмінив топос перебування з Києва на європейські столиці.

Невдовзі, як виглядає, українці вибиратимуть поміж двох «картинок» ‒ Європи, як «картинки» тотального гей-параду, і Русского міра, як «картинки» не менш тотальної православної літургії. Найважчим такий вибір стане для українців з архаїчно-націоналістичним мисленням. Їм доведеться обирати поміж двох бід. Обирати, як завжди не розуміючи, що насправді обирають вони поміж симулякрами.

Під туманами постмодерних ілюзій лежить все та ж архаїка. Вже не така монолітна та цілинна, як сто років тому, але й без видимих тріщин і перелазів, достатніх для оптимізму реформаторів та модернізаторів. Вона, ця архаїка, системно неворожа постмодернізмові. І конфлікту між ними не передбачається. Постмодерністи навчилися бавитися архаїкою, зробили з неї чергову «ризомну тему». Цю архаїку набагато легше зробити несвідомим інструментом геополітичної гри (скажімо, вмонтувати у тіло нової імперії або впевнити у престижності ролі глобального смітника), аніж перекодувати на сучасні способи перебування в реалі.

Вітаємо усіх з прибуттям в Країну ПГ. Себто «постмодерної гопотократії», а не того, про що ви подумали.