«Можна було б зробити більше, якби не витрачати час на інтриги та скандали»
Культура

«Можна було б зробити більше, якби не витрачати час на інтриги та скандали»

Директорка «Території терору» Ольга Гончар про стару систему та сучасні музеї

Микита Гладченко, 24 грудня 2018 858 1
фото «Територія терору»

У вересні 2017 року львівський музей «Територія терору» очолила 24-річна культурна активістка Ольга Гончар. Її обранню передували два скасовані конкурси. За останній рік їй довелося пройти через судове оскарження свого призначення та певний час працювати в умовах страйку. Ольга розповіла ZAXID.NET про те, як саме стара система реагувала на її призначення та про перший рік на посаді.

Чи не важко працювати у ситуації, коли всі звикли, що директори музеїв – це люди поважного віку зі сформованої системи?

Будь-якому керівнику, який починає роботу, важко. У моєму випадку складність виражалася через страйк працівників та судовий позов до управління культури міськради через моє призначення. Але водночас в музеї були заплановані проекти та виставки.

Презентація діяльності музею для студентів-практикантів ЛНУ імені І.Франка

У вересні я стала директоркою, а вже за місяць ми відкрили першу виставку. Все, що було заплановано до кінця року, я підтримувала та паралельно входила у курс справ. Мені пощастило у тому, що колектив молодий – все-таки у нас середній вік працівників до 30 років. В цьому є певна складність, тому що всі дуже зубасті, дуже молоді і не бояться висловлювати свої думки, але тут є і плюс – з ними можна знайти спільну мову, адже я теж молода.

Майже одразу після твого призначення працівники «Території Терору» вийшли на страйк з вимогою провести ще один конкурс на посаду директора та відновити фінансування створення експозиції музею. Що людей спонукало піти на страйк?

Я би зазначила, що законодавчо це був не страйк – ми підняли усі документи і зрозуміли, що це був такий собі перформанс. Це можна назвати протестною акцією, яку видавали за страйк, оскільки не було дотримано спеціальної процедури щодо проведення страйку.

Акція на підтримку українських політв’язнів Кремля під консульством РФо у Львові

Зокрема, не було подано заяви мені, як роботодавцю та не висунуто питання щодо соціально-трудових питань. Страйк в установі може стосуватися насамперед порушення умов праці, виплати зарплат, але аж ніяк не кадрових питань.

Як вдалося його залагодити та припинити?

У нас була розмова, під час якої я запропонувала перейти на голі ставки, оскільки через так званий страйк розпочався простій установи. Відповідно, немає за що платити премії. Чесно кажучи, наші ставки не такі високі. Деякі з них навіть не дотягують до мінімальної зарплати. Оскільки у законний спосіб простій не можна було пояснити, люди почали переживати за свої зарплати, премії і взагалі за юридичний статус того, до чого вони долучилися. Адже нормального консультанта, який міг би пояснити, що вони роблять, у них не було.

Я вивчала питання: за організацію так званого страйку треба звільняти усіх причетних людей, оскільки вони спровокували простій на підприємстві. Вони зробили заяву у ЗМІ, вивісили транспаранти та прийшли на робоче місце. Було незрозуміло, працюють вони чи ні. Але колектив усвідомив, що виживати тільки на ставки важко. Окрім того, у музею є зобов’язання перед партнерами, які потрібно виконувати. Офіційно це можна назвати так: люди вийшли на камеру, заявили про страйк і жодного дня формально не страйкували.

Як пішла робота в контексті комунікації з підлеглими після закінчення страйку?

Я не дозволила жодній провокації вплинути на роботу. Що би не відбувалося: виходи у ЗМІ, крадіжка моїх персональних даних, нічого не зупинило роботу музею. Я повністю відключила емоційну складову, не переходила і не переходжу на особистості.

Дитяча екскурсія у музеї «Територія терору»

Ми переключилися на проблемні питання, які має музей і почали їх вирішувати – так і почалася наша робота. Це не було просто, але почалася рутина: господарська, адміністративна робота, проектна діяльність.

Чому виник суд, який тривав майже рік?

Людина, яка подавалася на конкурс, до цього працювала в.о. директора музею (Володимир Довжинський – прим. ред.). Він зняв свою кандидатуру, бо вважав, що конкурс був нелегітимним і подався у суд з вимогою скасувати указ про призначення мене директором. Суд ішов рік, тому що постійно щось переносилося та зривалося – це доволі типово.

Потім в суді спливла копія моєї трудової книжки. Проте вона є частиною моїх персональних даних. Ні я, ні управління культури ЛМР мою книжку в ході розгляду справи не надавали, тож вона стала доказом, що був здобутий незаконним шляхом.

За версією позивача, вона доводила відсутність в мене трирічного досвіду роботи, який необхідний для здобуття посади.

В мене в трудовій книжці є запис стосовно роботи тривалістю півтора роки. Для того, щоб я принесла оригінал трудової книжки, суд долучив мене до справи. Потім, коли я це зробила і зазначила, що мою трудову книжку отримали незаконним шляхом, я в суді доказувала свої три роки досвіду у сфері культури. Я зібрала докупи усі свої договори як ФОП у сфері культури, усі рекомендації, підтвердження мого навчання в аспірантурі, що теж вважається стажем роботи – і я довела, отримала заключення на 9 сторінок про те, що у мене є 3 роки стажу роботи.

Ти казала, що суд став прецедентом для молодих керівників як можливість та позитивний приклад?

Це шанс для молодих керівників установ – зараз у Львові на кожного молодого керівника культурного підприємства є позов.

Урбаністичний воркшоп «Ландшафт музею»

Це дуже важко психологічно – окрім того, що ти маєш на конкурсі тричі поспіль довести, що ти гідна цієї посади, то згодом ти ще маєш доводити це і в суді. З купою документів, які треба збирати, обґрунтувати та пояснювати – це дуже важко. Особливо, коли навпроти сидять опоненти, які розповідають, що ти ніхто і звати тебе ніяк. Це психологічний пресинг. Але боротьба є боротьба, назад дороги вже не було – і стояти до кінця означає стояти до кінця. Зі мною працювали юристи управління культури міської ради та музею, і всі разом ми відстояли наші права.

Для мене це дуже важлива перемога, оскільки вона визначає легітимність мого контракту. Висновок суду зняв усі звинувачення у бік мене та членів комісії – я мусила вистояти за всіх.

Меморіальний концерт в урочищі Піски- місці, де проводились масові розстріли

Опозиція дозволяла собі різні коментарі стосовно мене, мого віку та статі. Тому ця перемога зняла будь-які сумніви стосовно того, що відбувалося – так само і щодо страйку, який був незаконним.

Чи правда, що одними з аргументів ваших опонентів були звинувачення у тому, що ви жінка та занадто молода для такої роботи?

Були якісь коментарі у інтернет-медіа про те, що я не місцева, що мені 24 роки, що я не розумію історії – це абсолютна нісенітниця, оскільки під час усіх конкурсів весь мій пакет документів знаходився на сайті. В мене була найбільш прозора біографія, можна було прийти на захист моєї програми і ставити запитання там.

Але ми не тільки боротьбою займалися – ми ще зробили дуже багато гарного.

По-перше, ми нарешті здобули офіс – коли мене було призначено, в музеї не було приміщення та робочих місць для працівників. Частина команди працювала з дому, частина з бібліотеки, частина з міської ради, частина взагалі де вийде. Наше майно разом з фондами було розкидано по усьому місту – тепер у нас є офіс, ми переїхали туди та обживаємо його.

Відкриття виставки «Табір примусових робіт “Янівська”»

По-друге, ми просунулись у фондовій роботі – вперше за 9 років роботи музею у нас з’явився головний зберігач. Ми зробили прорив в обліку наявних фондів, це дуже важливо для музею.

Ми реалізували ряд проектів – як проект про Революцію гідності, так і виставку про табір примусових робіт «Янівська». «Львів'43: місто (не) пам'яті» – вулична виставка з розставленими по місту 12 інформаційними кубами, що містять інформацію про Голокост у Львові.

Ми приймали міжнародні проекти, виставку-дослідження єврейської спадщини в Україні, стали координаторами програми допомоги політв’язням Кремля, зорганізували міські інституції, щоб вони долучилися до акції підтримки українських політв’язнів. Також в музеї відбулися дві театральні постановки – документальна про Олега Сенцова та спеціально адаптована вистава «Майнц».

Ми співорганізували велику конференцію на тему єврейської спадщини у Львові, народили ідею музею про дітей-політв’язнів як перспективного філіалу нашого музею. Ми вперше за історію існування музею продавали квитки на події, для чого запустили систему продажу.

На момент мого призначення бюджет музею на рік був уже погоджений, тобто усі проекти ми здійснювали, користуючись бюджетом, який я не планувала – треба було на ходу шукати фінансування. Було зроблено багато чого і можна було зробити ще більше – якби купу часу не йшло на інтриги, скандали та розслідування. Я знаю, що дехто робив ставки на те, наскільки довго я протримаюсь: долітають до мене такі плітки.

«Свободу українським політв’язням!» - гасло музею, яке бачать усі пасажири потягів при в’їзді у Львів

У нас з’явилося дуже багато партнерів та друзів, але найголовніше те, що музей почав звучати в інформаційному просторі – коли я приходжу, наприклад, до лікаря, мені кажуть, що про нас постійно чують щось по радіо, по телебаченню, що у нас постійно щось відбувається. Багато експонатів ми зібрали завдяки співпраці із «Львівелектротрансом», в трамваях та тролейбусах якого розміщували нашу рекламу та заклики до людей приносити цінні речі в музей.

Ми прорвали дамбу з усіх сторін – ми виграли суд, не зважаючи на усі палиці в колеса. Цей рік був зоною турбулентності. Ми залучали додаткові кошти під проекти, писали заявки та подавалися на гранти.

Раніше ви казали про плани перетворити музей на дискусійну платформу, куди науковці мають приїжджати на форуми. Ви хотіла зробити музей максимально інтерактивним. Чи вдалося втілити задумане?

Мені здається, що в мене вийшло це зробити – адже ми робили і конференції, і перегляди фільмів, і дискусії, ми долучалися до дуже різних тематик: від єврейської теми до актуальних тем політв’язнів та війни на Сході, Євромайдану.

Усі дискусії, які відбулися у нас в музеї, були максимально медійними та цікавими, люди приходять до нас говорити, у нас з’явилися постійні відвідувачі, які ходять на усі заходи.

Триває робота над основною експозицією: а це не тільки збір інформації, треба творити певний контент. В планах є встановлення різних плазм, екранів тощо – роботи дуже багато. Я думаю, що ми на правильному шляху.

Отже після вашого приходу музей ожив?

Мало хто у Львові знав про музей до того, як я прийшла туди. Він не просто ожив, він з’явився на мапі України. Не можна забувати про вік музею: наступного року він відзначатиме 10-ти річний ювілей. Дуже багато людей дізналося про нього тільки тому, що я виграла конкурс. Навіть львів’яни не знали раніше, що в їхньому місті на їхні податки побудовано такий музей. Музей мав статус «мертвої» установи – бо там завжди були зачинені двері.

Презентація книги Марти Гавришко «Долаючи тишу. Жіночі історії війни»

Наша комунікативна кампанія спрацювала – треба тримати хвилю. Піар – це постійне нагадування про музей. Завдяки мені музей почав звучати як гравець. Ми зарекомендували себе як партнери, з якими можна і треба дружити, партнери, які мають інфраструктуру, можливості, вміють працювати зі ЗМІ. Ми стаємо інституцією з певними ресурсами. Завдань ще багато, але ефект вже є.

Як молода людина, що ви можете дати музею порівняно із більш досвідченою людиною із системи?

Я так само досвідчена. Десь у мене досвіду більше, зокрема зв’язків. Я не прихильник теорій дискриминації за віком чи статтю – я також прийшла із системи, тільки я перейшла із системи громадського сектору у бюджетний сектор. Що я можу дати? Драйв, мільйони ідей, інший підхід до організації роботи – можу дати музею свої зв’язки та знайомства із впливовими організаціями у сфері культури.

Для нас музей – це не якась суто консерваційна штука, де ти приходиш в «мертве» місце, в якомусь щось зберігається. Є музеї, які мають експозицію, що незмінна роками – вони приймають відвідувачів і все. Ми динамічний музей, ми беремо участь у житті міста та країни, ми реагуємо в рамках нашої діяльності на всі важливі, гостросоціальні теми. Ми даємо продукт, ми висловлюємо свою думку. Ми є учасниками ринку зі власною оптикою і думкою.

Також нас прозвали молодими бюрократами. Коли я почала працювати – усе в музеї трималося на усних домовленостях, а я вважаю, що на все мають бути документи. На кожен експонат має бути по три папірці – тому що ми працюємо з бюджетними коштами та маємо звітувати перед людьми.

Цим, мені здається, ми і відрізняємося від старої системи, де ти є учасником системи і просто підтримуєш її життєдіяльність. Правова основа, жодних усних домовленостей, бути не учасниками підтримання системи, а гравцями, які змінюють систему – така наша позиція.

Чи треба ламати систему, або ж з нею можна домовитись, почати дружити та отримувати користь від співпраці?

Треба спрощувати законодавство стосовно бюджетної сфери та використання бюджетних грошей, бо зараз є купа обмежень. Змінювати систему можна лише омолоджуючи її склад. Зараз керівництво управління культури ЛМР – це молоді люди, з якими ми говоримо однією мовою, яким не потрібно пояснювати деякі елементи роботи.

Ми один одного розуміємо та маємо одну мету. Якби зайшло нове керівництво, але над ним лишились би старі кадри – нічого хорошого із того не вийшло би. А так ми маємо прецедент для міста, для країни, бо більше в жодному місті України немає такого омолодження у сфері культури.

Тому беремо від системи і синергії наших зусиль все найкраще – це дуже важливо. Бо не можна змінити одного керівника музею і розраховувати, що він там зробить революцію, якщо його не буде підтримувати його керівництво.

Чи не відчуваєте ви браку досвіду?

Мені пощастило мати крутих викладачів, які викладали нам теорію менеджменту та маркетингу в культурі в університеті. Мені пощастило завдякі своїй непосидючості пройти різноманітні стажування від українських до міжнародних.

Я працюю зі школи і поєдную теорію і практику. Мені пощастило працювати з Українським кризовим медіа-центром, з проектом «Музей відкрито на ремонт» (проект, метою якого було навчити музейників сучасних тенденцій у сфері та дослідити, наскільки українські музеї готові до змін, – ZAXID.NET).

Найбільше мені пощастило з тим, що я усе життя займаюся тим, що я люблю. Коли ти займаєшся тим, що ти любиш – ти знаєш та розумієш набагато більше, ніж коли ти працюєш там, де тобі не цікаво. Також мені пощастило, що в Україні сталася революція, відбулися зміни, молодь допустили до роботи. Мені в усьому пощастило – питання в тому, як все це використовувати.

Я не боюся вчитися, казати, що я в чомусь не розбираюся. Коли я стала директоркою, я багато чого не знала – ти ніколи не дізнаєшся, як працює бюджетна сфера, поки тебе не кинуть до бою. Але цього не треба боятися, не треба боятися вчитися.

Мій досвід є унікальним, я можу собі дозволити подаватися на такі посади у 24 роки. Треба розуміти, що керівна посада – творча та відповідальна. Але водночас вона передбачає місце для навчання та саморозвитку. Якщо ти перестанеш зростати – до побачення.

Що таке сучасний музей і яким він має бути?

Сучасний музей – це активний агент сучасного життя. Це не лише про якість, а про те, що ми не просто зберігаємо пам’ять. Ми створюємо інформаційні приводи, формуємо навколо себе спільноту, задаємо нові методи роботи. Ми є учасниками життя, а не лише його зберігачами.

Всі фото музею «Територія терору»

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук