Ще відносно недавно політика була мистецтвом компромісів. Проте вже зараз вона дедалі більше схожа на цирк на льоду. Причому ще й з підвищеним рівнем небезпеки для кожного учасника політичного процесу. Виборці незграбно і спонтанно перебирають колоду карт, на яких зображені усміхнені політики. Обранці катастрофічно невміло жонглюють усім, що трапиться їм під руку. Це смішно, частіше сумно, але обидві сторони переконані, що віддають максимум.
Політики навіть вірять, що вони кращі й ефективніші за попередників, а суспільство їх обожнює. На останнє працює їхнє оточення і всемогутній (?) популізм.
«І Добкіну Дімону передати за колону»
Українці вже звикли, що дії політиків у нашій країні відірвані від реальності – практикою життя вони не корелюються і нею не визначаються. Це дивина для демократій цивілізованого світу, але в Україні – норма! Від проголошення незалежності політики жили в нашій країні своїм життям, а виборці своїм. Перетиналися їхні шляхи лише перед виборами, коли перші відчували потребу у других і залежність від них, а тому – купували наївними обіцянками, гречкою тощо. Очевидно, Ілону Маску ще є чому повчитися в українських політиків.
У 2019 році в Україні відбулась «електоральна революція». Ця теза має багато прихильників. Революція не вплинула на взаємини між політиками й народом, на сприйняття політиками й посадовцями обов’язків, виборцями й політиками своєї відповідальності. Схоже, що взагалі нічого не змінила. На те вона революція в Україні: щоб опісля не було підстав для розмов про зміну наявних у суспільстві практик. Чинний президент Володимир Зеленський став обличчям згаданої електоральної революції і її головним уособленням. Ще в часи передвиборчої кампанії він демонстрував зневагу до старої політичної системи України та всього з нею пов’язаного. До політичної системи в принципі. Цей курс зберіг і після обрання на посаду. Але чи зі знаком плюс?
По-перше, рішення й дії президента і його команди не завжди відповідають Конституції України. По-друге, часто саме зусилля Володимира Зеленського й Офісу президента спрямовані на те, щоб нівелювати значення інших суспільних і політичних інститутів. Норма для України – політичне суперництво президента й парламенту, президента і прем’єр-міністра. Натомість чинна Верховна Рада є лише тінню і безликим виконавцем спущених Офісом президента рішень. Це було властиве парламенту нинішнього скликання від початків діяльності, а з плином часу ця риса стає лиш виразнішою. Хто зараз прем’єр, багато українців взагалі не знають. Суперечливою й не завжди справедливою є політика президента щодо ЗМІ. Очевидно, демократичні прагнення українців останніх десятиліть були спрямовані не на те, щоб отримати залежний від рейтингів президента Офіс декількох сумнівних менеджерів, що підміняє собою всі інші органи законодавчої й виконавчої влади.
Чи не найгірше в діях чинної влади – просування невідповідної їхнім посадам і рівню відповідальності моделі поведінки. Тим більше, в умовах війни. Заглядання ворогу в очі у пошуках миру, травневі шашлики і сходження «десь посередині» були давно і суспільством забулися. Проте такі практики, може, і через відчуття безкарності і вседозволеності, продовжуються. Наприклад, кістка з панського столу у вигляді безглуздої ідеї роздати українцям по тисячі гривень. Хочеться сподіватися, що владна команда ще не забула про війну, яка триває в країні. Про армію, яка потребує фінансування. Ще вчора вони ж самі просили гроші в партнерів на все перераховане. І завтра проситимуть. Для чого? Щоб спустити їх в унітаз популізму і знущально-безглуздих ігор з народом?
Чи дійсно політики простих рішень складних завдань ми зараз потребуємо?
Кожен з нас… Черчилль
Щодо «електоральної революції» у 2019 році, то найабсурдніше, що тоді й опісля звучало – це порівняння президента України Володимира Зеленського з прем’єр-міністром Великої Британії Вінстоном Черчиллем. Такі порівняння звучали, оскільки… важко знайти розумне й логічне пояснення, чому вони виникали і в чому побачили подібність. Проте Черчилль дійсно був людиною непересічною й дієвою. Суперечливою, з непростою біографією й політичною кар’єрою, але все ж.
Піком популярності останнього стали роки Другої світової війни. Водночас це був і період, коли прем’єр-міністр Великої Британії вдавався до непопулярних, але дуже потрібних суспільству й державі дій. Також тоді він часто спілкувався з підлеглими британської корони. І говорив не те, що вони хотіли би чути, а те, що мали би знати для власної безпеки і збереження життя. Також те, що було необхідно для перемоги над сильним і серйозним ворогом, яким була нацистська Німеччина. Черчилль говорив із британцями, як із гідними людьми, які поважають себе та країну. Він звертався до дорослих відповідальних людей.
Після закінчення Другої світової Велика Британія була серед країн, які перемогли, якщо так можна казати про ті події і війну в принципі. Фото Вінстона Черчилля, Франкліна Д. Рузвельта і Йосипа Сталіна стали візитівкою мирних міжнародних конференцій і процесу повоєнного облаштування світу. Проте вибори, які відбувалися у Великій Британії після війни, Черчилль програв.
Десь між принцесою і колобком
Черчилль – урок, який усі охочі порівнювати Володимира Зеленського і Вінстона Черчилля не засвоїли. Черчилль – сприйняття громадян за рівню собі, довіра до них і відчуття обов’язку перед ними. Це діалог із людьми, яких поважаєш, бачиш партнера й джерело сили. Черчилль – спільні для всіх правила. Він говорив про «кров, важку працю, сльози і піт», не про перемогу за два-три тижні. Тому Черчилль – це відверта розмова, розуміння ситуації і наявність стратегії дій, чіткий політичний курс і багаторічний досвід політичної діяльності, професійність і відповідальність. Що з перерахованого стосується Володимира Зеленського і його команди?
Слова української влади про закінчення війни через два-три тижні більше схожі на погрозу захопити Київ за два-три дні – не на працю, піт і кров. У будь-якому разі сльози, кров, піт і працю українці отримали. Хоч обіцяли шашлики… Війна триває, за два-три тижні вона не закінчилась – за два-три роки також. Маємо інституційний хаос, до виникнення якого владна команда теж причетна. Свавілля високопосадовців і корупційні скандали, які намагаються гасити недоладним роздаванням грошей. Слабку освітню й культурну політику, що теж планують «рятувати» роздаванням грошей. Жодне з питань не комунікують зі суспільством. Парламент голосує дивні закони про зберігання дров чи переведення годинників, які президент не підписує через абсурдність… Ми точно країна, у якій війна?
Українська «електоральна революція», її наслідки ще будуть комплексно оцінені політологами й мислителями. Підстав для цього вистачає. Поки що ж українська влада стала менше говорити про легке закінчення війни й конкретні дати цього процесу. Тепер обіцянки швидкого закінчення війни долинають з-за океану. Українці вже знають, що нічого хорошого ця риторика не віщує. Американці ж готуються до своєї порції магічного реалізму, наївного ідеалізму, «п’ятирічкового совкізму» й гордого егоїзму. Невловимі казкові задзеркалля політиків в Україні схожі на локальний острів скарбів. У випадку зі США мова про планетарний масштаб. Схоже, що цей поганенький фільм і паскудне звучання розладнаного рояля політики триває далі.
Ми використовуємо