Про сенс розмов із «хорошими росіянами»

Війна війною, а «срачі» за розкладом. Уже не вперше приводом стали так звані «хороші росіяни». Конкретно цього разу – рішення Юрія Андруховича побесідувати з російським (попри всі запевнення у його «швейцарськості») письменником Міхаілом Шишкіним у рамках літературного фестивалю в Норвегії. Багато вже зламано списів і надщерблено клинків у словесних баталіях із цього приводу.

Серед критиків вчинку Андруховича хтось вважає, що діалог з росіянами неможливий і непотрібний апріорі, навіть якщо це «дуже-дуже хороший» росіянин. Інші стверджують, що такі розмови не на часі саме зараз, у момент виявлення щоразу нових масових поховань жертв російської ненависті до України та українців на донедавна окупованих територіях. Частина критиків висловлювалась конструктивно, дехто – неприпустимо надміру емоційно.

Захисники «патріарха» (яким Андруховича вважає частина літературного та довколалітературного середовища) також не завжди вирізнялись зваженістю й логічністю в пошуку аргументів. Для когось критикувати Андруховича – це вже злочинні дії. Інші почали пояснювати, чому Шишкін особливий, унікальний і, взагалі, «розум, честь і совість» російського народу.

Особливо вразив підхід Олександра Бойченка, котрий використав банальний принцип reductio ad Hitlerum – прирівняти опонента в дискусії до ідей чи вчинків німецького фюрера. Мовляв, Шишкін – це такий собі російський Гессе, Брехт, Томас чи Гайнріх Манн, котрі змушені були покинути рідну Німеччину, рятуючись від нацистів, і вже із закордону всіляко критикували режим Гітлера та увиразнювали його антигуманну сутність – за що їм честь і хвала. Лише важко уявити Маннів, Гессе чи Брехта, котрі отримували після 1933 року державні німецькі премії. Шишкіна ж президентство Путіна ніяк не стримувало аж до початку 2010-х.

Головна теза Бойченка полягає в тому, що засуджувати всіх росіян до єдиного, вважати, що «вони там всі однакові» лише через етнічну належність, – це нацизм. Слушна думка, якщо існувати у вакуумі й абсолютно не бажати розуміти сьогоднішніх реалій, коли наявність мінімальної кількості «хороших» (наскільки?) росіян нітрохи не заспокоїть свіжі фізичні та психологічні рани. Такий протест проти «іншування» гідний поваги. Щоправда, ні Бойченко, ні Андрухович не були такими моральними пуристами, коли роками й десятиліттями розповідали, що для України буде краще позбутись низки «неправильних» регіонів, бо українці там не такі, голосують не за тих і взагалі – не відповідають моральному кодексу будівника комунізму – «п’ємонтському» уявленню про ідеального громадянина.

Можна довго розбирати постать Шишкіна, дії Андруховича, слова його критиків чи захисників. Особливо коли «патріарх» переконує, що знає Шишкіна 15 років і що той точно-точно «не такий, як усі», і взагалі – більше швейцарець, ніж росіянин, а банальне гугління знаходить статтю цього «хорошого росіянина» з березня 2014 року (тобто задовго після знайомства з Андруховичем) у британській The Guardian, де вже перше ж речення є таким: «Росіяни та українці є братніми народами». У цьому тексті багато цікавого, зокрема про «швейцарськість» Шишкіна. Він використовує приклад цієї країни, щоб наголосити – треба зрозуміти мешканців Криму, котрі боялись «українізації», адже це те саме, якби німецькомовна більшість у бернському парламенті забороняла французьку у франкомовній частині Швейцарії. Зайве нагадувати, що швейцарський досвід зовсім не відповідає українським реаліям і на нього зазвичай посилаються у двох випадках – від незнання або заради маніпуляцій.

Варто озвучити питання, якого фактично не ставили у всіх цих дискусіях чи «дискусіях», – а який сенс у розмовах із «хорошими» росіянами зараз? Річ навіть не в тому, що більшість із них при уважнішому розгляді виявляються імперцями, шовіністами й переконані в нижчості українського перед російським. А в тому, що такі бесіди навряд чи бодай якось вплинуть на долю Росії та України.

Переконаність у потрібності й корисності таких розмов ґрунтується на вірі в можливість появи «іншої» Росії – без Путіна й імперських амбіцій, зате демократичної і «такої, як всі». Таке враження, що подій останніх трьох десятиліть було недостатньо, щоб розвіяти ілюзії про «кінець історії». Сам Френсіс Фукуяма вже давним-давно облишив цю ідею, бо зрозумів її хибність. Натомість чимало людей і далі вірить у «залізний закон історії», який цього разу повинен привести світ і Росію до неминучого тріумфу ліберальної демократії.

Ця віра мала б видаватись наївною для будь-кого, бодай поверхово ознайомленого з російською історією. А там за всю історію щось схоже на демократію було двічі – 8 місяців у 1917 році та на початку (і, меншою мірою, до кінця) 1990-х. Неповне десятиліття за понад 600 років державності – це потужний аргумент на користь можливості «іншої» Росії, що тут скажеш. Вірити, звісно, можна. Та рано чи пізно виявляється, що «Крим – не бутерброд».

Важлива складова проблеми полягає в уявленні багатьох європейців, що діалог завжди можливий і доречний. Що треба «просто перестати стріляти». От тільки якщо чинний Президент України зумів усвідомити, що світ – куди складніша штука, ніж гарні фрази, то чимало європейців – ані близько. Звідси й усі ці намагання за кожної нагоди посадити за один стіл/мікрофон українців і «хороших» (чи не дуже) росіян. Нагадує соцмережі деяких західних селебрітіз, котрі після 24 лютого постили фото жінки й чоловіка, що обіймаються, – він загорнутий у російський, а вона в український прапор. Чи нещодавній мурал австралійського художника Пітера Сітона, на якому обіймаються російський та український вояки. Мовляв, війна – це непорозуміння, давайте жити дружно. І таких «котів Леопольдів» хоч греблю гати.

Хоча абсолютна більшість українських митців чітко відмежувалась, принаймні до кінця війни, від самої ідеї спільних виступів чи розмов із росіянами, дехто піддається спокусі показати себе, особливо перед західними партнерами, «не таким». Хоча читання статті-пояснення Андруховича вказує радше на його віру у власне месіанське призначення – наче Прометей нести істину неосвіченим масам. Ну бо ще, боронь боже, запідозрять у нацизмі чи іншому неправильному «-ізмі». Це ж в Україні, а не країнах ЄС, ультраправі чи ультраліві від виборів до виборів покращують свої результати і подекуди вже входять до правлячих коаліцій. А ні, стривайте...

Сенсу в розмовах з «хорошими» росіянами немає не тому, що ми тут в більшості нацисти. І навіть не через їхню домінантну неспроможність визнати українців за рівних собі. А тому, що ймовірність бодай якогось впливу Шишкіна чи когось іншого із цієї когорти на думки і вчинки сучасних чи майбутніх росіян – нікчемно мізерна. І скільки з ними не бесідуй (українською, російською, англійською – байдуже) – це не вплине ні на що. Окрім задоволеності власного еґо організаторів та учасників. Чимось нагадує минулорічний Форум видавців у Львові, де основна увага організаторів була зосереджена на розмовах кола «обраних» про «гру в дорослішання». А власне видавці, як і відвідувачі, на цьому святі виглядали зайвими. Вочевидь, розмови про дорослішання наразі не допомогли подорослішати нікому, навіть самому Форуму. Та на його позитивну еволюцію все ще є чимало сподівань і передумов. Чого точно немає, так це шансів, що розмови з «хорошими» росіянами чи мімікрування під «правильну» поведінку бодай колись і хоч якось змінять простий і впертий факт: Росія не може стати іншою. Росія, як і Карфаген, має бути зруйнована. Принаймні у своєму нинішньому вигляді.