Невідповідність розміру та ролі
IQ

Невідповідність розміру та ролі

Агресія Путіна підштовхнула тих, хто не визначився, до чіткішої ідентифікації

Назарій Заноз, 31 серпня 2016 1657 2

Україна – найбільша за розмірами держава Європи. Навіть якщо відняти анексовані Росією території, вона все одно такою залишиться. Ця величина грає з країною поганий жарт, бо вона не уявляє власного розмаху. Українці дуже мало досліджували рідні простори. Сполучення й дороги настільки поганої якості, що виїжджати ними далеко не хочеться, а коли все ж доводиться, то тільки тому, що доводиться, бо без потреби жодна здорова людина такого не зробить.

Її залізничне сполучення вкрай покраяне Другою світовою війною. Її шляхи дуже зав’язані на Союзні мотки. Її кордони – прохідний двір з бутафорною сіткою, котра нібито щось обмежує й відокремлює.

Через таке погане сполучення та неокресленість кордонів місцеві люди не можуть досконало зрозуміти її масштабів. Що вже казати про іноземців, котрі лиш у разі великої любові до екстремальних відчуттів чи своїх коханих українців/українок беруться за дослідження цієї країни.

А ще до цього варто додати погану орієнтацію в просторі, бо українців постійно клонить то на Схід, то на Захід, то їх компас показує коники і веде «третім шляхом», як героїв із народних казок. Незнання власних габаритів, нерозуміння, що і де відбувається, різна швидкість процесів та неспівставність розмаху й реальної ролі, котру Україна відіграє у світі... Через усе це наша країна переповнена конфліктами та непорозуміннями. Наприклад, із сусідньою Польщею. Україна автоматично вважає себе важливим партнером, дуже потрібною, стратегічно важливою, що ніби автоматично зобов’язує сусідів із нею рахуватися та дружити. Але це помилка, котру вона повторює слідом за Росією, що думає, ніби од розмірів залежить все. Проте вагомість куди меншої Німеччини в рази перевищує вплив і Росії, і України разом взятих.

Україна у своїй уяві наче автоматично претендує на щось велике – як-не-як 32-га країна світу за кількістю населення. Проте реально варто розраховувати на роль посередньої країни. І це в кращім разі, бо в світових рейтингах вона часто пасе задніх.

Визнати помилки

Першим кроком до вирішення проблем, пов’язаних із цією невідповідністю, є усвідомлення хибності попереднього шляху та визначення свого місця в сучасному світі. Воно на задвірках. Дисонанс у потенціалі та реальності, котра оточує, жахливий, але він скорочується. Скорочується не в позитивному сенсі, а в тому, що країна постійно втрачає свої резерви, вони знижуються. Залишки застарілої економіки розвалюються. Що далі все тягнутиметься, то гіршою ставатиме ситуація, а потенційні шанси на покращення лиш знижуватимуться. Тому дуже важливо вже і зараз зрозуміти, де ми є. Зробити це потрібно для того, аби не втрачати зв’язку з реальністю. Знати своє вихідне становище й тверезо дивитися на світ та свої найближчі перспективи.

Наступний пункт – це самоусвідомлення. Ким ми є? Які у нас внутрішні конфлікти та проблеми. З чим вони пов’язані? Які речі є насправді вагомими, а які другорядними? Що справжнє, а що підігрівається ззовні? Має відбутися ключовий пошук точок дотику, бо точки розриву більш-менш відомі, хоча й по них варто пройтися. Визначити спільні правила, котрих всі дотримуватимуться. Це дуже важкий для втілення етап, і справа не тільки у війні, а й у тому, що народ майже не проговорював свої проблеми за весь час від початку Незалежності. Ніхто не шукав консенсусу, а просто здоміновувала одна «ідеологія» над іншою. На наступних виборах брався реванш, і все.

Певною мірою агресія Путіна підштовхнула тих, хто не визначився, до чіткішої ідентифікації. Але й далі залишається ціла купа питань з історичної пам’яті, котрі штучно замовчуються або зацитькуються.

Після того потрібно оцінити становище, визначити свій реальний потенціал і, відповідно до цього, поставити не менш реальну мету. Чого ми прагнемо? Якої мети можемо досягнути і що для цього потрібно зробити? Якщо виходити з того, що країна не розуміє, якою вона є, то варто, аби відбулося переосмислення простору, масштабів, наявних ресурсів (інтелектуальних, промислових, природних etc). Зрозуміти, що ми можемо зробити з тим, що у нас є? Чи достатньо цього, аби добитися поставленої мети? Якщо ні, то потрібно або змінювати мету, або шукати додаткові ресурси, котрі допоможуть втілити мету в життя, або змінювати виконавців завдань. Не менш важливо визначити власні переваги, котрі можуть стати каталізатором у процесі досягнення цілей. Що ми можемо дати світові?

В процесі доведеться вирішувати ще цілу купу інших проблем, тому варто поставити питання: що ще нам заважає? Які чинники негативно впливають на можливість поступу: корупція; відсутність верховенства права; відсутність порозуміння та єдиної стратегії; «обіцянки-цяцянки», себто інфантилізм влади, котра бере на себе обов’язки, але не виконує їх, знижуючи імідж країни на світовій арені; олігархія; війна з Росією; конфлікти пам’яті з сусідами; погані освіта та медицина; відсутність соціальних ліфтів та рівного доступу? Можливо, ще щось. Вирішувати по мірі можливостей ці питання і так поступово прямувати до мети. Розбивати на етапи й щоразу робити аналіз помилок, котрі швидко вирішувати, а не накопичувати нові конфлікти. Оглядатись назад, аби бачити, наскільки вдалося зрушити з вихідної точки.

Без вирішення цих простих і банальних, на перший погляд, протиріч в України немає шансів. Вона погрузне у трясовині міжусобиць, в неї відбиратимуть території, поки її розміри не стануть співвідносними із реальною роллю у світі.

Країна – це не тільки суцільний конфлікт, а й великий компроміс. До того ж компроміс не корупційний чи олігархічний. Схоже, ми почали про це забувати.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук