Межі безвідповідальності

Олена Аркуша, 13 січня 201210395128
Межі безвідповідальності

У цій статті відображені деякі тривожні тенденції у внутрішньому розвитку українського суспільства підавстрійської Галичини, які не залежали ні від «ворожості» поляків, ні від «тиску» австрійців, ні від «визиску» євреїв, а були створені власними руками. Інколи такі сюжети дають змогу краще зрозуміти сучасність, а нерідко подібність проблем просто вражає.

Суспільство, яке навчилося приймати ці тенденції як належне, неминуче починає програвати у розвитку, бо мимоволі консервує цінності, які вже давно перестали такими бути, надає перевагу традиціоналізму, бо так простіше, і кожний уже знайшов для себе зручну нішу, боїться підважити авторитети навіть тоді, коли вони викликають хіба що загальне здивування. Намагаючись щось змінити, людина, як правило, чує від доброзичливців пораду «дати собі спокій», бо «таке життя». Однак чи справді життя є (а головне – чи має бути) саме таким?

 

Місцеві «господарі»

Після конституційних перетворень у Габсбурзькій монархії, які відкрили простір громадській активності, швидко з’ясувалося, що українці не матимуть впливу на органи влади в Галичині, де австрійських чиновників замінили польські політики. Тоді досить популярною стала ідея творення «автономії народного життя», котру розглядали як альтернативу і виклик «польській галицькій автономії». Ця ідея передбачала розвиток громадянського суспільства та його самоорганізацію так, аби створити власний світ, незалежний від влади і паралельний до її структур. Будувати цей світ належало від міцного фундаменту. Першою школою самоврядування стала сільська громада, яка в багатьох питаннях мала автономні права, зокрема обирала свої керівні органи на чолі з війтом. Згідно з народними критеріями, війт міг бути неписьменним, однак одруженим, добрим господарем, порядним, мудрим, авторитетним, розважливим і вимогливим.

Та далеко не всі війти витримували випробування владою. Спокусливий простір для правопорушень відкривався перед ними завдяки легкому доступу до громадської каси. У багатьох громадах через деякий час після виборів стосунки між війтом і селянами ставали відверто ворожими. «Третій рік, як його вибрали на війта, – писав 1895 р. священик с. Звиняч на Чортківщині, – а він так змінився, що рідна мати не пізнала би його. Розпився, роззухвалився і на всі боки угинається». Проте такі війти цілком влаштовували вищі органи влади. Останні збирали інформацію про правопорушення, не застосовували санкцій, не затверджували переобрані громадські ради, що дозволяло діяти старим, натомість використовували все це для тиску на виборах. Саме війти ставали тими особами, які забезпечували бажаний для влади результат, називали імена «благонадійних» виборців і членів виборчих комісій, дозволяли проводити перший етап виборів таємно від громади і т. ін. Число публікацій у пресі та депутатських запитів на цю тему свідчить, що наприкінці ХІХ ст. правопорушення з боку громадської влади стали звичним і масовим явищем.

 

Приватні протекції

З кожним роком у Галичині розросталася система приватних домовленостей і протекцій, стаючи справжнім лихом. Щоправда, це було не суто українське, а радше галицьке явище. Родинне листування польських шляхтичів рясніє роздумами про те, як і з ким потрібно поговорити, аби добитися бажаного рішення, яке полювання чи світський прийом використати, щоб підійти зі своєю справою до впливової людини, в якому контексті замовити слівце за свого сина, щоб його ім’я, «здібності» та «заслуги» були згадані при перших кадрових перестановках.

В українському суспільстві система протекцій була актуальною насамперед для греко-католицьких священиків. Аби отримати «добру» парафію, священик мусив відповідати певній моделі поведінки: бути прийнятним для духовної і світської влади, а також мати впливових заступників. Особливо важливим було налагодити приязні стосунки з деканом, рекомендації якого мали велике значення. Тим, хто не мав підтримки, нерідко доводилося довго виконувати допоміжні функції.

Найповнішим джерелом, що відображає поширення приватних протекцій у Галичині, є архів родини Барвінських. З огляду на впливове політичне становище Олександра Барвінського чимало осіб зверталося до нього з проханнями про підтримку. Нерідко такі питання обговорювали через жінок. Поставити справу під контроль дружини вважалося надійною гарантією успіху. Це листування ще очікує на свого вдумливого дослідника, який прочитав би його під кутом зору повсякденних практик.

Систему приватних протекцій у суспільстві сприймали як реальність, з якою належало рахуватися. Теофіл Грушкевич згадував про те, що не отримав посади професора класичної філології в Академічній гімназії у Львові, де панували «патріархальні стосунки», бо її директор кілька років беріг місце для «свояка», який ще навчався у Відні. Найцікавішим тут є висновок самого Т. Грушкевича: «Якими дорогами люди запобігають для своїх пукілів, що навіть така велика протекция Потоцкого не була в силї менї помочи». Отож єдиною радою на приватну протекцію було знайти іншу – впливовішу і сильнішу.

 

Родинні зв’язки

Показати роль родинних зв’язків у галицькому суспільстві найкраще на прикладі духовенства. Адже перше покоління світської інтелігенції вийшло переважно з родин священиків і керувалося закладеними в них життєвими орієнтирами. Сімейний статус визначав специфіку життя греко-католицького священика. У першій половині ХІХ ст., коли отримати парафію було відносно легко, нерідко один парох обслуговував кілька громад. Згодом ці території ділилися, як правило, між його синами і зятями. Так формувалися цілі династії (сучасники використовували визначення «клани», «касти»). Родинні зв’язки між священиками посилювалися через шлюбні практики. «Ми були, – згадував Євген Олесницький, – через батька і матір споріднені з усіми майже попівськими родинами на Поділлі». Побутова культура духовенства відокремлювалася від селянської з претензіями на місцевий аристократизм. Потрапити в це середовище вихідцям з інших соціальних верств, передусім селянства, було нелегко.

Практика «успадкування» парафії не викликала застережень. Обрання духовного шляху вважалося найвідповіднішим для синів священиків, здобуття ж світської освіти розцінювалось як хибна стежка. Тим часом чимало священицьких дітей визнавали, що в духовній кар’єрі їх приваблювала можливість громадської реалізації, участь у національному русі. Ще більше було таких, які трактували служіння як фах, що дозволяв заробляти на життя. Однак спроби реформаторів запровадити для греко-католицького духовенства целібат і так не лише наблизити його до католицького, а й сприяти модернізації суспільства, були відкинуті як замах на національне майбутнє українців. Залишається незрозумілим, що могло завадити священикові опікуватися чужими дітьми, обираючи для спрямування на духовний шлях найбільш достойних із них.

Шукаючи різні шляхи для влаштування себе і своїх дітей, священик щоразу мусив укладати компроміс із сумлінням, а інструментальне трактування духовної кар’єри ставило  духовенство перед непростими дилемами. Важко сформулювати цю дилему влучніше, ніж відповідь одного зі священиків митрополиту Спиридону Литвиновичу: «Екселенціє, того мого сина – дикуна, опришка я не заміняв би за Вашу Митрополію ані мінуту». Водночас небезпечного роздвоєння зазнавала свідомість вірян, які, шукаючи в церкві ціннісних орієнтирів, на практиці не завжди знаходили взірці, гідні наслідування. Не розриваючи у більшості випадків традиційних зв’язків із церквою (хоча приклади переходу на римо-католицизм і навіть православ’я через конфлікти громади зі священиком теж відомі), людина звикала сприймати подвійну мораль як життєву реальність, пристосовувалася до цього і починала діяти так само.

 

«Демократичне» самоуправління: приклад товариств

Продемонструвати демократичні традиції українська інтелігенція могла в національно-культурних товариствах, які діяли на підставі власних статутів. У першій половині ХІХ ст. єдиним об’єднанням світської інтелігенції був Ставропігійський інститут у Львові. Вистоявши у дискусіях з австрійською владою, що намагалася ліквідувати Львівське братство в ході релігійних реформ, Ставропігійський інститут діяв як елітарне товариство з обмеженим доступом (налічував 50–60 осіб), що поєднувало такі різні сфери діяльності, як патронат над Успенською церквою, шкільництво, наукові дослідження, підприємництво. Одне зі своїх головних завдань Інститут бачив у тому, щоб бути прикладом порядності та моральності для української громади Львова.

Членство в інституті вважалося престижним. Аби потрапити до нього, треба було стати «чимось корисним». Інституція вперто відкидала осіб, здатних кинути виклик консервативному світогляду «Старої Русі». У внутрішньому житті культивували антураж, притягнутий у новітню добу ще зі середньовічної політичної культури, що служив символом причетності до чогось «вищого», недоступного іншим. Попри закладену в організаційних документах виборність і підзвітність керівних органів на практиці більшість питань вирішувало правління з кількох осіб. Деякі керівники («сеньйори») Ставропігії обіймали посади понад 10–15 років. Не дивно, що навколо них вибудовувалась ієрархія приватних впливів, непогано оплачуваний бюрократичний апарат, що за чисельністю майже зрівнявся з членами інституту, практикувалися фінансові зловживання.

Відповіддю на консерватизм Ставропігії стало виникнення нових товариств, як тільки для цього склалися сприятливі умови. Українці Галичини з ентузіазмом вітали створення нового культурного та наукового центру – Народного дому. Збір коштів на його спорудження став чи не першою спробою масової мобілізації населення. Однак і цьому товариству не вдалося налагодити прозорі принципи діяльності. Наприкінці ХІХ ст. його хронічними проблемами стали: відсутність ротацій у керівництві, конфлікти між народовцями та русофілами, непорозуміння щодо оплати за оренду приміщень, приватні перешіптування та нарікання на несправедливе призначення стипендій, фінансові проблеми, чи не найбільшою з яких було банкрутство «Общего рольничо-кредитного заведения», так міцно пов’язаного з Народним домом, що його правління всерйоз обговорювало порятунок установи шляхом застави спорудженого народним коштом майна. З іншого боку, рядові члени спокійно погоджувалися з обмеженням свого впливу: на загальні збори прибувала приблизно чверть дійсних членів. Така байдужість дозволяла керівництву не зважати на членів товариства. Чого тільки вартує таке пояснення правління: у 1882 р. загальні збори Народного дому не скликалися, бо не знайшлося питань для їх розгляду.

 

«Подалі з очей»

Ще одним феноменом звичаєвої галицької політики стало виключення окремих осіб зі складу товариств. При цьому інтелектуальний потенціал, працездатність, заслуги діяча, котрий потрапляв у немилість до керівництва, важили значно менше, ніж той факт, що він мав інші політичні погляди або ж просто дозволяв собі це керівництво критикувати. Така практика була започаткована при створенні 1870 р. товариства «Руська рада», яке задумувалось як політичний центр галицьких українців, а на практиці формалізувало розкол між народовцями та русофілами. Організувавши більшість на загальних зборах товариства, русофіли виключили з його складу сімох народовців, серед яких були такі знакові постаті, як Анатоль Вахнянин і Омелян Партицький. Решта народовців вийшли з «Руської ради» на знак протесту. Позбувшись опонентів, «Руська рада» в наступні десятиліття переконливо демонструвала хіба що власну політичну безпорадність.

Можна потішити себе ілюзією, що ці приклади стосуються русофілів. Однак осередки «українського» напряму не могли похвалитися відмінним підходом. Особливого розголосу набули конфлікти довкола Наукового товариства імені Шевченка. Об’єднуючи українську науково-інтелектуальну еліту, товариство нерідко ставало вразливим перед загостренням властивих цьому середовищу особистих амбіцій і образ. У 1907 р. голова НТШ Михайло Грушевський ініціював виключення свого попередника Олександра Барвінського, який свого часу проводив наукову реорганізацію товариства й домігся надання йому права на друк українських шкільних підручників, що забезпечувало фінансову стабільність НТШ. Передумовою конфлікту стала гостра публіцистична полеміка: М. Грушевський не погоджувався з політичними поглядами О. Барвінського, які зневажливо окреслював як «малі діла». Процедуру виключення запустили з формулюванням «за постійну шкідливу діяльність». Лише тиск громадськості змусив підконтрольне М. Грушевському керівництво НТШ призупинити це рішення.

Наступний сюжет неважко спрогнозувати: 1913 р. вже М. Грушевський опинився в епіцентрі конфлікту. Група діячів на чолі зі Степаном Томашівським звинуватили його в численних зловживаннях при керівництві товариством, яке М. Грушевський очолював уже 16-й рік. М. Грушевському закидали: свавільне використання коштів НТШ насамперед на користь своїх публікацій і гонорарів, формування культу власної особи і нетерпимість до критики та інших думок, оточення себе відданими людьми та плекання приватних доносів. У цьому контексті важливе навіть не те, що було правдою, а що – її перекрученням. Можна поставити питання інакше: чому в керівника сформувалася віра у власну незамінність і непомильність, а його оточення виявилося нездатним цьому протидіяти?

 

Нейтралізація конкурента

Зосереджувати керівні посади в одних руках вдавалося також завдяки вмілій нейтралізації конкурентів. Зробити це можна було двома шляхами: або замовчувати заслуги і здібності інших, або ж, навпаки, розгортати проти них справжню інформаційну війну, яка мала на меті відштовхнути людину від будь-якої активності. При цьому далеко не завжди на провідні позиції виходили справжні лідери. Значно важливішим було, аби керівник влаштовував найближче оточення, яке прагнуло впливати на розвиток подій, не несучи при цьому жодної відповідальності.

Прикладом конкурентного протистояння українських політиків є стосунки між Костем Левицьким і Євгеном Олесницьким. Обидва належали до першого покоління інтелігенції, яке обрало світські професії, а потім перетворило політику на свій другий фах. К. Левицький відкрив адвокатську канцелярію у Львові і – не в останню чергу як зять родини Огоновських – утвердився у політичному середовищі львівської української громади, зокрема біля керма Української національно-демократичної партії. Є. Олесницький не зміг втриматись у Львові і тривалий час працював адвокатом у Стрию, де став популярним політиком.

Суперництво між ними почалося ще у студентські роки, а на початку ХХ ст. загострилося. К. Левицький блокував усі проекти переїзду Є. Олесницького до Львова, де йому прогнозували блискучу кар’єру. Він то виступав проти створення українського парцеляційного банку, де Є. Олесницький мав стати директором, то сприяв брутальним випадам «Діла» проти очолюваного ним українського сеймового представництва, то нервово відкидав плани перетворення УНДП у ширше політичне об’єднання під його керівництвом, твердячи, що Є. Олесницький «не спосібний обняти провід в нашім сторонництві» – насправді геніальна фраза, дискутувати з якою практично неможливо! Врешті саме К. Левицький очолив найвпливовішу українську партію, що зробило його першим номером галицької політики. Не факт, що цей вибір був найкращим. Без сумніву, Є. Олесницький мав більший авторитет серед політичних партнерів: польська публіцистика визнавала його «єдиним європейцем в українській політиці», тоді як К. Левицький, за спогадами сучасників, не був популярним, зокрема серед львівських українців.

Дріб’язкові конфлікти, неперебірливість у полеміці, взаємні, нерідко невмотивовані звинувачення на тлі мізерних політичних впливів схиляли багатьох осіб, які могли би бути суспільно корисними, до споглядальної позиції. «Дивлячись на то все, знеохочуєся человік і все єго мерзіт», – так щиро відповів на брутальну критику українських депутатів Михайло Король. Ще влучнішою видається записка Івана Горбачевського, українського біохіміка зі світовим ім’ям, що працював професором Карлового університету у Празі. Реагуючи на виключення О. Барвінського з НТШ, він зауважував: «Дотично поїздки до Львова хочу запримітити, що теперішний настрій і страшні відносини тамтешні відобрали нам всяку охоту... З тої причини ми рішили до Львова не вступати».

 

Підсумки

На зламі ХІХ–ХХ століть ідея народу/нації була міцно утверджена в ієрархії суспільних цінностей. Національні громади Галичини, поєднані між собою тисячами офіційних, повсякденних і приватних зв’язків, усе ж активно творили власний простір, окреслюючи бар’єри, що мали надійно захищати його від «чужинців». У публічній сфері запанувала гостра полеміка, що розгорнулася насамперед між українцями та поляками, не перебираючи у висловах і доводячи звинувачення до абсурду.

Згодом публіцистична звичка пов’язувати всі невдачі українців з «ворожістю польської шляхти» увійшла в історіографію, в якій присутня досі. Ця полеміка, тон якої з дня на день загострювався, не лише служила формуванню національної свідомості, а й відвертала суспільну увагу від усіх інших питань, схиляла до думки, що їх вирішення варто відкласти на майбутнє, «коли запануємо». Стрімко зростаючи, комплекс відкладених питань, не ухвалених рішень, не зроблених вчасно виборів перетворився у справжні кайдани, що паралізують будь-який рух уперед.

Людині, а отже й вужчим і ширшим суспільним спільнотам, властиве прагнення звинувачувати у своїх проблемах і невдачах когось іншого. Певною мірою, це навіть потрібно, бо відіграє функцію самозахисту. Однак колись таки треба зупинитися на думці, що за своє життя потрібно відповідати самому, бо нікого іншого воно особливо не цікавить. Тотальна безвідповідальність також має свої межі, переступити які спокусливо легко, от тільки повертатися потім доводиться довго, важко і болісно.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 128

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Думич Микола 27 січня 2012, 09:27

    Щоб змиритися із креативністю як ментальним феноменом сучасности, треба знати принцип трьох "Т" економічного розвитку Р.Флориди: технології, талант і толерантність.
    Низькі вхідні бар'єри визначаються в соціології Р. Флориди з допомогою „гей-індексу”, оскільки прийом місцевими громадами людей із нетрадиційною орієнтацією є добрим показником того, що і всі інші прийшлі люди зможуть інтегруватися в місцеве співтовариство легко.
    "Можна стверджувати, що відповідно до теорії «трьох Т» категорія «Талант» у нас є наявною і для повноцінного розвитку бракує лише удосконалення «Технологіїї» та поширення «Толерантності», що може відбутись виключно після заміни у державній та місцевій владах основної політичної сили в Україні. Тому мій прогноз у протиставленні між традиційністю та інновацією на локальному рівні є швидше оптимістичним, оскільки у Львові є наявними креативні спеціалісти і розвиваються креативні індустрії (знову-ж-таки ІТ та сфера розваг) і, найважливіше,- є доволі високою цінність творчості та креативності і провідні компанії міста це усвідомлюють та підтримують і розвивають. З перетворенням традиційних культурних взірців у бренд і належною підтримкою новітніх технологій та поширенням толерантності, на мою думку, Львів може чекати цілком оптимістичне майбутнє." - із студентської бакалаврської.
    Але попри декларування ідеї «відкритості Львова», певні політичні сили, разом із церковнослужителями, загострюють проблематику історичної пам’яті і відверто виступають проти певних етнічних чи сексуальних меншин.
    Тому Львів вишиванкових чекістів і ортодоксальних церковників - поки що - ніякого оптимістичного майбутнього не заслуговує і не очікує...
    Тут є справжній університет і Львів міг би стати українською Силіконовою Долиною.
    Але - вже не стане: історія не знає недоконаного часу.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Иван Иконяк 26 січня 2012, 15:53

    Узникам совести - без совести, правозащитникам шестидесятых живым и уже отошедшим!

    За 20 лет «незалежності» Украины, 20 лет нищеты и убогости, 20 лет неистового разгрома промышленности и «западоложства», кого только не винили в наших бедах! Получили свое и демократы - им посвящена благодарность народная "Спасибо Руху за разруху!" Чуть особняком стоите Вы, Узники без совести - элита обиженной или опущенной кухонной интеллигенции, одним скачком совершившая переход от самогона к чифирю.
    Помнится эйфория Галичины начала 90-х, когда сам дядька Черномор, то бишь Черновол с собратьями, грозились создать здесь образцовую область. Недолго радовались - вместо подъема производства, рабочие разбили станки и, вместе с крышками от люков, сдали на пункты приёма металла, одновременно повысив процент травматизма. Чтобы не видеть зияющих люков, народ задрал голову в поисках НЛО и контактов с внеземным разумом (благо хлеба и масла для контакта не нужно). Ну, а опыт по оглуплению широчайших масс заокеанский Голливуд имеет двухсотлетний, ровно столько, сколько история их страны насчитывает. Вот и стали закрываться предприятия на Украине, и не только оборонки - заокеанские консультанты приступили к тотальному реформированию всей украинской промышленности (правильно, кому нужны конкуренты). Катастрофически упал уровень жизни, полезла вверх кривая детской смертности, от безысходности решались на самоубийства.
    Вот тут, очень важно - Вы, многолетние сидельцы за права народа, наслаждались «незалежністю» и не подали ни одного голоса, даже робкого, чтобы предотвратить разбой и уничтожение вашей Родины! Хотя ваш дутый авторитет вместе с упорством ваших коллег-патриотов, стоявших несокрушимо за «прапор и мову», возможно и подняли бы народ, и уберегли промышленность, а уж красные директора заводов сумели бы привлечь инвесторов и переориентировать производства на иную продукцию! Никто не режет добровольно курицу, несущую золотые яйца. Но директора посинели и даже сменили цвет на оранжевый, короче какой надо и разбомбили собственные предприятия согласно заокеанского плана.
    Вы могли стать совестью Украины, но предпочли отмолчаться; фокус и задача в том, что в Украине не должно было остаться производства (кроме экологически грязного) ни при каких условиях, как не осталось его в Прибалтике и других республиках. Вы это знали и не решились на поступок - той силе противиться было опасно. "Я не правозахисник, я – націоналіст!" - нашелся Л. Лукьяненко, остальные согласно поддакнули. Компромисс с совестью был быстро найден - права подождут. Да и какие права у туземцев, то есть у граждан Украины?! Сказано – не больше 15 млн., значит 15 от 52 млн. и план успешно даже перевыполняется!
    Обозленному, недоумевающему народу бросили в виде кости нетерпимость, русофобию (мягко сказано, активисты ВО «Свобода», после мастер – класса головных стряпчих Галичины Иришек Сех та Фарион устроенного 9 мая 2011г., готовы кацапов сырыми есть, без соли «дывлячись» на гирлянды комуняк на «гиляке»); на критику новейших старших братьев и сестёр наложили запрет, только хвала «грантодавателям» и «грантоедам», росшим как сорняки. Вы снова промолчали, не воспротивились, и позолота ваша стала тускнеть, избиратели начали отворачиваться.
    Наивные, простодушные украинцы своими руками выкопали себе яму под циничные байки, в том числе и Ваши, про то, сколько Москва забирает у Украины ресурсов и сколечко дает, да про горы золота гетьмана Полуботка в английских банках, которые достанутся нам, если Украина станет «незалежной». На низменных чувствах сыграли с народом в референдум.
    Вы осуждаете большевиков, которые неимоверными, титаническими усилиями вытаскивали Россию из кровавого хаоса в 1914 -17 г., а что вы сделали с Украиной в 1991 году?! Вы безоговорочно сдали почти все, построенное большевиками, оставив украинцев без надежд на будущее, обрекли на унизительное «заробитчанство». Обслуживание общественных туалетов, уход за паралитиками и старцами, сезонная работа на полях, бордели – все это стало уделом "белых негров", как называл когда-то украинцев гитлеровский рейхскомиссар Эрих Кох.
    Вы - творцы бессрочного голодомора! Вы не менее бесстыдны, чем вороватые «можновладці» и жирующие олигархи! Вы смеете попрекать "колбасной совковостью" тех, кто ностальгирует по прошлому, кто 20 лет не может позволить себе и своим детям наесться настоящей, не «пластилиновой» дешевой колбасы?! Хотя вы прекрасно знаете, что именно с инстинктов голодных желудков начинались все протесты обездоленных в борьбе за достойную жизнь, что ухудшение жизненного уровня выводит сегодня «несовковых» американцев на акции «Захвати Уолл-стрит».
    Вы приложили руку к тому, что вымирают села, спивается народ, бушуют эпидемии болезней и беззаконие!
    С вашей, помощью Майдан окончательно превратил Украину в «банановую республику», где Запад хозяйничает по своему усмотрению!
    Вы повинны в том, что охаивается прошлое Украины, вытаскивается на свет и превозносится никчемность!
    Пусть не покажется нетактичным вопрос: стоило страдать в советских лагерях, чтобы бесславно опуститься с первых ролей политической жизни в обоз еще более циничных Ющенков, Кравчуков, Тарасюков и прочих приспособленцев-«хамелеонов», клеймивших некогда вас как врагов?
    Своей жертвой вы не оставили следа в памяти народной, потому что не во имя народа приносили жертву и нет вам оправдания!

    г. Львов Г. Борисенко, беспартийный, Иван Иконяк.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Гість 23 січня 2012, 20:44

    Pgaviljno,batenjka!Avtor-ve aspirant,mozhe majbutnij Rasevycgha.I volynjaky pochynajutj polyvaty brudom halychan!Oce jih funkcija!Inshi typy tut pryperly z Ivano Frankivshchyny,vsiljaki voznjaky i Marynovychi,i znovu nas polyvajutj brudom,navitj nashych pradidiodiv!Nu ce vzhe zanadto!

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук