Хибна оцінка ситуації

Коли декілька років поспіль майже щодня по 8-10 годин сидиш на розі проспекту Свободи і вулиці Коперника, продаючи квитки на концерти чи щось інше, і повз тебе за день в обидва боки проходять десятки тисяч людей, хоч не хоч, побачиш стільки цікавих життєвих ситуацій, хоч романи пиши. Можливо, колись всі ці епізоди зведу докупи, а сьогодні хочу розповісти лише про один із них.

Якось біля магазину «Спорттоварів» стояла купка десь близько десяти «гопників» чи «гопстопників», які «шмонали» перехожих на предмет «пару капєїк», тобто брутально серед білого дня відбирали гроші здебільшого у хлопців їхнього ж віку, таких же підлітків, які не могли дати нахабам відсіч.

Раптом повз гопників проходять декілька гарно вбраних у пристойні костюми хлопців. «Гопники» їх «стопанули», і «інформаційне порозуміння» між двома компаніями тривало секунд із п’ять, а наступні секунд із п’ятнадцять перехожі проспекту Свободи могли спостерігати майже фантастично-феєричну картину: «гопники» летіли дуже високо догори ногами, неначе повітряні кульки, і падали на кам’яні плити хідника головою і всіма своїми можливими внутрішніми і зовнішніми бебухами. Після цієї майже миттєвої екзекуції порядні хлопці, як би й нічого не сталося, далі неквапливо попрямували собі проспектом Свободи, а «гопники» ще довго лежали і голосно стогнали, а коли відповзли рачки, то на цьому місці блищали плями крові.

Нахаби нарвалися на борців, і не якихось банальних, а учасників всеукраїнських юнацьких змагань, які саме тоді відбувалися у Львові. Причина такої халепи – хибна оцінка ситуації: «гопники» собі подумали, що гарно вбрані хлопці з людським виразом обличчя напевно учасники якогось симпозіуму ботаніків чи математиків, бо під костюмом не видно біцепсів (а борцям біцепси не дуже то й потрібні, бо там головне техніка) і таких франтуватих «чистьох» можна гарно «стопанути». Не вийшло. Ось до чого доводить геть хибно оцінена ситуація.

Кажуть, що Путін - навіжений ідіот, який зважився на найбожевільніший вчинок, який тільки може собі дозволити лідер будь-якої країни. Хоча на це можна глянути і з іншого боку. У кадебістів емоції апріорі мають бути відсутні, головний їхній принцип, про який співається у відомій пісеньці з радянського фільму – це «холодна голова». Напад Росії на Україну – це історична карма, його Путін ретельно виношував, холоднокровно плекав, обдумував, готував роками, десятиліттями, якщо хочете, століттями. Які ж тут необдумані раптові емоції? Слава Петра I не давала йому спокою, йшлося лише про терміни – коли? 2014 року був даний старт, було зрозуміло, що справа Кримом і частиною Донбасу не обмежиться. Вісім років Путін вичікував, і ось нарешті він вирішився на абсолютно, на його думку, безпрограшний варіант захоплення всієї України.

Яка ж була його оцінка ситуації, що склалася? Армія Росії більша від армії України у 5 разів, танків, літаків, артилерії Росія має у 10 разів більше, аніж Україна, ракет у 100 разів, балістичних і крилатих ракет – «аналогов нет» (хтось дотепно пожартував «анал на гавне») Україна зовсім не має, ядерної зброї теж не має. Оборонний бюджет Росії більший у 20 разів, золотовалютні резерви – у десятки разів, людські резерви і ресурси найбільшої країни світу невичерпні, цей список можна продовжувати доволі довго.

Одна з ключових підстав вторгнення в Україну з точки зору Путіна – це зовсім не «адіннарот», бо це абсолютна дурня навіть для росіян, адже який росіянин, «що себе поважає», захоче вважати себе одним народом з «якимись гидотними хахлами», як йому про це торочили тридцять років, це лише меседж для цивілізованого світу – мовляв, не втручайтеся в наші внутрішні інтимні справи, бо ми один народ. Насправді ж ідея тут полягала в хибному уявленні про майже тотальну російськомовність українців, а тому й їхні проросійські настрої. Ще Жириновський казав, що 90% українців щиро симпатизують Росії, і лише 10% – це американські агенти, а Проханов писав, що «огромнейший пласт русскоязычного населения Украины находится под гнетом карпатских меньшинств». Про «адіннарот» навіть ці два найбільш навіжені ватні ідеологи тоді ще не говорили.

Спочатку Путін вирішив забрати ті території, де найбільше росіян і російськомовних – Крим і частину Донбасу. Якщо ще в часі Революції Гідності, тобто до кінця лютого 2014 року були протести кримських татар в Криму і навіть п’ятитисячний проукраїнський мітинг в Луганську, то після того, як туди зайшли російські війська, жодних масових реальних протестів, а тим більше якихось партизанських дій населення проти загарбників вже не було. З Криму втекло лише близько 20 тисяч з понад 300 тисяч киримли, окупований Донбас і зону воєнних дій у 2014-2022 роках залишило близько 1,5 мільйона, а залишилося там близько 4 мільйонів. У Криму в перший місяць окупації безвісти зникло понад двадцять юнаків киримли – і жодних протестів, на окупованому Донбасі й поготів.

