«Письменник може говорити про дуже серйозні речі абсолютно некомпетентно»
IQ

«Письменник може говорити про дуже серйозні речі абсолютно некомпетентно»

Інтерв'ю з Тарасом Прохаськом

Василь Карп'юк, 5 серпня 201521306

Наприкінці серпня вийде нова книжка Тараса Прохаська «Радість контакту». Але це ще не буде роман, на який чекають читачі вже кілька років. Це також не будуть есеї, які регулярно публікуються в періодиці й час-від-часу виходять у книжкових форматах. Це книжка вибраних розмов з письменником.

У час «роблення» кожної з бесід була «радість контакту». Не обійдеться без такої радості й під час читання цього видання.

Вашій увазі розмова якоюсь мірою про цю книжку, а найбільше про можливість літератури в «говорінні».

 

- Тарасе, професія письменника зумовлює певні зобов’язання перед читачами. Які з них є для вас найбільш незручними?

- Тарас Прохасько: Це стало особливо помітно з розвитком книговидавництва в Україні – автори втягнуті у промоцію книжок. Тепер так побудована книжкова індустрія, що людям чомусь хочеться бачити і живого автора, про щось з ним поговорити. Він мав би десь з’являтися. Тому в багатьох видавництвах, а я знаю, що на Заході це навіть прописується у контракті, автор зобов’язується взяти участь у якихось таких зустрічах. Такі зустрічі особисто для мене – це чудесна нагода поїздити, бо я останні роки майже не їздив десь добровільно, так би мовити, тобто з власної ініціативи. А так я радо йду на якісь запрошення, щоб десь побувати. Таким чином, я бував у дуже багатьох містах і місцевостях України, де би сам не забрів.

Знову ж таки, з часом, коли особа автора стає уже впізнаваною і вже якось матеріалізується понад тільки тексти, то, за законами медіа, це є людина, яка, скажемо так, помітна чи медійна. Ну й коли вже з’являється така річ, що все частіше й частіше з кожної нагоди звертаються або для якогось інтерв’ю, або якщо є якісь новостворені засоби чи сайти, які просто хочуть почати з матеріалу з кимось, хто є там уже добре знаний, щоби відразу показати свій рівень.

А крім того, є ще деякі провінційні особливості. Дуже часто місцева преса має якийсь список таких ось людей, як кажуть рускі, «говорящіх голів». Тобто якісь такі особи, прізвища яких є знайомі. І оце є найгірше, коли звертаються за так званими коментарями. І з цими коментарями звертаються з дуже-дуже різних приводів, які взагалі не стосуються ні літератури, ні так званої гуманітарної політики. І це є трохи обтяжливим особисто для мене, коли доводиться відповідати на такі запитання про то, як я можу прокоментувати якісь рішення Верховної Ради, чи результат виборів, чи ще якісь такі речі.

Але, з іншого боку, я дізнався, скажімо, з особистого досвіду, що письменник не зобов’язаний такого робити. Тобто це є добра воля. Більше того, письменник може говорити про дуже серйозні речі абсолютно некомпетентно і по-письменницьки. Це особливість професії, яка дозволяє несерйозно ставитися самому до себе як до експерта з різних питань.

- Є щось таке, про що думається, хочеться казати, але про це ніхто не питає?

- Мені найбільше би хотілося поговорити про особливості творчості, про особливості письма, взагалі про внутрішнє життя письменника і про то, як переплавляється то, що він переживає, то, що він бачить, у то, що виходить врешті-решт у текстах. І про то, яке може бути життя цих текстів і їх сприйняття різними групами споживачів, читачів. Мені часом хотілося б, наприклад, багато і серйозно (я надіюся, що ми не будемо тепер цього робити (посміхається) розказати про якісь речі, які стосуються роману «Непрості» і його якихось літературних аспектів, а не про то, коли написав, що скерувало і таке інше.

Але про це не раз вже говорять українські автори, що люди, які говорять з автором як з публічною особою, не вдаються до труду прочитати їхні твори. Про це не раз казав Андрухович, і Винничук про таке недавно написав. Вони розуміють, що людина взагалі не читала його творів, але просто знає, що це видатна, виразна чи яскрава особистість, і просто йде і питається про будь-що, не розуміючи творчості цієї особи. Мені би хотілося зробити певні коментарі саме до роману, а не до якихось інших щоденних речей.

- Це могли би бути «Записки на полях «Непростих» за аналогією…

- Так.

- І ще товстіша книжка мала би вийти…

- Ще є дуже гарний взірець такої журналістики, але вона була автожурналістикою. Це зробив Маріо П'юзо, розповідаючи про роман «Хрещений батько». Я розумію, що, з одного боку, я про це вже говорив, про художників – коли є якийсь твір, то максимально добре, коли про нього вже нема що сказати, бо твір сам про все говорить. Але, з іншого боку, в теперішній час, в час гіпертекстуальності, інтертекстуальності авторські коментарі до написаного можуть бути досить цікавими.

- Ця розмова має, можливо, не до кінця підйомне завдання, але принаймні спробуємо говорити про те, про що не буде сказано в десятках інтерв’ю у цій книжці. Тобто стати якоюсь унікальною, немедійною. Момент іміджу, який заважає про щось говорити так, як би хотілося. Є публічна людина, яку знають з якогось одного боку з якимись певними поглядами і очікують чогось відповідного. І в таких розмовах, інтерв’ю, коментарях чи є осторога сказати (можливо, несвідомо, нецілеспрямовано) щось таке, що б не вклалося в той образ?

- Так, така самоцензура є. По-перше, завжди є такі речі, які стосуються конкретних людей. От навіть розповідаючи про себе, не можеш розповідати відірвано.

Таку зроблю вставку: мені вже давно хотілось написати якісь такі есеї чи фрагменти мемуарів, чи репортажних спогадів про тих видатних письменників, поетів, з якими мені вдавалося співіснувати, жити, бути в різних ситуаціях, дуже багато говорити. Але я, скажімо, не можу наважитися на таке, тому що розумію, що ці речі стосуються не тільки моєї інтимності. Тобто файно бути відвертим, коли ти відкриваєшся, все розказуєш, але при цьому ти розумієш, що ти відкриваєш когось іншого, кого не знаєш, хотів би він того в цей час чи не хотів.

Крім того, є речі, котрі пов’язані з політкоректністю. Скажімо, коли я говорив кілька разів з якимись росіянами або журналістами зі Сходу, то насправді я не можу розказати їм всього, про всі речі, як я ставлюся десь в глибині до цього Сходу, до Росії, до всякого такого іншого. Притому це не є фальшиве – то, що я говорю. Бо я насправді думаю про якесь майбутнє єдиної України, але, разом з тим, я не можу бути до кінця щирим, бо я бачу багато загроз для свого світу в тому, що вважається тепер благом України. Останнім часом така дискусія, котра вже вийшла на публічність, про те, чи можна вважати творчість російськомовних українських письменників українською літературою. Тут я відкрився, сказав – ні, не можна. Їх можна вважати українськими письменниками, але написане не українською мовою не може бути українською літературою. І це є така моя думка.

Я добре розумію, в чому полягає ця трудність інтерв’ю із зовсім чужими людьми. Вона полягає в тому, що я дуже добре розумію, що як би я не намагався щось пояснити, я не можу пояснити тих своїх найглибших відчуттів, побудованих на якомусь страшенно розгалуженому досвіді, чому я є саме такий. Ти, напевне, також з цим стикався. До тебе, напевне, теж не раз звертались зі всякими штучками про Карпати. В усіх цих розмовах є дуже важливими такі маркери з позначками, ярликами, як би сказали совєти. І в тебе є такий ярлик, що ти гуцульський поет, у мене є ярлик, що я живу в Карпатах, описую Карпати. І дуже часто про це питаються. Але ти розумієш, що ти не можеш своєї гуцульськості розказати людям. Тобто то, що ти розказуєш людям, вже є літературою, є вибраною селекцією. Так, як я не можу розказати про весь свій досвід життя тут, я не можу розказати тим, хто тут не був, бо це вже перетворюється у літературу, а не в якусь безпосередню правду. Цього неможливо зрозуміти, не проживши там. Але в цьому є одне із найважливіших покликань літератури – розповідати про себе, про свою територію так, щоби зацікавити когось чи щоб постаратись щось пояснити. А проблема моя є в тому, що я розумію, що це до кінця неможливо зробити.

