Перейменування вулиць і комплекс меншовартості

На тему безглуздого перейменовування вулиць у Львові на Західнеті уже сказали немало розумних і справедливих слів. Авторові цих рядків може й не варто було б втручатись, якби не один гідний уваги привід. Приводом цим стала публікація у польській «Газеті виборчій» статті про те, що вулиці імені Вацлава Гавела у Празі найближчим часом не буде.

Вацлав Гавел – легендарний дисидент-антикомуніст, один з найвизначніших у світі моральних авторитетів, останній президент Чехословаччини і перший президент Чехії – помер наприкінці 2011 року. Невдовзі після його смерті, ще до католицького Різдва, чеські ЗМІ провели низку дискусій на тему вшанування пам`яті Вацлава Гавела.

«Політики використали гавломанію, щоб з’явитися у ЗМІ, а вже через місяць ця тема перестала їх цікавити», - цитує «Виборча» чеського соціолога Яну Гаманову. За інформацією газети на даний момент до мерії Праги не надійшло жодної заявки про надання імені Гавела якійсь вулиці чи площі у місті. 

Цікавою є аргументація, чому чехи не поспішають з наданням імені людини світової слави якомусь столичному об’єктові чи вулиці. Виявляється, що політичні інтриги націоналістичних і комуністичних недругів покійного президента не є тут визначальною причиною. Важливішим є так званий людський фактор, тобто турбота про просту людину і потреба отримати від неї згоду на це. Чому, наприклад, не так просто перейменувати вулицю? Тому що у Чехії, як і в будь-якій цивілізованій державі, зміна назви вулиці тягне за собою не тільки додаткові гроші для урядових установ, але й незручності для мешканців. Зміна адреси призводить до зміни документів, у яких хтось прописаний, до зміни актів на власність об’єктів нерухомості, що там знаходяться, не кажучи вже про виготовлення табличок, печаток, бланків тощо. Інший приклад – перейменування театру, де ставилися драматичні твори Гавела, окрім вирішення бюрократичних проблем, потребує ще й отримання згоди інших причетних до театру людей – передусім його засновників. Гавел – важлива постать, але й інші люди не є другорядними.

Очевидно, що згодом ім’я великого Чеха буде гідно вшановане в Празі й не тільки. Але для нас в даний момент є важливішим приглянутися до аргументації і культури дискусії у цьому процесі. Все це вражає, особливо на тлі того ідіотизму, що відбувається з перейменуванням вулиць в Галичині загалом, а у Львові зокрема упродовж останнього півтора десятка років.

Черговий приклад можемо отримати, якщо все ж відбудеться перейменування вулиці відомого польського письменника Бой-Желенського на невідомого українського націоналіста Тимчія-Лопатинського, бо це не стане торжеством національного духу, а ганебною демонстрацією комплексу меншовартості.

Причина цього комплексу зрозуміла – примітивні нікчеми з обох боків Збруча, що волею обставин стали «господарями» у цьому місті, надалі почуваються у ньому тимчасовими і другосортними. Тож із гідною зневаги поквапливістю вони намагаються «помітити» тут свою присутність приблизно так, як песики мітять територію на розі кожної кам’яниці.

Їм примітивам невтямки, що від називання вулиць іменами незнаних партизанів, графоманів і бджолярів, вони не вносять нічого потрібного ні до історії, ні до культури, ні до репутації міста. В нормальних містах вулицям дають імена людей чи назви подій, про які знають багато поколінь мешканців міста і країни – ці імена вивчають у школах, цінують і шанують громадяни. Імена неприйнятні чи невідомі зазвичай ніхто не запам’ятовує, тому перейменовані вулиці називають по-старому, або дають принагідні прізвиська.

Добрим прикладом тут може бути вулиця Дудаєва у Львові, яка для людей культурних надалі залишається вулицею Лєрмонтова, а для невігласів – вулицею якогось чувака з російським прізвищем і невідомо якими заслугами.

До того ж таке самовільне перейменовування – без згоди мешканців міста чи принаймні вулиці – робить його тимчасовим і недовговічним. Наступне покоління знову мінятиме назви цих вулиць. Якщо прийде покоління людей цивілізованих, то повернуть старі назви. Якщо прийде чергове покоління кретинів, то перейменують на своїх «героїв», бо не матимуть ні знання цивілізованих правил, ні поваги до попередників.

До того ж, Україна не є цивілізованою європейською державою, отже й перейменовування вулиць не супроводжує той процес, який при цьому мав би проходити в світі культурному. Тож в нас цілком реальною є ситуація, коли в паспорті в людини значиться вулиця Великого Комуніста, в рішеннях депутатів – вулиця Великого Націоналіста, а на табличках, на зміну яких з першого на другого немає грошей – взагалі вулиця Великого Німого.

Та найгірше, що всі ми розуміємо, що це перейменовування вулиць є нічим іншим як вдаванням діяльності, імітація патріотичної позиції і банальна спроба приховати  неспроможність вирішувати насущні проблеми міста.