Культурологічні думки про Захера-Мазоха та галицьких євреїв

Зі середини єврейський світ Галичини по-різному реагував на процеси XVIII-XIX cт.: традиційна ортодоксальність, соціальне оновлення, яке приніс хасидизм, прогресивна Гаскала – в Галичині були представлені усі напрямки.

У 47-му числі австрійського тижневика Профіль від 17 листопада 2008 р. на стор. 118-124, у рубриці reisen extra (українською подорожі екстра) з'явилася, як на мене, доволі рафінована інструкція для мандрівки Галичиною, яка в очах віденців досі виглядає у найкращому випадку периферією цісарсько-королівської імперії. Стаття мала химерну назву «Геніталії з заліза». Чому? З другої спроби все дуже просто - вона стосувалася Леопольда фон Захер-Мазоха, якому у Львові присвячено нову, повну відповідних стереотипів кнайпу. Перед кнайпою - як розповідає стаття - встановлено фігуру письменника з широко відстобурченими кишенями, які запрошують помацати залізні геніталії автора, пропозиція, від якої годі відмовитися. Стаття традиційно торкається теми єврейського населення Львова та його знищення; з шести коротких абзаців статті два (будні штетля та Золота Роза) безпосередньо присвячені єврейському минулому, решта стосуються його у той чи інший спосіб. Крім того, стаття зачіпає ресторанну кулінарію - тему, вочевидь, важливу в посткомуністичній Європі. Мова йде про один доволі суперечливий заклад, у якому відвідувачам пропонують єврейську кухню, а на додачу - капелюхи зі штучними пейсами та торгуватися за ціну з офіціантами.

Отож, Захер-Мазох та євреї є основними асоціаціями австрійця, коли йдеться про «Каканію» (українською - «Цеканію» від словосполучення «цісарсько-королівський», причому втрачається іронічне звучання оригіналу), про Галичину, Львів тощо. Чи можливий з огляду на таке засилля стереотипів і сподівань взагалі науковий, аби не сказати тверезий, погляд на цей регіон? З березня 2007 р. у Віденському університеті в рамках міждисциплінарного докторантського проекту «Австрійська Галичина та її багатокультурна спадщина», фінансованого австрійським Фондом підтримки науки, це намагається робити міжнародна група докторантів. Я маю приємність бути серед професорів та керувати науковими роботами цього проекту. Саме тому дозволю собі коротку есеїстичну спробу культурологічно-історичного аналізу цієї обтяженої художніми тропами теми.

Визначальним для історичного аналізу євреїв, що мешкали у континентальній, східній частині Європі, є термін Центрально-Східної Європи як перехідної чи мішаної релігійно-конфесійної зони між римо-католицьким та православним світом, для якої життєво важливим був певний мінімум толерантності. Саме тому в пізньому Середньовіччі у Польщі, до складу якої згодом увійшла Галичина, виникла можливість розселення євреїв за доволі сприятливих умов, як-от права на землеволодіння чи відмови від носіння спеціальних розпізнавальних знаків. Завдяки прагматично- приязній до євреїв політиці короля Казимира ІІІ уже щонайпізніше з кінця XIV ст. у багатьох галицьких містах існують згадки про єврейські дільниці.

У XIV ст. єврейські громади домоглися для себе бодай в економічному плані, а відтак у щоденному житті, відносно сприятливих умов. Євреї набули неабиякої вправності у торгівлі, а також у ремеслах - як різники, пекарі чи кравці. Іноді вони створювали свої цехи, як, наприклад, у Кракові, Львові чи Перемишлі.

В межах своєї території Польсько-Литовська республіка уможливила для євреїв щось на кшталт самоврядування, т.зв. «чотирикраєвий сейм» (івр. Waad arba arazot). Створений початково з метою якомога ефективнішого оподаткування єврейського населення, він був найвищим органом єврейського самоврядування Речі Посполитої, а відтак - що унікально на теренах Європи - відігравав роль єврейського парламенту, який координував усі ділянки єврейського життя з польсько-литовським сеймом.

Утім, своїх особливих рис галицьке єврейство набуло щойно після створення Галичини як окремої адміністративної одиниці під час першого поділу Речі Посполитої 1772 р., коли до Габсбурзької імперії було приєднано значну частину малопольських та руських воєводств як коронний край Галіція і Лодомерія. До 1772 р. кількість єврейських мешканців цієї території була незначною, і постійно коливалася. Та згодом за Австрії частка євреїв серед загального населення Галичини сягнула шести відсотків. Австрійська влада була зацікавлена у тому, щоб використати євреїв для пожвавлення економічного життя та у їхній асиміляції. У 1867 р. євреї отримали усі громадянські права - провідну роль тут відіграв уряд революційного Кракова, надавши їм повноправного статусу ще 1846 р.

Зі середини єврейський світ Галичини по-різному реагував на процеси XVIII-XIX cт.: традиційна ортодоксальність, соціальне оновлення, яке приніс хасидизм, прогресивна Гаскала - в Галичині були представлені усі напрямки. Цікаво, що саме завдяки хасидизму, єврейство, прагнучи зберегти характерний життєвий устрій, почало обережно ставити під сумнів традиційні та заскорузлі форми релігійного життя. Украй важливими елементами єврейської ідентичності стали письмо та мова: іврит залишався мовою релігійного ужитку, тоді як ідиш обслуговував світську сферу; щонайпізніше з того моменту багатомовність як ніколи стає характерною ознакою єврейської спільноти. Щойно Гаскала, єврейське Просвітництво, а згодом ще більше сіонізм виступали за відновлення івриту як мови усіх ділянок єврейського життя, а саме літератури, політики - безрезультатно, адже ідиш таки залишився мовою галицького єврейства та його багатющої літератури. Канонізація ідишу як літературної мови відбулася на відомому конгресі у Чернівцях 1908 р. з ініціативи письменника Натана Бірнбаума. Зрештою, на користь ідиша - насамперед з огляду на його доступність й зрозумілість - з 90-х рр. ХІХ ст. визначалася і молода робітнича преса.

Водночас на галицькому ландшафті глибоко відобразилися типові структурні кризи ХІХ ст.: бідність, криміналізація (торгівля дівчатами), пролетаризація (наприклад, у Дрогобичі). Співіснування різних мовно-етнічних, релігійно-конфесійних та культурних груп в Галичині було оспівано літературою сильніше, ніж деінде. Найпомітнішими прикладами були Карл Еміль Францоз, Бруно Шульц, Йозеф Рот, Сома Морґенштерн, Манес Шпербер чи Роза Ауслєндер - чи той же Леопольд фон Захер-Мазох. Далі я хотів би дещо детальніше зупинитися на його баченні галицького єврейства.

У своїх спостереженнях та нарисах коронного краю Галичини Леопольд фон Захер-Мазох (1836-1895) залишався вірним місцевому галицькому колориту, згодом йому судилося стати одним із його найвідоміших стилістів. Проза Захер-Мазоха поєднує перспективу лояльного до Австрії сина директора львівської поліції з поглядом зацікавленого і (спів)чутливого свідка польських та русинських (українських) прагнень до незалежності. Строкате плетиво розмаїтих галицьких, зокрема, єврейських ідентичностей було для нього очевидним. Леопольда фон Захера-Мазоха можна навіть вважати одним з їхніх літературних адвокатів, хоч і його перспектива як християнина була, звісно, обмежена «поглядом ззовні». Водночас його спостереження економічного та культурного життя, зовнішніх та внутрішніх граней єврейських світу/ів Галичини вражали своєю обізнаністю та проникливістю.

Так на мінімальному розповідному просторі кількасторінкового оповідання Родина єврейського купця (1878) Леопольдові фон Захер-Мазоху вдається передати максимум складної соціальної реальності. Стосунки між єврейським купцем та його управителем, між комерцією та родиною, між склепінням синагоги та крамниці, між подругою-єврейкою та Венерою у хутрі, між матеріальними злиднями та духовним багатством, між життям у штетлі та його проекцією в літературі, між життєсвітом Східної Галичини та берлінською Гаскалою:

«Він (барон Гіршбайн, головний герой оповідання - К.А.) володів двома справжніми, себто повними книгами - ні, аби не завинити надмірним перебільшенням, варто зазначити, що одній книзі бракувало покажчика змісту, а у другій було вирвано обкладинку разом із заголовком. Однак їм не бракувало жодного рядочка, а це було для нього найголовнішим. Ці обидві книги були віршами Шиллера та «Фаустом» Ґете і єдиними, крім Тори та молитовника чіни, які він коли-небудь читав. Зманіжений паризький чи віденський денді, який позіхає з нудьги на сенсаційній комедії у своїй ложі, польська дама у Кракові чи Львові, яка, загорнувшись у своє хутро й розлігшись на отоманці, ковтає найновіший паризький роман, навіть не можуть собі уявити, що для бідного єврея з крихітного провінційного галицького містечка, у якому навіть немає книжкової крамниці, означає пошарпана, зачитана книга, а до того ж така книга як «Фауст». Для нього це не розвага, а ціле небо, що мерехтить золотим шрифтом, зелена гірська галявина, вкрита пахучими квітами-літерами. Для нього поет все ще чарівник, який населяє свою комірчину чудовими образами, богами та героями».

У надзвичайно популярному оповіданні Дон Хуан з Коломиї (1866) Леопольд фон Захер-Мазох уперше тематизує напругу між поляками та українцями Галичини, послуговуючись у цьому контексті однаковою мірою соціальним та еротичним образом вампіра. Наприклад: поширений українсько-польський стереотип єврея як власника шинку отримує додаткове смислове навантаження через поєднання з топосом вампіра. Коли сільський шляхтич-русин Димитрій, який розповідає історію нещасливого кохання до своєї жінки, заходить до обов'язкового для кожного села шинку, шинкарка реагує так: «Вона згорбила свою високу спину, делікатні прозорі руки заграли навколо дзбанка з горілкою, її очі уп'ялися у чужинця. Палка, спрагла душа промовляла з цих великих чорних похітливих очей, вампір з могили розтлілої людської природи, і вчепилася у лагідне лице чужинця».

У цьому епізоді Захер-Мазох зв'язує еротичну та соціальну компоненти, які через метафору кровопивці-вампіра часто поєднували з єврейством. Центральним мотивом життя галицького села, у яке він тут уписує постать вампірки-єврейки, є шинкарка; кров може бути метонімічно заміщена горілкою.

Євреї й справді залишалися власниками переважної більшості шинків та корчм і після аграрних криз початку ХІХ ст.; ще на початку ХХ ст. вони становили 80% осіб, які працювали у цьому секторі. Як орендарі шляхетських привілеїв на вироблення і продаж алкоголю, вони посідали у житті польсько-українського села вигідне, але водночас і складне становище. Позаяк шляхта здійснювала свої привілеї виключно через орендарів, себто збирала свої прибутки через євреїв, в очах сільської бідноти саме вони були втіленням визиску. Між роботою у полі та тамуванням спраги у шинку годі було шукати шляхтича-землевласника, зате помітна була фігура його орендаря - єврея.

До асоціації єврея з вампіром-кровопивцем Захер-Мазох вдається і в одній зі своїх Єврейських історій (1878), в оповіданні Мойсей Ґольдфарб та його дім. Цією історією Захер-Мазох пояснює - але аж ніяк не виправдовує - марґінальне соціальне становище євреїв: і польському шляхтичеві, і державному урядникові, і католицькому священику, і пасторові сусідньої німецької колонії єврей однаково ввижається кровопивцею. Натомість симпатія автора - хотів би на цьому наголосити - безперечно на його боці.

Чимало вампіричних властивостей перегукуються з поширеним стереотипом єврея: мобільність, страх глобального, а отже безконтрольного впливу, виразні зовнішні ознаки. Одне з найголовніших розв'язків численних проблем та конфліктів між християнами та євреями запропонував сіонізм: євреї також мали здобути шанс заснувати свою власну державу. Цей напрямок теж залишив свій слід у Галичині. Натан Бірнбаум був спершу сіоністом, а згодом прихильником самобутнього, інтегрованого та емансипованого єврейства. За єврейську державу уже з Відня, а не з Галичини агітував Теодор Герцль. Його фігура остаточно пов'язує перспективу галицького єврейства з Віднем. Тут виникає ідея сіонізму, заснування суверенної єврейської національної держави: чи у Палестині, чи, у традиції колоніального дискурсу того часу, - в Африці, наприклад, в Уґанді. Плани переселення євреїв на острів Мадаґаскар теж походять з глибини ХІХ ст. Саме над цими планами розмірковували націонал-соціалісти та їхні підручні, перед тим як застосували мастерплан знищення європейського єврейства і в Галичині, відправивши єврейських мешканців цього краю у газові камери.

Довідка ZAXID.NET

Крістоф Авґустинович - професор Інституту історії Східної Європи Віденського університету (Австрія).

Наукові зацікавлення - польська та галицька історія 16-19 ст.

Фото зі сайту www.ji.lviv.ua