Тому Путін собі міркував, вони ж не протестують, значить їм добре при Росії, навіть незважаючи на війну, розруху, катастрофічне зниження життєвого рівня, вбивства і репресії. Значить все о’кей, можна спокійно загарбувати українські землі й далі.

Вагомий аргумент для вторгнення власне 2022 року для Путіна також була ілюзія, що до влади в Україні 2019 року прийшов «клоун і наркоман» із купою абсолютно некомпетентних в політиці невігласів. Якщо владу часів Порошенка, на думку Путіна, ще можна було оцінювати, як більш-менш українську, то влада Зеленського складалася здебільшого з росіян, євреїв і незначної частини російськомовних українців. І ще безсумнівно дуже вагомим аргументом було те, що насправді ріднить російську і українську влади – це майже тотальна корупція на всіх рівнях, як ми бачимо це і зараз: від голови Верховного Суду до районного воєнкома. Дарма тут наводити купу прикладів нечесності і хабарництва, які не вщухають в Україні навіть у часі повномасштабної війни.

Тому один із прихованих меседжів Путіна українській владі і загалом українському народові був приблизно такий: у вас така ж сама, як і у нас, чітко структурована і прискіпливо регламентована корупція, ви такі ж самі злодії і нероби, як і ми, не дарма ж ми жили разом стільки століть. Куди вам у Європу, там треба працювати не покладаючи рук і не можна красти, це не ваша ментальність, як же ви там виживете? З нами краще, подивіться, як наживаються ваші колишні співвітчизники на Донбасі і в Криму. У народу неєвропейської ментальності майбутнього на Заході бути не може, забудьте про Європу.

Напевно вже не сто, а тисячу разів журналісти і аналітики мусували тему про те, що побачив Зеленський, Макрон чи Байден «в очах Путіна». Але насправді це зовсім нецікаво і не має жодного значення. Незмірно більш важливе було те, що сам Путін побачив в очах Зеленського, Макрона і Байдена. А побачив крутий пацан з пітерської підворотні в очах цих «лохів» м’якість, поступливість та нерішучість і мав вочевидь для цього підстави.

Агресія проти Грузії і анексія грузинських територій зійшли йому з рук, а далі Сирія, Лівія, захоплення Криму і частини Донбасу – жодної серйозної реакції Заходу, лише про людське око «косметичні» санкції. Отруєння Литвиненка, Скрипалів, Навального, убивство Нємцова, Хангошвілі, втручання у вибори в США, переворот в Чорногорії – реакції нуль на масу, то чого б не піти далі?

А ще безсумнівно підсолодив загарбницькі мрії Путіна вивід американських військ з Афганістану і екстраполяція цієї події на Україну. Тоді російські пропагандисти, захлинаючись від ейфорії, кричали про те, що тільки-но війська РФ вторгнуться в Україну, українські «нацисти», так само, як і афганські опозиціонери до влади Талібану, будуть чіплятися за пропелери й колеса натівських літаків на злітній смузі, аби лишень утекти від «другої армії світу».

Явним божевіллям для Росії здавалися неминуча втрата в разі повномасштабної агресії проти України європейського нафто-газового ринку і конфіскація знаменитого «російського трильйона» у західних банках. Але Путін, вочевидь, зі своїми дуже потужними економістами Сілуановим і Набіулліною непогано все прорахував, як вижити в дуже скрутній ситуації, як вигадати сотню способів обійти західні санкції і фінансувати війну з Україною. Так, можна втратити дуже багато в різних галузях, але на найголовніше – на війну гроші знайдуться. Російські рятівні чарівні слова «диверсифікація ринків та імпортозаміщення», з яких багато хто сміється, не є вже такими й фейковими.

Частина економічних експертів вважає, що путінська Росія має ще доволі ресурсів, аби продовжувати війну з Україною, нафти вона продає не менше, аніж перед вторгненням, щоправда здебільшого Китаю та Індії з великим дисконтом. І надалі, як би й нічого не сталося, Росія торгує з ЄС і США купою дорогезних товарів на десятки мільярдів доларів: алмази, платина, кольорові метали, титан, сталь, залізо, зерно, добрива, деревина. І на все це жодні санкції не розповсюджуються.

Звісно, що більшість експертів віщують неминучий крах для російської економіки, утім, на жаль, надії на швидкий економічний крах Росії нагадують багаторічні райдужні сподівання мільйонів людей у світі, підкріплені висновками дуже авторитетних медиків про те, що Путін, за всіма ознаками і симптомами, ось-ось, ну ще трішечки – і помре від онкології, або якоїсь іншої болячки: то щось у нього сіпається, то рука в нього не рухається, а ось він судомно чіпляється обома руками за край стола, а вираз обличчя, наче сидить на унітазі etc. Минають роки, а Путін, як Ленін – «живіше всіх живих».

Та зрештою єдиний, більш-менш чітко продуманий план економічного виживання Росії в часі війни зовсім, абсолютно не зменшить шансів України на перемогу над рашизмом, бо всі решта мрії та сподівання Путіна щодо України і українців зазнали карколомного краху. Він жодним чином не міг знати й передбачити, як (будьмо чесні) і доволі велика частина самих українців, тої, неначе скеля, незламності «воїнів, не ледарів, не лежнів», які відстоюють «діло праведне й святе». Загалом же хибна оцінка світоглядна і геополітична недоімперії та її недоімператора надійним курсом ведуть їх услід за знаменитим російським військовим кораблем.