Плювок на могилу Мирошниченка

29 листопада 2019 року в українському місті Бахмуті (яке тоді ще існувало) два недолюдки побили звичайного українця Артема Мирошниченка. Побили, як розповів один зі свідків, за те, що Артем говорив українською мовою. Побили так, що через тиждень, 5 грудня, він помер у бахмутській лікарні.

Недолюдків, на щастя, заарештували. Оскільки суд уже відбувся і вирок його набрав законної сили, то їх уже можна назвати по іменах. Микола Барабаш і Олександр Баришок. Обидва – неповнолітні на той момент (16 і 17 років відповідно). До речі, про суд. 13 червня 2024 року усе завершилося, принаймні, так вважалося тоді. Баришок отримав 9 років і 1 місяць позбавлення волі, Барабаш – 8 років. Поїхали відбувати вони свої покарання у різні виправні колонії. І на цьому про цю історію всі забули.

Але вона отримала продовження. Бо видання ZMINA оприлюднило інформацію, надану йому Слов’янським міськрайонним судом Донецької області, про те, що обидва вбивці, Барабаш і Баришок, були умовно-достроково звільнені. Чому так швидко? Причина проста і, вибачте за цинізм, банальна – війна. Ці два недолюдки, які до смерті забили людину за українську мову, бачте, попросилися на фронт, захищати державу Україну (в якій на законодавчому рівні виписані права державної, української мови – і обов’язки громадян щодо неї).

Звісно ж, таке рішення викликало більш ніж бурхливу реакцію. Дехто з військовослужбовців (формальних колег Барабаша і Баришка) більш ніж відверто натякав на те, що вбивці Артема Мирошниченка довго на фронті не проживуть. І тут, у всій цій історії, у бажанні за- чи принаймні підстрелити – є не тільки символізм. Бо в ті самі дні з’явилася інша новина, про іншого громадянина – класичного ухилянта, який у перші місяці 2024 року шість разів намагався втекти з України. Цього перебіжчика кожного разу ловили прикордонники, що, втім, не зупиняло його в бажанні уникнути мобілізації. Якої він не уникнув – і після шостої спроби чоловік таки отримав мобілізаційне розпорядження, відправившись на фронт.

Де, як з’ясували слідство й суд, зайнявся зовсім не захистом Батьківщини. (Що було б щонайменше дивно – з таким його прагненням утекти з її території.) А роботою на російських «кураторів», з якими він сконтактувався через інтернет. Робота ця була цілком зрозумілою – збирав і передавав інформацію про свою та інші військові частини, зливав локації підрозділів Збройних сил України.

Врешті-решт його викрили, заарештували й засудили – до 15 років позбавлення волі (з конфіскацією майна). Ця історія, на відміну від історії з убивцями Артема Мирошниченка, нібито завершилася геппіендом – з такою статтею його навряд чи мобілізують повторно. Але питання щодо обох кейсів все ж виникають.

Наприклад, куди дивилися спецслужби, зокрема контррозвідка? І де був взагалі здоровий глузд? Чого можна було чекати від людини, яка шість разів намагалася втекти з країни – сумлінного її захисту? Причому, як з’ясувало слідство, цей шестиразовий штурмовик кордону працював на росіян фактично безкоштовно – замість грошової винагороди він попросив лише вивезти його з України.

Звісно, є й інший бік монети – якщо його не чіпати, то в інших українців, яких мобілізують чи взагалі «бусифікують», тут же виникне запитання: «А чим він кращий за нас?». Та в тім-то й річ, що нічим. Бо питання ж не в тому, хто заслужив залишитися в тилу, а кого змусять воювати – питання в практичності, ефективності і, вибачте за прямоту й цинізм, вигоди для України від її громадян. Яка вигода і користь могла бути від такої людини – ми вже помітили. І, сподіваюся, ще півтора десятиліття про цю людину більше не почуємо. Але є ж Барабаш і Баришок.

От абстрагуймося від усіх деталей і подивімося на ситуацію загалом. Два молодики, які вбили українця за українську мову. Це чия модель поведінки – військовослужбовця ЗСУ чи російського окупанта? Думаю, відповідь очевидна. То якого ж милого їх випускали з колонії і давали в руки зброю? З таким же успіхом можемо мобілізувати всіх тих російських військовополонених – і навіть аргументувати це рішення, що вони, на відміну від Барабаша і Баришка, убивали українців не за мову, не за якусь особисту до неї, до них неприязнь, а винятково за наказом командування. Насправді, звісно ж, ні, але можна принаймні зробити такий вигляд – а у випадку з убивцями Мирошниченка навіть вигляд зробити неможливо, бо їм ніхто нічого не наказував. Вони вбили Артема з власних спонукань.

Та історія, як це не дивно – а для декого навіть і цілком логічно, – продовжилася. Невдовзі після появи інформації про мобілізацію убивць Артема Мирошниченка його рідний брат Сергій, який сам, добровільно пішов на фронт і два роки провоював (уявіть собі, якби Сергій Мирошниченко досі залишався у складі ЗСУ і зустрівся б десь на Донеччині із цими недолюдками – як думаєте, дуже приємною була б йому така зустріч?), повідомив, що один з мобілізованих, Олександр Баришок уже здійснив СЗЧ, самовільне залишення частини, у місті Дружківка.

А ще, додав Сергій Мирошниченко, мати Баришка перебуває на території Російської Федерації – і, ймовірно, чекає на сина, який, власне кажучи, і попросився на фронт тільки для того, щоб утекти й перебігти на протилежний бік лінії бойового зіткнення. На той бік, що йому миліший, як ми розуміємо з його поведінки.

Можливо, Баришку і не вдасться втекти. Можливо, його застрелять – чи наші, чи окупанти. Можливо, його навіть мобілізують уже на тому боці порєбріка, і він почне воювати проти України. Мені б хотілося сказати не про цих двох конкретних персонажів.

Може, треба починати думати – до кого і як застосовувати право обміняти позбавлення волі на військову форму й автомат? Ми, на відміну від росіян, воюємо за певні цінності. Які для таких людей, як Микола Барабаш і Олександр Баришок, є не просто неприйнятними – а відверто чужими. Тож фактично ті люди, які дозволили їхню мобілізацію – вони дали зброю в руки тим, хто готовий убивати (і вбивав!) українців за українську мову. І, вибачте за прямоту, ще добре буде, якщо вони обидва просто втечуть з України до Росії, а не почнуть убивати своїх побратимів (я свідомий того, як це слово цинічно звучить у цьому контексті, так), які, може, і не знатимуть, хто стоїть поруч із ними.

Це не тільки плювок на могилу Артема Мирошниченка – хоча передусім це справді глибока, цинічна і жорстока неповага до пам’яті людини, яка пожертвувала за свою країну, свій народ і свою мову найдорожче, що є в кожного з нас, своє життя. Це ще й наражання на небезпеку інших українців, поруч з якими опиниться озброєний – не тільки автоматом, а й ненавистю до всього українського, бо він же теж розуміє, за що його посадили – ворог. Розумієте, той, хто вбиває українців – це наш ворог, і неважливо, він прийшов сюди у формі ЗС РФ чи жив тут з тризубим паспортом. А добровільно давати свою зброю в руки ворогу – це, знаєте…