Личаківські батяри і диваки

Сучасні хроністи щось дуже мало пишуть про яскравих міських особистостей нашого з вами часу чи недавнього минулого, натомість у давнину, навіть і не дуже далеку, літописці людського життя більш уважно, прискіпливо, з великою теплотою і прихильністю описували героїв вуличного життя Львова, і ці описи вони залишили для нас.

Більш, аніж півтора століття тому на Личакові серед передміської «аристократії», кажуть, не було шибайголів, зате з мулярів чи різників виходили персонажі, які ставали пострахом не лише заблукалих тут міських нахаб, але й самих мешканців передмістя. Горішній Личаків довго зберігав пам’ять про декількох хват-молодців, які відзначилися своїм особливим темпераментом, який не мав нічого спільного з бандитизмом, скажімо, клепарівським чи замарстинівським. Це було свого роду личаківське лицарство, яке народило чисто львівське явище батярства.

Першість у цьому товаристві довгі роки тримав муляр Куба (Якуб) Пельц. Запальний Куба не випускав жодної нагоди, аби когось відлупцювати. Однієї неділі 1848 року, під час забави за Личаківською рогаткою у корчмі «Бабський корінь» укинув він до студні головою донизу дев’ятьох гідних подиву здоровенних гренадерів, які «відзначилися» під час бомбардування Львова генералом Гаммерштайном.

Утім цей страшний Куба аж ніяк не був схожий на Геракла: середній на зріст, присадкуватої будови тіла; зрештою був лагідний, аж поки не вип’є. Тоді, ледве зачеплений, видобував зі себе ричання пораненого лева і бив усе, що потрапляло під руку. Коли в суботу ввечері повертався по виплаті на Личаків, ричав так, що його було чути за рогаткою, і всі поступалися далеко з дороги, хто хотів мати цілі кістки і нерозбите чоло.

Минали роки, і врешті шибайголова Куба Пельц поступився на горішньому Личакові сильнішому від нього. На одній із забав його переміг і побив Каспер Смоленський. Від того дня Пельц пішов у відставку, хоча Смоленський довго не втримав берла «короля Личакова». Нарвався на різника Антонія Плєцьона, який по тому кільканадцять років верховодив у забіякуватих розбірках.

Коли надходив час призову рекрутів, або коли після якоїсь кривавої авантури поліція наступала Плєцьонови на п’яти, той утікав до Росії, де займався торгівлею свинями. Коли ж про його авантуру забували, він знову з’являвся на горішньому Личакові на пострах акцизним стражникам, які в ті часи служили на рогатках Львова. Був також Плєцьон і контрабандистом – з аматорства. Одного разу, коли він хотів незаконно перевезти телят із Кривчиць, стражники намагалися його затримати, але він поламав їм карабіни і відчутно відлупцював «ревізорів». Щоправда один із них пробив багнетом навиліт Плєцьону стегно, і зухвалий шибайголова пару місяців лежав у шпиталі, допоки повністю вилікувався, аби утекти потім до Бессарабії, цього разу вже на довший час.

Останньою гучною пригодою Плєцьона було побиття двох поліціянтів, після чого він два роки переховувався в Росії. Коли ж знову повернувся до Львова, натрапив на якогось Ґрюнера, різника, який його буквально понівечив у бійці. Цей Ґрюнер був чоловік надзвичайно відважний: розбити головою двері було для нього дрібничкою, а атлетів з «райтераю», як у ті часи у Львові називали мандрівні цирки, клав одного за другим.

Почет цих личаківських авантурників середини XIX століття замикали різник Теофіл Берлінський і муляр Томаш Івановський. Не одному чужому передмістянинові вони завдали страху й синців. Їхньою військовою тактикою, навіть оспіваною у батярських піснях, було вдертися в середину натовпу, який зазвичай не давав їм жодного приводу для авантури. Коли виникало замішання, били навколо усіх, хто потрапляв під руку, і поки тамті приходили до тями і починали розуміти, що коїться, нападники жартівливо вклонялися і йшли собі геть, ніби нічого й не сталося.

Довгий час пострахом Личакова був Ясько-Улан: чи то тверезий, що йому доволі рідко вдавалося, чи то п’яний, що бувало майже завжди, коли йому хтось переходив дорогу. Яке було його справжнє ім’я, ніхто не знав, від молодих літ у народі його кликали Ясько-Улан. Про його уланське походження знала його мати і люди – батька він ніколи не знав і не пам’ятав. Був майстром на всі руки, але його треба було довго просити, аж поки він зважиться комусь у чомусь прислужитися. Головним його заняттям було виготовлення шопок перед Різдвяними Святами і ходіння з вертепом від Свят і до Стрітення.

У цей час Ясько-Улан змінювався до невпізнання. Збирав навколо себе хлопчаків, починаючи від шестилітніх пуцьвіріньків, й до кільканадцятирічних підлітків і організовував справжню фабрику. Під досвідченим оком майстра росли догори будівлі з кількома вежами, зроблені з кольорового паперу, так подібні до вифлеємської стайні, як львівська ратуша до шедевру архітектури. Здається, що Ясько-Улан брав за зразок для своїх будівель власне ратушу, бо стилем його шопок була чотирикутна, схожа на комин, вежа з бійницями вгорі. Тип цієї шопки ймовірно успадкували від Яська його молоді адепти паперового будівництва, бо такого кшталту шопкові потвори продавали на Ринку у передсвяткові дні ще довгі роки.

Найбільшу увагу і старанність присвячував майстер вертепові. Цим ім’ям охрестили на передмісті величезну шопу зі сценою і завісою на кшталт театральної сцени, з механічною підлогою, з багатьма ручками і колами, за допомогою яких можна було пересувати фігурки так, як хотів «вертепник». Фігурки, звичайні дерев’яні ляльки, куплені під Катедрою, Ясько прилаштовував так, як йому було потрібно, аби втілити власний задум досконалого мистецтва відтворювання ясел; і тут належить додати, що за всі фігурки він «грав» сам без помічника і суфлера. Лише коли мав виступати хор пастухів, «створювали» його шопкарські помічники Яська, отримуючи за вечір по два центи гонорару.

Зрозуміло, що в часах, коли на Личакові навряд чи хтось чув про театр, вертеп Яська-Улана повністю заміщав сцену, яку поштиві передмістяни знали хіба що з назви, бо навряд чи комусь спадало на думку іти до «триятру»; і зрештою яким чином туди можна було йти, коли цілий Божий тиждень була праця, в неділю пополудні – вечірня у Святого Антонія, а ввечері забава в готелі «Де Ляус», у «Кияка», або у «Лисого Мацька». Тоді мистецькі вимоги личаків’ян повністю задовольняли колядники. Окрім того, у святкові дні Різдва в домах передміських господарів, а в неділю аж до Стрітення у шинках люд веселив вертеп Яська. Після Стрітення вертеп мандрував на горище будинку, де мешкав Ясько, а він сам повертався до свого звичного життя: волочився за рогатками, забавлявся браконьєрством у лісах і зрештою жив абияк.

Але його боялися, і цій обставині він завдячував тим, що усі ходіння з вертепом, «звіздою», а по коляді з компанією найчастіше закінчувалися кривавою бійкою, коли сходилися докупи дві компанії, однак вертеп Яська-Улана довгий час тішився недоторканністю. Міські лобуряки з певним пієтетом ставилися до вертепу - може не так до Яська, бо врешті об’єднаними зусиллями могли б його перемогти.

Утім нічого на світі не буває вічного. Треба було, аби славі Яська позаздрив схожий до нього пройдисвіт з іншого передмістя, якийсь Лисий Вуйтек. Він спорудив іще більший вертеп, аніж Яськів, до того ж позичив у єврея катаринку і як небезпечний конкурент вдерся на територію, досі підвладну лише Яськові. Перший святковий день минув спокійно, але на другий з різних сторін до Яська дійшли чутки, що Вуйтек, як «новинка», сподобався поспільству. Це вирішило долю Яська.

У давні часи так звана Баворівка під Личаківським цвинтарем була суцільною величезною пусткою. Попід нею тягнулася майже сільська вулиця Святого Петра, живоплотами відділена від городів і полів, що сягали аж до личаківських пісків і диявольського млина, до Цетнерівки, від якої боком до Рурів і Погулянки відходила Мазурівка. На цій величезній пустці, де тоді стояли нечисленні будиночки, залюднені індивідами з дуже підозрілою репутацією, можна було безпечно точити криваві бої, не наражаючись на перешкоди з боку поліції. І ніхто б не підрахував, скільки засад і нападів зненацька відбулося на вузенькій стрімкій стежці, якою зі шпиталю на цвинтар возили бідних шарпаків. В кінці XIX століття на місці цієї стежки виросла широка забудована вулиця Піярів, яка сьогодні названа на честь поета, героя російсько-української війни Юрія Руфа.

На цій стежці засів увечері в день Святого Степана Ясько-Улан зі своїми прибічниками і адептами мистецтва. З боку Мазурівки повертався Вуйтек зі своєю компанією. На розі Баворівки зійшлися обидві зграї. Полилася кров, але це ще було дрібницею. Вертеп зі штучним механізмом, який коштував Яськові декількох років праці, був зруйнований дощенту «вандалами» Вуйтка. А вранці в диявольському млині на личаківських пісках знайшли Яська, який за допомогою паска від штанів повісився на крокві…

На горішньому Личакові у будинку під номером 145 мешкав пенсіонер, якого кликали Дьодьо. Винаймав там кімнатку, яка завжди була щільно замкнена, ба навіть вікна в ній були заклеєні папером, аби через них ніхто не міг зазирнути досередини. У себе ніколи нікого не приймав, і навіть їжу собі нагрівав на вогні у господині в одній і тій самій каструльці; однак ніхто не міг довідатися, що ж то за страва готувалася у цій каструльці, бо завше щільно її прикривав.

І влітку, і взимку ходив в одному і тому самому сірому лапсердаку зі завжди піднятим коміром і капелюхом, насунутим на очі. Плював услід жінкам, вочевидь колись вони зробили з нього мізантропа. Мав пристрасть, ідучи до міста, здирати зі стін будь-які плакати, що траплялися йому дорогою, які потайки ховав під сурдут і приносив додому.

Дьодьо помер на сам Великдень, а коли після його смерті виламали двері до кімнати, виявилося, що вона під саму стелю була завалена плакатами, і посеред цього страшного гармидеру лежало тіло Дьодя. Під час прибирання гори сміття знайшли декілька тисяч гульденів, які успадкував кузен Дьодя, власник пекарні, яка існувала ще до початку Першої світової війни…