Протидія російській агресії від 2014-го, а в ще більшому масштабі з лютого 2022 року, уже стала формотворчим чинником для українського суспільства. Разом із ключовими подіями минулого нинішня війна є неодмінною складовою частиною української ідентичності. Це породжує дилему – як про ці події розповідати школярам? І чи варто це робити на уроках історії України в 11 класі? Нещодавній скандал довкола підручника з історії України для 11 класу (рівень стандарту) авторства Олександра Гісема, Олександра Мартинюка та Акіма Галімова вперше гостро поставив це питання на порядок денний.
Шкільна освіта є ключовим складником формування не просто людини, а громадянина країни і свідомого члена суспільства. І вона в нас у тривалій, ледь не безнадійній стагнації. Попри всі розповіді про численні реформи від чиновників, українська школа все ще здатна навчати бодай чогось хіба завдяки тим вчителям-ентузіастам, котрі всупереч усьому самовіддано працюють. Зокрема, всупереч безкінечним «реформам», які лише занурюють вчителя в додаткову бюрократію, попри всюдисущий формалізм і показушність. Не згадуючи вже про матеріальну компоненту.
Хоча чиновники від освіти роблять усе, щоб цих ентузіастів ставало дедалі менше, саме з вчительського середовища прозвучав сигнал тривоги щодо підручника Гісема, Мартинюка й Галімова. Вчителька історії Марія Воротило звернула увагу на спірні моменти щодо висвітлення на його сторінках передумов і перебігу повномасштабного вторгнення Росії: жодної інформації про проблеми в діях влади під час підготовки, відсутність адекватних карт, і, напевно, найважливіше – механістичність тексту. У ньому бракує історій конкретних людей під час війни: воїнів, волонтерів, загиблих митців.
Після знайомства з обговорюваним фрагментом підручника автор цих рядків може лиш підтвердити слушність зауважень Марії. І додати порцію нових. Події 2022-2024 років для всіх ще свіжі в пам’яті. Це відкриті рани, що з кожною новою смертю від рук російського агресора ятряться щораз сильніше. Це вкрай емоційна і чутлива тема. Натомість текст підручника схожий на сухий конспект: тоді-то відбулось таке-то, а такий-то зробив ще щось. Бракує причин і наслідків, бракує контексту, бракує ледь не всього поза сухим фактажем. Такий стиль точно не знайде відгуку в серцях учнів.
Уже під час обговорення багато хто звернув увагу на надмірну увагу – у тексті й ілюстраціях – до постаті президента Зеленського. З одного боку, його активна присутність доречна, бо він таки очолює державу в цей критичний відрізок нашої історії. Проте шість фотографій на один лиш розділ – явний перебір. Це при тому, що Валерій Залужний і Олександр Сирський «удостоїлись» лише коротеньких згадок і по одній маленькій фотографії. Навіщо на фото поруч із Зеленським ще й такі щонайменше спірні постаті, як Андрій Єрмак чи Михайло Подоляк – окреме питання.
Додає «перчинки» й те, як автори пишуть про час напередодні повномасштабного вторгнення. Тут і справді нічого немає про мовчання влади, про обіцянки «шашликів на травневі», про наслідки сказаних і несказаних слів для мільйонів українців, яких повномасштабне вторгнення застало зненацька. Зате є вкрай компліментарне висвітлення пов’язаної зі скороченням витрат на армію і корупційними скандалами президентську програму «Велике будівництво».
Під час публічної дискусії за участю авторів і видавця підручника з істориком Владленом Мараєвим та вчителями-істориками Марією Воротило й Олександром Сапроновим Олександр Гісем фактично підтвердив наявність вказівок «згори» щодо змісту цієї частини підручника: «Фахівці центру дослідження воєнної історії ЗСУ, за участю Генштабу, ГУР та Національного університету оборони імені Івана Черняховського розробили рекомендації на 29 сторінок, де чітко було написано, як треба висвітлювати війну». І хоча рекомендації – не вказівки, але це відверто тхне радянщиною з її єдино правильними підходами до висвітлення історії, зокрема «великої вітчизняної війни». Не варто забувати, що комуністичній номенклатурі такий підхід у підсумку не допоміг.
У первинному дописі Марія Воротило порушила ще одне ключове питання – чи варто зараз взагалі в рамках шкільного курсу історії вивчати події повномасштабного вторгнення? Формально історією є все, що вже відбулось. Але важливо також мати певну дистанцію до подій, щоб оцінити їх «на холодну голову». Якою має бути ця дистанція – питання спірне. З нинішньою війною вона наразі неможлива в будь-якому разі, бо війна триває і кінця їй поки не видно.
Якщо й говорити на уроках історії про російську агресію проти України, то треба зосередитись насамперед на її історичних причинах/передумовах, на концепції «русского мира», на антигуманній сутності тамтешнього суспільства й породжуваних ним форм державності. Важливо показувати, що нинішня війна не є винятком чи випадковістю як у далекій, так і в менш віддаленій історичній перспективі. Адже, окрім добре відомих сюжетів загарбання Росією українських земель у минулі століття, не менш актуальними є історії на зразок подій у Криму на початку 1990-х, Тузла, «газові війни» тощо. Тоді учні бачитимуть ланцюжок історично пов’язаних подій, логічним апогеєм якої є повномасштабна агресія.
Є ще одна проблема, на яку, зокрема, звернув увагу Олександр Сапронов. Повномасштабна війна Росії проти України – це останні теми в 11 класі. Тобто період, коли учні зайняті передусім інтенсивною підготовкою до НМТ. Тому хай у якому вигляді вони будуть подані в підручниках, на практиці це не матиме значення. Адже до цих тем або фізично вчителі не встигнуть дійти, або вони будуть пройдені суто формально з причин, які від вчителів фактично не залежать. На виході буде профанація, а не вивчення важливих подій. Зважаючи на формотворчу роль російсько-української війни для сучасних українців, можливо, варто говорити про неї на уроках громадянської освіти. Нехай це і 10 клас, але навряд чи різниця між десяти- й одинадцятикласниками у сприйнятті є суттєвою.
У рамках якого предмета і в якому класі ці події вивчатимуть учні – не матиме жодного значення, якщо все відбуватиметься за стилістикою підручника Гісема, Мартинюка й Галімова. Учні разом з усіма проживають ці події, для декого це особистий травматичний досвід. Тому висвітлення передумов і перебігу повномасштабного вторгнення переможними звітами про «Велике будівництво», про те, як партія президент веде знеособлений народ до нових звершень – це шлях хіба до ще більшої відрази в учнів до школи загалом і підручників та історії в ній зокрема.
Говорити про загальні процеси й тенденції потрібно. Але життєво важливо й «олюднювати» історію. Щоб вона сприймалась як історії не тільки «народних мас», але й окремих людей, крізь призму їхніх вчинків і доль. Не менш важливо згадувати і про проблемні моменти – помилки влади при підготовці до повномасштабного вторгнення надто відомі й очевидні, щоб про них мовчати. Якщо текст підручника разюче не збігається з особистим досвідом його читача/читачки, то перший ніколи не переважить другого.
Наразі оптимістичний сценарій можливий хіба що завдяки окремим вчителям. Бо коли діло доходить до чиновників, то маємо або ось такі в дечому «совкові» підручники, або черговий «день єдності» з примусовими й нецікавими учням урочистостями. І обов’язково з фотографіями в соцмережах. Без змін, які сприятимуть збільшенню кількості й мотивації добрих вчителів, без намагань зацікавити учнів, без роботи задля суті, а не форми, усе це традиційно буде однією великою профанацією.
Ми використовуємо