Навіщо Трампу Гренландія, Панама і Канада

Новообраний президент США Дональд Трамп ще не встиг перебратися у Білий дім, але вже ошелешив весь світ своїми заявами. Політик пообіцяв знизити податки для жителів Канади на 60%, якщо вона стане 51-м штатом США. Кілька разів згадав про Гренландію, яку вкрай потрібно приєднати до Америки. А ще пригрозив повернути американський контроль над стратегічно важливим Панамським каналом. При цьому Трамп відмовився пообіцяти, що утримається від застосування військової сили для здійснення своїх геополітичних фантазій.

Ще коли Дональд Трамп був кандидатом у президенти, висловлювалися серйозні побоювання, що він стане на шлях ізоляціонізму. Мовляв, велика частина американців втомилися від активної участі Америки у світових справах. Тому дехто був переконаний: за нової каденції Трампа США кардинально зменшать свою присутність на міжнародній арені і замкнуться у собі. Якби ці прогнози збулися, це мало б не дуже хороші наслідки для України. Та вже зараз можна впевнено стверджувати: Америка за другої каденції Трампа не буде сповідувати ізоляціонізм. Але її зовнішня політика зазнає серйозних змін. І наразі точно невідомо, як ці зміни вплинуть на Україну.

Напевно, ми станемо свідками ренесансу панамериканізму і нової версії доктрини Монро. У 1823 році п’ятий президент США Джеймс Монро сформулював концепцію, згідно з якою весь Новий Світ є зоною життєво важливих інтересів США. На основі цього Вашингтон обґрунтовував свою особливу роль у західній півкулі. Висуваючи територіальні претензії чи пред’являючи особливе право Америки контролювати стратегічно важливі регіони, Трамп слідує політиці доктрини Монро. Але це не означає, що завтра сорок сьомий президент США накаже окупувати Канаду, Гренландію чи введе війська для контролю над Панамським каналом.

Територіальні амбіції Трампа мають певний прихований сенс. І їх потрібно розглядати в контексті посилення глобальної конкуренції за ресурси й загострення протистояння з Китаєм і Росією. Панамський канал має стратегічно важливе значення. І є ознаки серйозного посилення китайської присутності в цьому регіоні. Хоча сама водна артерія зараз належить Панамі, китайська компанія контролює там два порти. Крім того, у 2017 році Панама розірвала дипломатичні стосунки з Тайванем й офіційно оголосила, що вважає острів територією Китаю.

Проникнення Пекіна в регіон Латинської Америки останнім часом серйозно посилилось. КНР інвестує величезні кошти в регіон. І вміло поєднує економічно-інвестиційну експансію зі встановленням політичного впливу. Нещодавно в Перу відкрили мегапорт Чанкай, який контролює китайська компанія. Коментуючи цю подію, китайський лідер Сі Цзіньпін назвав її «успішним прикладом» співпраці Китаю й Перу під егідою проєкту «Один пояс – один шлях». За його словами, це дозволить створити морський коридор між КНР і Латинською Америкою, з'єднавши «Велику стежину інків» та «Морський Шовковий шлях XXI століття». Якщо США й надалі ігноруватимуть посилення тут китайського впливу, то з часом будуть просто витіснені з регіону.

Щодо Гренландії, то цей найбільший на планеті острів багатий на природні ресурси і має стратегічне значення для контролю регіону Арктики. На острові є американська космічна база Пітуффік, яка надає можливість виявляти і стежити за ракетами, випущеними проти Північної Америки. Проте в цілому американська (і західна) присутність у регіоні перебуває під загрозою. США мають у своєму розпорядженні лише два криголами. Тоді як у Росії таких кораблів близько сорока. Зміна клімату відкриває перспективу використання Північного Льодовитого океану як важливого торгового шляху. А ще надає доступ до покладів корисних копалин, частина з яких рідкісні і дуже цінні.

Данія спочатку вкрай негативно відреагувала на бажання Трампа купити острів. Європейці також зустріли заяви новообраного президента прохолодно й заговорили про повагу до кордонів. Але через кілька днів риторика Копенгагена дещо змінилася. Зараз відомо, що Данія надіслала пропозиції команді обраного президента США Дональда Трампа щодо Гренландії. Копенгаген готовий обговорити посилення безпеки на острові та збільшення військової присутності Сполучених Штатів.

Ситуація з островом не така однозначна. Справа в тому, що самі гренландці зараз усерйоз розглядають варіант проголошення незалежності. Їхній лідер, прем'єр-міністр Муте Егеде, заявив на пресконференції в Копенгагені, що мешканці острова не хочуть бути ні данцями, ні американцями. Якщо Гренландія піде шляхом незалежності, виникне питання: чи здатні 60 тисяч мешканців найбільшого острова планети захистити себе? Незалежна Гренландія зразу ж стане об'єктом підвищеної уваги з боку Росії й Китаю. І, чесно кажучи, не зможе нічого протиставити їм. Тому з точки зору інтересів Заходу резонно було б включити острів у систему колективної безпеки.

Канада також може цікавити Трампа в контексті доступу до величезних природних ресурсів і шляхів Арктики. Але його напівжартівливі погрози приєднати сусідню державу до США і перетворити на новий штат не варто сприймати буквально. Хоча вони виходять далеко за межі дипломатичного етикету. І не є тим тоном, який варто допускати у спілкуванні зі союзниками. Насправді головна прихована мета Трампа полягає в тому, щоб домогтися вигідних для США тарифів у торгівлі з Канадою та інших преференцій.

Проблема активного проникнення Росії й Китаю в Арктику і Латинську Америку дійсно існує. Погано те, що риторика Трампа містить приховані імперські амбіції і частково виправдовує зміну кордонів та посягає на суверенітет інших держав. Такий тон спілкування може зіпсувати відносини всередині західного блоку, посилити напругу й недовіру між Європою і США. І замість об’єднання перед спільними загрозами Західний світ порине в еру взаємних чвар і суперечок. З іншого боку, не можна відкидати, що словесна еквілібристика нового американського лідера є способом досягнення певних цілей. Цинічним, скандальним, неполіткоректним, але часто доволі дієвим. Принцип Трампа – вимагати неможливого, щоб отримати бажане, може спрацювати й у світовій політиці.

Ті, хто схильний більш оптимістично трактувати стратегічні амбіції нового американського лідера, висловлюють припущення, що Трампу потрібні не стільки нові території, скільки їхня роль у майбутній боротьбі за світове домінування. Тому злам світового порядку, який розпочали Росія і Китай, Трамп спробує використати на користь Америки. Мовляв, хотіли світ з позиції сили – отримуйте. Не треба забувати, що США не так давно, у 1980-х і 1990-х роках, здійснювали військові вторгнення у Гренаду, Панаму і Гаїті з приводів, значно дрібніших, ніж контроль над стратегічно важливою транспортною артерією.

Для України основна проблема геополітичної риторики Трампа і його територіальних амбіцій зводиться до того, чи здатний він бути таким же агресивно-напористим щодо реальних ворогів Заходу і всього вільного світу. Чи, справедливо критикуючи Європу за занедбаний стан збройних сил та висловлюючи обурення щодо проникнення Китаю до Латинської Америки, він зможе проявити свою жорсткість до Росії й Путіна? Насправді жодної певності щодо цього немає. Принаймні в публічних виступах новий американський президент не дозволяє собі погрожувати Кремлю. Навпаки, надсилає сигнали готовності поговорити з російським диктатором. І доволі нейтрально й відсторонено висловлюється щодо російської агресії проти України. Залишається сподіватися, що хоча б у діях щодо Росії Трамп покаже себе з позиції сильного лідера, а не слабкого наївного умиротворувача агресора.