Культура спальних районів

Колись (не впевнена, що зможу пригадати, коли саме) я прочитала, що одна з відмінностей культурного життя Києва від Львова полягає в тому, що киян не треба переконувати, що на подію чи захід треба їхати півгодини чи навіть годину. Тому Мистецький Арсенал, чи арт-завод «Платформа», чи виставковий центр на Лівобережній не страждають від сумнівів: чи дійдуть (доїдуть?) відвідувачі. Натомість Львову треба переконувати свого відвідувача, що за межами умовного «рінґу», тобто кількох кварталів довкола ратуші, є культурне життя.

І якщо 2016-ий щось змінив, то якраз це. Тобто переконав: культура не залежить від свого місцерозташування. Вона просто є (або її нема, але не в цьому випадку).

* * *

У серпні на відкритті фестивалю Параджанова слухаю захопливі історії про те, як N-нну кількість років тому під «Супутником» гопніки били нефорів. Зараз тут виставка, за пару днів виступатимуть театри і щовечора — фільми. Першого вечора це «Колір гранату» (який згодом в розмові я необережно переклала з російської як «Цвіт гранату»). Довкола імпровізованого кінотеатру просто неба збираються діти, їхні батьки та бабусі з дідусями. І геть небагато молоді. Не знаю чому, але фільм йде з англійськими субтитрами. Ніхто не розходиться. Люди, у чиєму знанні англійської (як і вірменської) я ввічливо сумніваюсь, уважно спостерігають за однією з найвідоміших робіт культового режисера. Між іншим, саме на Левандівці вперше в Україні з’явилась вулиця Параджанова.

Можна сказати, Параджанов починає відновлювати і перебудовувати Левандівку зсередини
(фото авторки)

За чотири місяці — Jazz Bez, один з концертів якого відбувається тут же, на Левандівці. У розмові виникає асоціація, що це відбувається ніби у 90-х. Бо й справді: холодна й темна зала, куди прийшли тільки ті, хто точно знав, на що йде. Людей не бракує. «Можете тут погрітись, але всі п’ють каву через дорогу», — чую при вході. Хоча вже за кілька хвилин пропонують пригостити кавою прямо тут. І той холод вартує музики.

Історії Левандівки, які розповідають зазвичай — вони про міжкультурні конфлікти. Не кажу, що цим її історії вичерпуються, але репутація району досі має вагу. Тому фестиваль Параджанова, імені «небезпечно вільної людини», і став, на мою думку, найважливішою подією року. Тому й джаз на Левандівці — це щось більше, ніж просто джаз. Це відновлення самої ідеї кіно, музики чи театру — коли важливим є саме те, що відбувається, а не місце; коли культурний акт важливий сам по собі. Навіть без опалення.

* * *

Культурі тісно в межах центру, бо бракує майданчиків, бракує просторів і повітря. Тому на Сихові, про який цього року говорять переважно завдяки трамваю, з’явивляється перший власний театр «Domus». Його режисерка переїхала до Львова з Криму. І тепер щотижня її трупа ставить вистави. «Domus» з латини означає дім. І цим домом для театру стає кінотеатр імені Довженка. «Сихівський домашній кінотеатр», як каже один мій товариш.

Тут же, на Сихові, відбулись другі львівські імпро-фестини, що при мінімальній медійній підтримці збирають повний зал. Жанр імпровізації, що часом виглядає як звичайне дуркування на сцені, на кілька годин робить сотні людей щасливішими. Гаразд, треба визнати, що трамвай теж зіграв свою роль — інакше як би всі повертались додому?

Важливо: імпро не є театральною імпровізацією, а вважається окремим самостійним жанром
(фото Львівських імпро-фестин)

На Підзамче відкривається найбільший наразі львівський клуб Fest Republic, де проходить «Ніч поезії і музики» під час Форуму видавців, а також інші вечірки, концерти, кінопокази. За чотири місяці хоча би частина львів’ян запам’ятали дорогу туди (а таксисти — дорогу звідти). Принаймні, чотирьох таксистів я цьому навчила.

У Львові постійно бракує майданчиків для концертів і вечірок, тому поява Fest Republic однозначно є плюсом
(фото Тані Ніколенко)

У вересні Парк культури приймає вуличний театральний фестиваль «Кіт Ґаватовича», який протягом двох днів витягує львів’ян дивитись вистави, на які вони (інколи/часто) не доходять до звичайного театру. Ми допиваємо чергову пляшку вина і не можемо відірватись від виступу харківських акторів; затамовуємо подих і слухаємо, як народжується музика; обіймаємо по черзі акторів та організаторів.

У жовтні в кінотеатрі «Львів», що в Стрийському парку, проводять Lviv acoustic fest — попри діряву підлогу (яку полагодили), холод (який ніхто не помітив) і непевність майбутнього самого кінотеатру. І це був найкращий Lviv acoustic fest за лайн-апом і звуком за весь час існування фестивалю, який раніше базувався в Палаці культури Хоткевича.

У листопаді перевідкривають простір «Фредра.61», який переїхав з вулиці Фредра на Зелену, вкотре відтягнувши культуру подалі від центру. Добре, що давно знайома назва збереглася. Погано, що туди я досі ще не дійшла.

Не перший рік живе Львівський кіноцентр (який я шукала чи не на осліп, бо проїхала потрібну зупинку і доїхала до кінцевої, а вулиця Володимира Великого така велика й прекрасна, що не потребує навіть табличок із назвою цієї вулиці; просто йди і вір, що йдеш правильно).

Попри вимушений переїзд, на «Фредра.61» збереглась атмосфера творчого затишку і безладу водночас
(фото Йосипа Гусака)

Між іншим, львівський місяць у Вроцлаві рахується за децентралізацію львівської культури?) Правда, цього разу її повезли не до спальних районів, а до Польщі, але тим не менш.

* * *

Що там ще? На вулиці Федорова закрили «Христофор», що ніколи б не стало темою новин. Цей бар, що був частиною «бермудського трикутника» «Фацет» — «Човен» — «Христофор» (інколи сюди зараховували і «Дзиґу») відкриють заново там, де раніше був «Буковскі». І я казала друзям, що це занадто вірш, щоб бути правдою, коли «святий Христофор воскрешає Чарльза Буковскі», але це таки правда. Хоча що таке правда, як не вірш.

Святий Христофор є покровителем мандрівників. Вважаю, невипадково, що саме він є покровителем улюбленого бару львівської тусовки (принаймні її частини) журналістів, письменників, музикантів, культурних менеджерів, ІТ-шників та інших освічених людей незрозумілих професій. Бо цій тусовці треба рухатись, пересуватись, звикати ходити на довші відстані, ніж до Дзиґи чи театру Курбаса. Хоча би на Городоцьку, до театру Лесі Українки, де цього року були гастролі «Дикого театру», а наступного обіцяють провести цілий фестиваль. А там невдовзі і оновлену Фабрику повидла відкриють; а потім, вірю, знайдеться клуб (чи хоча б бар) у Рясному, який проведе свій фестиваль будь-якого мистецтва; і Сихів припинить асоціюватися лише з трамваєм, Шуваром і церквою, бо в нього також є музей історії жіночого руху; а стадіон «Арена-Львів» матиме ще більше концертів і футбольних матчів. І колись львів’яни припинять нити, що дорога може займати півгодини чи більше — і почнуть цінувати те, що чекає на її кінцевій зупинці. Головне, щоб щось їх там справді чекало.

І буде більше малої культури. Більше свят (спальних) районів, фестивалів сусідів, майстерень та інших локальних ініціатив. Бо децентралізація — це і про міську культуру теж.

Цього року у Парку культури вперше відбувся театральний фестиваль просто неба
(фото Михайла Кулика)

Я точно про щось забула, бо не (з)могла опинятись всюди, де хотіла би, бо щось просто стирається з пам’яті під кінець грудня. Але якщо треба писати якісь #підсумкироку, то це були вони.