Історія в бур’янах, або Як знищили Добромильську друкарню

Спогади існують доти, доки руїни минулого – перед очима. Іноді довше, уже у вербальному вимірі. Але те все не для примітивної свідомості, яка не лише не знає, але й не бажає знати нічого, крім своїх фізіологічних потреб.У неї немає минулого, у неї немає й майбутнього.

Правда, збоку їй все ж намагаються дати якусь інтерпретацію минулого і майбутнього. І не одну, як це було в тоталітарні часи, а кілька, залежно від того, з якою політичною метою це роблять. Та це грюкати в двері, замість того, щоб натиснути на клямку: а раптом вони відчинені... І просто показати руїни – рубці нашої Історії.

Не думаю, що хтось із поважних істориків візьметься за промоція історичних знань в українських містечках та селах, хоча без промоції  неможливо кардинально змінити суспільство. Це завдання місцевої еліти: вчителі, краєзнавці, навіть влада, якій це особливо вигідно. І уявіть собі, таке трапляється. А ще є люди, які приїжджають шукати сліди історії й потім пишуть  про це у блогах. Вони зустрічаються з місцевими мешканцями і розповідають їм же їхню історію. Якщо таких мандрівників буде хоча б десяток, це й означатиме - натиснути на клямку. Значить, наші руїни мають вартість, подумає дядько, чия життєва місія зводиться до того, щоб побудувати хату, незгіршу, ніж у сусіда, заплатити за вищу освіту дітям і справити їм весілля. І перетворити усе довкола себе в джерело статків: нічийні дерева, нічийне каміння і нічийні руїни. І залишити після себе смітник. Ще більшого лиха може накоїти місцева влада, для якої немає законів доти, доки нема відповідальності за їхнє дотримання.

Бо минулого для них досі не існувало. І камінь не промовляв до їх серця. Поки одні розмахують червоними, а інші червоно-чорними прапорами, або обкладають одне одного лайкою в Інтернеті, сперечаючись, кого вважати героєм, більш спокійна частина суспільства  повільно деградує інтелектуально й морально або впадає у внутрішнє дисиденство.

На такий смутний і невеселий час припадає 400-літній ювілей – заснування друкарні в селі Боневичі Старосамбірського району.

 Друкарню заснував 1611 року Ян Щасний Гербурт, запросивши для цього з Кракова друкаря Яна Шелігу. Усього вийшло 13 книг, здебільшого присвячених історії та її осмисленню.Унікальне явище в історії українського книгодрукування, бо друкарня Гербурта була приватною і поширювала історичні знання ще на початку 17 століття. Ян Шеліга налагодив збут книг у Польщі, сам лише наклад «Історії Польщі» Длугоша становив півтори тисячі примірників, великий навіть на наші вбогі часи. Після  смерті  Яна Щасного друкарня припинила існування. Це трапилось 1617 року.

Усе це сухі факти, які легко забути. Бо історія оживає лише в контексті минулого чи сучасного.

 Тексти і контексти

У 16-17 століттях видавати в Галичині латиномовні книги означало увійти в простір західноєвропейського  книгодрукування й навіть конкурувати з ним. Друковані книги поширювали, як і зараз: замовляли чи купувались в посередників або у видавців. Наклади залежали від успіху книги, як і зараз. Європою блукали мандрівні друкарі, які, знайшовши зацікавлених осіб, за їхньої фінансової підтримки облаштовували друкарні на рік чи два. Видавали панегірики, памфлети, нічого особливого. У Львові ще в 16 столітті періодично виникали такі друкарні на запрошення магістрату. Латиномовні книги простіше було замовити в Польщі чи Німеччині. Те, що Ян Щасний Гербурт, заснував у селі під Добромилем приватну друкарню, яка видавала те, що хотів її власник – відомий на всю Річ Посполиту ерудит – дуже тішить. Але річ у тім, що він перебував тоді під домашнім арештом, відсидів рік у в’язниці, зазнав болючої обструкції як авантурник і бунтівник та був фактично розорений. Останні роки життя його підтримував небіж Еразм Гербурт, якого вважали неповносправним. Крім того, у вигнанні Ян Щасний почав активно виступати проти примусового нав’язування унії й заявляти про своє українське коріння. Це було його фатальною помилкою. Шляхтич, з діда-прадіда  римокатолик, так не чинить. Тим більше, з  вельможногоі славногороду.

Але говорити одне, а видавати самовільно книги, в яких історія подається  не зовсім офіційно й дражливо, було вже занадто. Що ж то були за книги? Передусім Ян Щасний відшукав рукопис «Історії Польщі» Вінцентія Кадлубека, єпископа краківського, який жив у 12 ст., і був першим, хто його видав. Далі були «Хроніки» Станіслава Оріховського (16 ст) і скандальна «Історія Польщі» Яна Длугоша. Ці книги, що закладають підвалини польської історіографії і не лише польської, бо історія Галичини там теж подається, вперше побачили світ у маленькій друкарні коло Добромиля.

 Ян Щасний усвідомлював, яку справу робить:«Маю тверду надію на милість Божу, що те, що в друкарні добромильській виходить у світ, принесе мені й дому моєму благословення, а вітчизні втіху».  Ці слова треба так само розглядати в контексті - листуванні Яна Щасного з перемиським єпископом Станіславом Січинським, який сприйняв вихід цих книг дуже агресивно, погрожуючи закриттям друкарні. Але католицький єпископ робив спробу встановити цензуру як духовна особа, маючи зуб на Гербурта як оборонця православ’я. Тобто тут усе зрозуміло. Але що тямила в книговиданні шляхта, яка на вишенському сеймику теж ухвалила рішення проти Гербуртової видавничої діяльності, мовляв, він виставляє шляхтичів у непривабливому світлі? Тобто автори, яких він видає. Навряд чи хтось із них читав ці книги і чи придбав бодай одну. Як казали вже в далеко пізніші часи: «Не читав, але засуджую».

Бо шляхта була різна. Книги з Добромильської (Боневицької) друкарні писані латиною, мовою тогочасної науки. Лише полемічні трактати – польською.У 16 -  на початку 17 століття  Річ Посполита об’єднувала різні народи – українців, поляків, литовців, пруссів – і знання найкращі з їхніх представників здобували  в університетах Західної Європи. Кожен шляхтич незалежно від національності й віровизнання, мусив володіти латиною, якщо бажав зробити кар’єру. Якщо він не володів бодай початками латини, його могли занести до «Книги хамів». У 17 столітті був такий мисливець за «фальшивими» шляхтичами Валеріан Трепка. А освічений шляхтич місце у суспільстві позиціонував у той золотий вік розквіту багатонаціональної держави як «русин ( поляк, литвин, прус) і громадянин Речі Посполитої ( Корони Польської)». Так принаймні називав себе українець Станіслав Оріховський (Станіслав з Оришківців, StanislaiOrichovii), чиї «Аннали» з власними коментарями видав 1611 року Ян Щасний Гербурт. Більше того, кожен культурний чи політичний діяч, виплеканий на молоці Сенеки, Платона, Аристотеля, вважав за честь приєднати назву своєї малої батьківщини до імені Ян Щасний Гербурт Добромильський. Бо їй завдячував він насамперед своїм стартовим духовним капіталом, без якого закрита дорога у великий світ. Чому Леся Українка ніколи не забувала Колодяжного, Іван Франко – Нагуєвич, а Тарас Шевченко – Керелівки? От вам і пояснення.

 Остаточного удару Яну Щасному було завдано 1616 року. Ще молодим, він мріяв долучитися до активного громадського життя. І от шляхта перемиська обрала його сеймовим послом. Спалахнув скандал: проти виступили львівський єпископ і староста Мартин Красіцький, які заявили, що Гербурт не може бути послом через «акції кримінальні». Насправді - через видавничу діяльність. Невдовзі королівським декретом було накладено арешт на наклад «Історії Польщі» Длугоша. До того ж, Гербурт  не отримав дозволу від короля на відкриття друкарні. Цілком достатня причина, щоб її закрити.

 Чи не відчуєте ви після цього щось схоже на дежа вю… Бо вся історія з друкарнею Гербурта  цілком вписується і в сучасний контекст. Видавав би він якісь лояльні брошури-одноденки на підтримку режиму Зигмунта-ІІІ і римокатолицької церкви, нічого б не трапилось.

Так само ніхто не вчинить рейдерської атаки на видавництво, яке видає «мило», і це «мило» витіснило фактично нормальну літературу в Україні. Якщо вимоги видавців нижче плінтуса, то немає сенсу писати добре. Виходить, що ми все ще у світі дешевого чтива і дешевої музики, незалежно від того, чи вони українські чи російські, дешевого піару політиків та митців, орієнтованих лише на скандали. Доки це триватиме, національне самоусвідомлення  буде лише бур’яном на руїнах втраченої культури. Не менш небезпечним є   зневажливе ставлення до українського духовно-культурного спадку з позиції, яку можна назвати  глобалістичною чи космополітичною. Але насправді це той самий совковий комплекс меншовартості людей, які не брали уроків у минулого. Або брали їх не в тих учителів. 

***

 …Місцеві мешканці знають, де була друкарня, а де палац. Як мені розповіли в селі, друкарня Гербурта виглядала цілішою, але «алкоголіки розібрали її на цеглу».Тепер ці алкоголіки мертві. Один повісився, другий втопився, третій помер від цирозу печінки (прокляття Гербурта? ). Тому в бур’яні й смітті дещо залишилося від друкарні, доки не підросте інше покоління пияків чи дядьків, які поласяться на нічийну цеглу. А руїни палацу Гербурта вже зникли з лиця землі й тепер там непролазні хащі. Очевидно, на них не було накладено прокляття. Усе що можна зробити, це розчистити хащі й поставити пам’ятний знак. І не чіпати столітніх вікових лип, які взагалі потрібно зробити пам’яткою природи місцевого значення, як у Мурованому зробили липову алею, що веде до руїн палацу Мнішків.

 Шляхетна людина  не боїться повертатись до рідних руїн, не дозволяє їм заростати  ментально бузиною й кропивою. Ніхто не сперечатиметься про значення малої батьківщини в житті людини, Боже збав. Але бути пророком у власній батьківщині… з цим, як і завжди. Пророк має бути чужий або мертвий. Застереження гуманіста Яна Щасного Гербурта про те, що топтати людські права  на свободу думки й свободу віровизнання не можна, не були почуті в хорі ненависті й холуйства.

Велика Батьківщина починається з малої. Так само, кожна велика руїна починається з руїни малої.