Ми звикли вважати кінець 2013-го – початок 2014 років боротьбою цивілізацій та за європейські цінності, боротьбою за свободу і право самостійно обирати собі майбутнє. Майдан і війна з Росією стали символом боротьби зі закостенілою цивілізацією за вхід у новий світ. Проте ми зациклюємось на окремих її моментах: Майдан – війна – Томос – мова. Не дивимось на ситуацію в комплексі, а радіємо окремим перемогам. Не розуміємо, що це тільки перемоги в битвах, але не війні. Тому й склалась така ситуація: ми виграємо битви, але програємо війну. Причому з кожним днем дедалі більше. Цю поразку ми часто називаємо реваншем й акцентуємо увагу тільки на політиках, не говорячи про суспільство загалом.
Перше і найважливіше, що потрібно зрозуміти: велика частина українців була і досі є інертною й надалі діятиме так, як звикла або колись вчили. Тож навіть у ХХІ столітті ми віддаємо перевагу традиціям, а не раціональним рішенням. Навмисне не вживаю поняття «більшість», бо без фактів це пусті слова. А «велика частина» в кожного, хто це прочитає, буде своя, і кожен табір трактуватиме її по-своєму. Ця велика частина не впливає на ситуацію, вона виступає тлом для всіх подій.
Шість років у нас говорять про європейські прагнення, але права людини трактують як щось маргінальне. Хочуть армію за стандартами НАТО, але саботують більшість реформ або прикривають їх голослівним «Слава Україні». Говорять про цінності, довіру, любов, але живуть за азійським (російським) принципом «не забудемо, не пробачимо». І тут мова не про війну, а про повсякдення.
Усе в житті перевіряється кризовими моментами. Тому в час, коли все спокійно, попри війну, дуже просто бавитись у гру «Хто більший патріот» і «Хто більше хоче в Європу». До початку березня велика частина українців були проєвропейськи налаштованими людьми нової формації. Але виявилось, що багато європейських цінностей нам чужі, бо в час кризи, боротьби з коронавірусом, проявляються зовсім інші потреби і бачення.
От чи властиві українцям такі риси: відповідальне ставлення не тільки до себе, а й свого оточення; розуміння, що не потрібно розганяти паніку; використання перевірених джерел та готовність допомагати, не зважаючи на свій стан і ставлення до інших, влади чи української медицини? І якщо ви усміхнулись і подумали, що це саме про вас, то краще добре проаналізуйте свої дії. Бо таких людей не так багато, як нам здається. З одного боку, ви постите звернення Анґели Меркель, а з іншого займаєтесь позитивною дискримінацією тих, хто зараз відповідає за організацію антикризових заходів. Прикриваючись словами «активіст», «експерт», «радник», «учасник якоїсь ради», критикуєте карантин, бо ми проти когось.
Інші із задоволенням пишуть і поширюють слова нібито українського боксера Олександра Усика, та алкозалежного, на перший погляд, ексфутболіста Олександра Алієва про те, що коронавірус –це фейк, не потрібно нічого боятись. Дехто взагалі поширює абсурдні твердження, що це спецоперація. І вгадайте чия? Правильно, США! І я вас потішу, якщо з вами все добре, то, на думку цих людей, ви потрапили у «золотий мільярд», який нібито так хотіли створити масони і всесвітній уряд.
Така поведінка людей свідчить не тільки про їхні неглибокі знання і розуміння ситуації. А й про те, який порядок речей є для них простішим, звичним та зрозумілим. Також, що не дивно – він сформований у Росії, де досі не оголошено жодних карантинних заходів, а люди нібито хворіють на ГРВІ, а не коронавірус. Останні два тижні показали, що ми досі в інформаційному та ціннісному просторі СРСР, а не Європи. І стосується це не тільки, як люблять казати, Сходу України. Це стосується всіх. Навіть у Західній Україні це проявляється більше. Бо ми кричимо про нашу любов до ближнього, довіру і повагу, але не готові щось робити, якщо це хоч трішки зачіпає наші інтереси. Тому коли наступного разу будете постити відео «а подивіться, що там у Росії», то краще подумайте над тим, як б’ються люди в транспорті за те, хто десятий, а хто одинадцятий, або як українці нападають і блокують транспорт з хворими. І не потрібно говорити, що це провокації, що це окремі «ідіоти». Таких багато, і вони мають мовчазну підтримку.
Уся ця ситуація демонструє, що за останні шість років українцям не було запропоновано нічого нового, абсолютно нічого. Дуже добре тішити себе думкою, що меншість робить зміни, і тому якщо ми, групою в 100 людей, це бачимо, відчуваємо і розуміємо, то й інші скоро побачать. Але щось це «скоро» дуже затягується. І за час пустоти, коли на одне сказали погано, а іншого не запропонували, ти починаєш повертатись до старого, бо так простіше та зрозуміліше. Ми не сформували своїх цінностей. Навіть так званих «червоних ліній», про які постійно нагадуємо владі, ми не маємо.
Багато хто скаже: це не я мав би робити, хай влада робить. І частково матиме рацію. Але в нас ще є інтелігенція, яка колись успішно обслуговувала комуністичне керівництво, потім олігархічне, далі патріотичне, проросійське і так далі. У сучасному світі ми не залишаємось закритими наодинці з пропагандою, ми маємо можливість читати, аналізувати, отримувати нову інформацію і вже тоді діяти. Але не робимо цього! Нам подобається, коли людина без освіти каже щось просте і цікаве. Хай він буде відповідальним за це. Навіть заклики «зробіть як в Китаї» – це, з одного боку, не розуміння, що насправді було в Китаї, якою є влада там. Це радше готовність віддати все в руки автократичної влади чи навіть диктатора. Образ Путіна, який все може, такий привабливий і зрозумілий. Я не готовий, щоб в Україні було так, як у Китаї, хочу як у Німеччині. Тому що тоталітарна і комуністична держава для мене не така приваблива, як демократична.
Протистояння систем цінностей «Меркель» – «Усик» дуже виразно демонструє ціннісний світоглядний і, можливо, навіть освітній зріз суспільства. Це два різні полюси, які мають інші можливості і потреби. Як сказав один з українців, що повернувся з Польщі в Україну: «То не мої проблеми». Ми далі віддаємо все на відкуп державі, створюючи не європейську країну, а модифіковану Росію чи Білорусь.
Водночас, якщо влада налаштована будувати європейську Україну, то має дотримуватись принципу прозорості ухвалення рішень, бо для демократичного суспільства це важливо. А якщо ми демократична країна, то не повинні підтримувати незрозумілих рішень, відмовитися від бажання «сильної руки» та бути готовими висловлювати протест.
Чи переможе Меркель Усика? Ми отримали цінності у спадок, їх нав’язували понад 70 років, а «чоловічок з Нових Санжарів» сидить у голові кожного з нас. Цінності, про які ми часто говоримо, які поширюємо з виступом канцлерки Німеччини, ще не прижились у суспільстві. Суспільство тяжіє до іншого, того, що вже є і живе в нас. Середовище довкола нас завжди тисне, і нам простіше плисти за течією. Але потрібно ставитись відповідально до навколишнього середовища, намагатися ухвалити самостійно важкі рішення (самоізолюватись, піти до лікаря). Кожен з нас має своє завдання, немає проблеми держави, є проблема суспільства.
«Більшість людей насправді не хочуть свободи, оскільки вона передбачає відповідальність, а відповідальність більшість людей лякає» – цю фразу приписують Зіґмундові Фройду. І останні події засвідчують, що багато українців не готові до свободи, вони хочуть того, хто нестиме відповідальність за них. Наразі Усик для них привабливіший за Меркель, а Путін – за демократію.
Ми використовуємо