Мовна деукраїнізація на третьому році великої війни

Напевно єдина тема, яка є і завше буде актуальною та цікавою в Україні впродовж наступних років, десятиліть, або навіть і століть, це тема української мови. Наприкінці цього року мовний омбудсмен Тарас Кремінь б’є на сполох з приводу того, що власне 2024 року така бажана наша українізація чомусь добряче забуксувала, зокрема на 17% скоротилася частина учнів, які вважають українську мову рідною. У звіті омбудсмена не сказано, чи це учні лише закладів середньої освіти, чи це разом з учнями професійно-технічних закладів. Утім, якщо ми візьмемо лише учнів середньої школи, а їх в Україні близько 4 мільйонів, то таким чином виходить, що за цей рік 680 тисяч (!) молодих україномовних українців перейшли у табір російськомовних.

Картина наче цілком шизофренічна, бо усім зрозуміло, що якщо людина, будучи україномовною, з якогось дива в сучасній Україні стає російськомовною, то це цілковита фантастика. Зворотний процес насправді існує, коли російськомовні одного дня, місяця чи року стають україномовними, це загалом рідкісне явище, але таке буває. Однак протилежне цілковито виключене, такого не буває в принципі. Єдиний висновок з цього всього – ці 17% хлопців і дівчат ніколи й не були насправді україномовними, якось їм здалося, що українська мова є для них рідна, утім в цілковито російськомовному середовищі під тиском обставин, таких, як глузування, кпини, знущання з «телячої мови», а також і потужний вплив соціальних мереж, де здебільшого спілкуються «на нармальнам чілавєчіскам», сприяли тому, що ці 680 тисяч неофітів виявилися нестійкими у вірі. Також до 17% школярів Кремінь додає ще 11% батьків і 8% вчителів, які за цей рік не витримали випробування українізацією.

Таке явище, як відступ від українізації «на круги своя» чудово описується у євангельській притчі про сіяча. Христос пояснює, що зерна, посіяні у кам’янистий ґрунт, не можуть зійти, бо: «Інші люди, як зерна, що впали у кам’янистий ґрунт: коли вони чують Слово, то одразу й з радістю сприймають його. Але вони не мають міцного коріння, і їх вистачає ненадовго. Коли починаються гоніння чи переслідування через Слово, вони швидко зрікаються своєї віри». (Матвія, 13:20-22) Той, хто стикався з реальними випадками мовної українізації, тобто щирим бажанням опанувати українську мову і користуватися нею в побуті у російськомовних регіонах України, знає, що це справжнє подвижництво, на яке потрібна неабияка сміливість, якщо не мужність, не говорячи вже про те, що за українське Слово на окупованих територіях просто вбивають…

Одна моя добра знайома розповідала мені, що її сина кацапські відморозки жорстоко побили ще в українському Криму на фестивалі Казантип лише за те, що той звернувся до них українською мовою. Таких прикладів можна наводити безліч, із пам’яті виринає випадок, коли в 2014 році під час Революції Гідності в Дніпрі дівчина просто йшла вулицею і розмовляла з мамою по телефону українською, на неї налетів навіжений кацап (не виключено, що він міг бути і етнічний українець), вибив з рук телефон і вдарив в обличчя…

Та навіть зараз, у часі цієї страхітливої війни російська і надалі панує на вулицях Одеси, Дніпра, Харкова, та що там казати, й Києва теж. Люди соромляться розмовляти українською, бо й надалі для людей малокультурних і недостатньо патріотичних над українським Словом висить прокляття приниженості, недолугості і приналежності до села. Утім так було майже завжди в нашій історії, і навіть Львів у цьому плані не був винятком.

Адвокат і громадський діяч Євген Олесницький згадував: «Восени 1878 року Львів представився мені майже чисто польським містом... Мова всюди польська – в крамницях, реставраціях, каварнях говорили також і русини по-польськи. Велика то була відвага заговорити до кельнера або купця по-українськи, і на такого всі зглядалися, як на щось надзвичайне. Те нечисленне українське населення, що було в місті, крилося кудись по закутках, а назверх не було його видно; розмірно найбільше українського елементу було в найнижчих робітничих верствах, між домашньою службою та каменичними сторожами». Ця картина вже позаминулого століття до болю нагадує ті ж самі сучасні Харків, Дніпро, Одесу, Запоріжжя, зрештою й Київ.

«Велика то відвага – заговорити українською…» От чому сотні тисяч (!) учнів, їхніх батьків і вчителів не україномовних регіонів України на третьому році великої війни, як на це вказує опитування, оприлюднене мовним омбудсменом, виявилися нестійкими у новонаверненій вірі українського Слова.

Згідно з тим же останнім дослідженням Тараса Кременя, лише 37% учнів спілкуються з друзями українською, а вдома 39%, а дослідження ГО «Спільномова» виявило, що в середньому у Києві лише 15% дошкільнят, які йдуть до першого класу, достатньо володіють українською мовою. Серед тих 85%, які володіють українською недостатньо, 20% взагалі нею не володіють. Вдумаймося у ці просто розпачливі цифри, і це не що інше як Київ!

Дослідження соціологічної групи «Рейтинг» показують, що на півдні України 32% населення україномовні, 16% російськомовні і 51% білінгви, тобто ті, хто говорить і українською, і російською, а на сході 24% україномовні, 22% російськомовні і 52% білінгви. Вочевидь більшості людей зрозуміло, що так звані білінгви в Україні – це евфемізм російської мови. Не тішмо себе ілюзіями – і українською, і російською – це в російськомовних регіонах означає російською.

Чудовий дослідник української мови Ярослав Радевич-Винницький слушно зауважує: «Що ж до теорії «двох рідних мов», то друга «рідна» мова – явище настільки ж природне, як друга голова у чорнобильських телят-мутантів. Про дві рідні мови можна говорити лише стосовно окремих змішаних сімей, однак наукою зафіксовано, що вже у третьому поколінні тут залишається одна мова».

Усяка рівноправність суперечливих сторін – баланс тимчасовий, бо рано чи пізно хтось один із претендентів на панівне становище перемагає. Радевич-Винницький далі наголошує: «Мовне роздвоєння має паралель у культурному роздвоєнні людини. До того ж ні мови, ні культури ніколи не бувають симетричними, а стосунки між ними паритетними. Пояснюється це не стільки нерівновартістю національних мов і культур загалом, скільки панівним становищем одних і залежним – інших. Двомовність (білінгвізм) за таких обставин набуває своєрідної диглосії: одна мова в суспільстві є вищою, важливішою, обов’язковою, пов’язаною з категоріями влади і престижу, інша – нижчою, менш важливою, необов’язковою, маргінальною. Важливість мови панівного народу зростає мірою підіймання щаблями соціальної драбини». Висновок із цього той, що коли українці насправді стануть в Україні «панівним народом», то й мова на всіх «щаблях соціальної драбини» буде українською, але не з примусу, не з тої причини, що ти політик чи чиновник, який просто змушений говорити українською, як нині, а з тої причини, що це твоя рідна мова. Цей процес, хоча й повільно, та все ж розпочинається.

Підсумовуючи інформацію мовного омбудсмена про уповільнення українізації у 2024 році, що минає, можемо констатувати не лише негатив, але й певною мірою позитивні моменти. Дані соцопитувань про застосування української мови у різних сферах суспільного життя є радше авансованими, бажаними, аніж реальними, бо нині для людей сучасних, патріотичних, моральних, особливо молоді, бути україномовним чи принаймні вважати себе таким – це круто, престижно, і значна частина відповідей про застосування української мови – це лише аванс на майбутнє.

Цифра 37% учнів, які спілкуються з товаришами українською напевно все ж таки більш оптимістична, аніж песимістична, як і цифра 39% щодо тих учнів, які вдома з батьками спілкуються українською, зважаючи на катастрофічну і майже тотальну москворотість у великих і невеликих містах Сходу, Півдня та навіть і Наддніпрянщини. І це навіть враховуючи те, що понад 6 мільйонів здебільшого російськомовного населення України нині перебуває за кордоном, головним чином в Європі, і ще приблизно 6 мільйонів такого ж населення – на тимчасово окупованих територіях і в Росії.

Знову ж таки не будемо наразі себе дурити і обнадіювати тими цифрами соцопитувань, які показують до 80% тих, хто нині в Україні вважає своєю рідною мовою українську. Вважати можна все, що завгодно, але ось почути українську на вулицях Києва, Одеси чи Харкова, або навіть і менших районних містечок поза межами Західної України – це вже велика проблема.

Жахлива загарбницька війна Московії дала величезний шанс мовній українізації нашого суспільства, в офіційному просторі українська мова вже завоювала собі міцну панівну позицію, утім залишається найважче – завоювати цю позицію в неофіційному просторі: в побутовому спілкуванні, у спілкуванні з друзями, і найголовніше в родинному колі – у тих регіонах, добре знаємо яких, де вона завжди мала і досі має найслабші позиції через вікове засилля кацапщини.