- Чи багато разів ви відмовляли в інтерв’ю?

- Ні, не багато разів, бо я є, по-перше, вихований якось так, що у мене дуже сильним є почуття вини. Якось так склалося в родині, з життя, з мого дитинства, що у мене є дуже сильне почуття вини перед кимось, якщо я комусь не зробив то, що він мене попросить. Я розумію, що воно пов’язано, разом з тим, із великими слабостями, але така є моя особливість. А крім того, я ще маю одну таку іншу слабість: я вважаю, що оральна, чи, як би то сказати, наговорена література також повинна існувати. Як і Вальтер Беньямін, як і інші, я шкодую за тим, що в літературі стає все менше того давнього епосу. Тої розповіді, того живого мовлення, бо література вже настільки виробилася, має свої закони, що дуже часто навіть найвільніша людина сідає писати – і вона вже робить якусь технологічну річ: вона пише роман чи новелу. А насправді я маю ностальгію за живою оповіддю. І мені подобається говорити тут і тепер. І так, щоби говорити наживо, щоби йшлося не про вилизаність кожної фрази, не про виробленість кожної детальки, а власне, про цей живий потік спілкування. Оповідність, бай, чи як то сказати…

- Писання в такий спосіб не вдається, чи є намагання?

- Це неможливо просто зробити. Неможливо, тому що тоді відпадає дуже багато живих речей: очі в очі, чи дефекти мовлення, чи якийсь там малесенький комар, який пролітає і його треба лапати… І це, власне, то, що я вважаю певною слабістю літератури писаної: це то, що неможливо її зробити тримірною чи чотиримірною. Це, як я писав колись, відчуття присутності, така була у мене формула.

- А ті відмови від інтерв’ю, через що вони були?

- Були відмови, які були пов’язані з моєю незгодою з певним виданням. Тобто я розумію, що це є то, що я дуже не люблю, повернення до колективної відповідальності. Я не люблю колективної відповідальності, але, з іншого боку, – це відчуття гігієни. Якщо мені симпатичний автор, який працює на паскудний колектив, на херовий бренд, то мені не хочеться, щоби ця розмова з певною людиною була опублікована в якомусь свинарнику, в кращому разі. Ще я знаю, що якщо є закони певного колективу, то ніяка файна людина не може відповідати за то, що буде потім з цим, що ми файно поговорили, у тому, що з’явиться на шпальтах. Бо є ієрархія, є редактор.

Є ще кумедна річ, пов’язана з відмовами. Я думаю, вона пов’язана з незнанням журналістами оцих реалій і часових персонажів – то коли просять: чи не могли би ми зустрітись, поговорити, чи вам буде зручно у тому «домі кави» біля оперного театру в четвер о десятій годині. Це не то що незручно, а неможливо, бо я не бачу в межах свого доступу ніякого оперного театру. «А ви що, не в Києві?» – «Ні, не в Києві». – «А коли Ви повернетесь?» – «Звідки знаю, коли повернутись, я взагалі-то на своєму місці». – «А-а-а, то ви живете у… Добре-добре, ну, вибачайте». Тобто стає зрозумілим фізична така неможливість, але вона є знову ж таки кумедною, бо є грамотні журналісти, які питають, в яких ви днях, може, десь плануєте найближчим чи дальшим часом бути у Києві? І це вже зовсім інший ґатунок стосунків. А коли кажуть: «А, ну то все»…

- А писані інтерв’ю були чи ні?

- Були, але я дуже не вмію цього робити. Це, власне, мої уявлення про цей жанр розмовний – він в мене настільки домінує, що я вважаю, що не можу писати інтерв’ю. Вони здаються мені безглуздими. Я можу писати літературу, але писати інтерв’ю – ні. Я можу говорити, може, хай краще телефоном на відстані, але всі писані мною інтерв’ю видавались мені, як казали в моєму дитинстві, якоюсь здохлятиною. 

- З тих інтерв’ю, які були дані, який відсоток все-таки хотілося відмовити чи скоріше не давати? Не тому, що якесь видання не те, питання не ті, а просто вже втома була, не хотілось сидіти чи ходити пару годин і відповідати на якісь запитання, які, напевне, час від часу повторювались?

- Ні, з того всього, що було, – всі інтерв’ю зроблені радісно. Знаєш, як то буває, коли це стосується наших гірських трохи прохолодних річок. Підходиш до річки – і раптом з’являється така нехіть залазити у воду, і дуже часто не залазиш. Але дуже часто через цей острах чи уявлення залазиш, і тоді виявляється, що добре, що заліз. І тоді вже насолоджуєшся цим потоком. І ось так зі всіма інтерв’ю, котрі були дані: якщо вже була згода на них, якщо вони почались, то я робив їх радісно, і ніяка втома не має значення. Зрештою, я пройшов совєтську армію і знаю, що втома не є якимось визначальним аргументом для того, щоби щось не робити. Прийдеш – і виявляється, що можеш. А ще, крім живого спілкування, я люблю час від часу відчувати напруження, коли справді тяжко фізично. Я люблю то, чого тепер вже нема. Мені подобається така втома, що хочеться лягти, радісно заснути. Не депресія чи стрес, щось там в голові, знервований – а просто коли по-доброму болять руки, ноги, язик, горло, і ти знаєш, що потому впадеш, і в той момент, коли засинаєш, будеш відчувати радість цієї справжньої робочої втоми.

- Якою мірою можна вважати такі інтерв’ю, розмови літературою? Наскільки доцільно робити з таких інтерв’ю, найчастіше зроблених під інформаційним приводом, книжку? Наскільки воно може потім виглядати як книжка, а не збірка зібраних текстів?

- Я дуже вірю в особливість літературного тексту, зробленого без паперу. Тобто наговореного, власне, в живому наговоренні, старий епос, оповідність. Тому я вірю в то, що це може бути також літературою. Хоча були такі читачі, принаймні у моєму дитинстві, що всю фігню про природу або описи стану душі пропускали і читали тільки то, де був екшн, якась дія. І я думаю, що це буде добрий спосіб у читанні інтерв’ю. Потрібно розуміти, що у кожному інтерв’ю є обов’язкова частина цієї формальності, на якій цей жанр тримається, як казали стосовно фігурного катання: треба відкатати обов’язкову програму. На цій програмі тримається вся конструкція інтерв’ю, і це треба розуміти і не сприймати перешкоду, а читати і шукати вільні місця, де є вільні піруети, якісь класні літературні речі, які виринають. Вільна програма, якщо знову ж таки повернутись до термінології фігурного катання. А фігурне катання для мене дуже важливе, бо це то, що було одним із найкращих на радянському телебаченні мого дитинства. Чомусь у радянському союзі страшно любили фігурне катання і дуже часто його показували.

- Наскільки відчувається користь від інтерв’ю для себе? Може, це раніше було потрібно: для реклами, популяризації книги… І зараз, коли видання використовують респондента для популяризації свого ресурсу? Чи воно мінялося за роки?

- За роки воно не міняється, воно залежить від кожної конкретної ситуації. Не знаю, чи варто цим закінчувати, чи варто вдаватись до таких метафор. Живе спілкування, а інтерв’ю є так чи інакше все ж живим спілкуванням, чимось нагадує секс. Тобто де у сексі є міра використованості, а міра потребності чи вдоволеності? Тобто це не вимірюється. Якщо хтось мене використовує, а мені було тоді добре і я зробив то, що хотів, – то хай використовує. І навпаки: якщо хтось не знав, як мене використати, а я втягнув його у те, щоб він мене використовував, – це також добре. Інтерв’ю, як на мене, є дуже тілесна форма літератури, і за то я її люблю, і через це я не думаю про то, кому від того є користь. Це просто радість контакту. А контакт є однією із найбільших необхідностей кожної людини.

 
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук