«Марґінальна моя Україна». 20 літ по тому

IQВолодимир Павлів, 14 січня 201367690
«Марґінальна моя Україна». 20 літ по тому

«Не люблю нинішню Україну, і не лише сьогоднішню, зматеріалізовану, тобто дану в об’єктивній реальності, державу – виплід безхребетної і тупої посткомуністичної еліти та рагульської маси…».

«Неможливо любити не лише клерків-хапуг, а й непідкупних патріотів, які розуміють patria як стару діву в вишиванці й незатрасканому вінку або як гідроцифала з налитими кров’ю очима при слові «москаль» або «жид».

Ні, все це не сказано сьогодні – це написано двадцять років тому.

Стаття Олександра Кривенка «Марґінальна моя Україна», надрукована у редагованому ним легендарному львівському щотижневику «Post-Поступ» 1993 року, з самого початку викликала хвилю обурення в більшості читачів. Тоді ж стала культовим текстом серед людей, які, як писав Кривенко, вміють читати між рядками. Більшість же виявилася неготовою до дискусії про імовірне світле майбутнє, виходячи з реалій темного сьогодення. Хоч Кривенко попереджав:

Тут написано не одкровення, попри всю одкровенність, а лише передчуття правди.

Та тоді у читача була своя правда.

Науковець зі Львова Віктор Ш. писав у листі до редакції:

Прочитав учора Ваш «маргінальний» опус і залишився із враженням (даруйте, що використовую «творчий» багаж ваших дописувачів), що мене, українця, брудно «облапав» один з тих реально існуючих, далеко не міфічних свиноїдів-гідроцефалів – дарма, що без налитих кров’ю очей.

Ідалі:

…всі ці «передчуття» ваші– від іншого. Боїтеся ви України – тієї справжньої – не суржикової і не космополітично-ліберальної.

На увагу заслуговує і висновок науковця: «Нам, справді, ні до чого забичена Україна. Тільки забичили її – хто? І намагаються бичити далі – всі ці винничуки та кривенки».

Учень Українського Греко-Католицького ліцею Адріан Б. у своєму листі висловив здивування «що спонукало автора пуститись на манівці, пересмикувати історичні факти».

Які факти?

Чому пан Кривенко вважає українську націю неіснуючою? Вчені (і не тільки) всього світу (крім кількох рос. шовіністів) вважають українців окремим народом,

– пише учень ліцею УГКЦ і наводить ще один аргумент:

Я не розумію, чому пан Олександр Кривенко вважає «Червону калину» піснею, яку «вульгарно співати в наші дні»? Італійці співали нам набагато старші пісні, але це вульгарністю ніхто не вважав. До речі, їм дуже сподобалась «Червона калина».

Підбиваючи підсумок, Адріан Б. пише:

Вважаю, що маємо вже досить прикладів брехні, єхидства й обмеженості пана Кривенка. Як кажуть у народі, видно пана по халявах.

Емоційного листа прислав теж хірург з Тернополя Тадей Г. Лист довгий, але окремі пасажі характеризують весь його настрій. Наприклад:

По Вашому, у нас вже й України немає? Ото дописався, додумався, договорився та й закляк на одному. Ви просто не знаєте ні народу, ні його історії, ні його географії, ні його майбутнього.

Або таке:

Стидно, що в такій газеті таке паскудство писати!!! Краще б Ви нічого не писали, пане Кривенко, ви зманіжений інтелігент, що боїться чорної роботи.

Більш стримані листи присилали люди зі Сходу України. Вони намагались не так критикувати Кривенка, як переконували, що він помиляється. Приміром Олег В. з Одеси робив це так:

Так, наприкінці ХХ століття немає України наших сподівань, але є те, що підсвідомо єднає нас, не зважаючи на різну історію та різні долі, єднає, зберігаючи в мішанині народів, генотип українця.

Олександр Ш. із Донецька вважав, що Сашко вибрав неправильну методику для «перебудови українського генотипу на молекулярному рівні»:

А може, ще рано? Мо` ще якісь здорові гени залишилися в цього народу, за допомогою яких вдасться запобігти повторів духу й лексики наших парт-предтеч?.

Ну і так далі. Звісно, хотілось би сьогодні послухати цих людей – як змінилися їхні погляди. А чи й змінилися?      

Усіх тих наївних людей, судячи з листів, найбільше обурювали формулювання, типу:

Годі любити Україну містичну – компіляцію поганських вірувань, героїчних традицій та сентиментальних вивержень. «Заунывные песни моей Родины» - влучно визначив цей стан свідомості Шевченко. «Заунывно» бути наприкінці ХХ століття січовим стрільцем. Вульгарно співати, що «ми тую червону калину піднімемо», коли кущ отої калини знаєш лише з малюнка в дитячій читанці. Жлобно правити тризну за померлими від голоду 33-го в оперному театрі.

Або таке: 

Моральний імператив «пан або пропав» вигадали наші предки лише для того, аби закамуфлювати неминучий вислід українського буття – звісно ж, що пропав. А перспектива стати паном – розрада на зразок царства небесного.

Головні критики Кривенка, як і більшість мешканців України, вірили, що оте «українське буття» якісно зміниться вже внаслідок того, що є нарешті українська держава – кордони, тризуб, «ще не вмерла». А якої ціною і хто мав би провести ці зміни? «То ся», звичайно ж…

Але «то ся» не в стані виконати тих завдань, які формулював Кривенко:

Українська культура й духовність, українське інтелектуальне та матеріальне багатство мають втрутитися в усталену ієрархію світових авторитетів.

Українська культура й духовність, як вважали українські патріоти, були світового значення скарбом, який довго приховували від світу ворожі окупаційні режими. Однак, винесені незалежністю на світло світу, вони виявилися всього лиш застарілими провінційними упередженнями і селянськими раритетами домодерної доби – цілком байдужими для постмодерних суспільств. Тож наявне українське інтелектуальне багатство аж ніяк не могло втрутитися в усталену ієрархію світових авторитетів. Не кажучи вже про багатство матеріальне, яке завдяки українській незалежності виявилося не всеукраїнським, а приватним – власністю групи осіб.

Групи осіб, які у боротьбі за владу і матеріальні цінності проґавили можливість, або й не спромоглися з інших причин, взятися за реалізацію тих завдань, які вже на початку 90-х були цілком очевидними. Принаймні для Кривенка і йому подібних. 

Для їх реалізації потрібні були кадри – люди зі здібностями і порядністю, мужністю і почуттям відповідальності. Але таких людей за два десятиліття в Україні не знайшлося, а якщо й знайшлися, то надто мало – на межі статистичної похибки. Та й з тих більшість емігрувала. Ті ж, що залишилися, були якщо й здібними, то не конче порядними, а коли й мужніми, то не обов’язково відповідальними.

Кривенко, як ніхто інший, передчував ці тенденції й у своїй статті висловив погані передчуття щодо української державності, це був фактично крик його української душі, який можна передати словами Грицька Чубая:

тільки-но збудували місто, а пророк Єремія плакав над ним, як над давно спорожнілим.

Тому, коли, згідно з обіцянкою, якою закінчувалась «Марґінальна моя Україна», прийшов час писати продовження цього есею у 200-му номері «Р-П», Сашко написав алегоричний текст, котрий розпочинався словами:

Вони перепливли моря і спалили за собою кораблі.

Марґінальна Україна назавжди залишилася для нього позаду.  

За двадцять літ, що минули з часу написання «Марґінальної моєї України», народилося і увійшло в доросле життя ціле окреме покоління українців. Вони не знають цього епохального тексту, але висловлювання Олександра Кривенка про їхню батьківщину в їхніх устах звучатимуть не менш актуально, як і два десятиліття тому:

Хлопчаки, які волають «Україна для українців!», нагадують мені дідусів на дискотеці. Люди з молодою кров’ю мислять інакше – «Світ для України!». Маю вже досить маргінальної, забиченої, вузьколобої України. Я люблю іншу.

Минуло два десятиліття, а нічого не змінилося. Принаймні, на краще. На жаль.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук