Прощання з Україною

У Сполучених Штатах Америки, погляд до яких прикутий і у всьому світі в принципі, і в Україні особливо, на тижні сталися дві події, які, можливо, і не матимуть якогось реального смислу, але вони настільки сповнені символізму, що обійти їх просто неможливо.

3 листопада у віці 84 років помер Дік Чейні. Людина, яку без жодних умовностей можна і треба назвати легендою американської і світової політики. Людина, якій як мінімум два індоєвропейські народи багато чим зобов’язані.

Один із цих народів – це курди. Найбільший бездержавний народ на планеті – так іноді говорять про цей іранський етнос, територію якого розділили свого часу між чотирма країнами. Курди, які в результаті війни коаліції (фактично ж – США) проти іракського диктатора Саддама Хусейна отримали на території Іраку таку автономію, що наближається до реальної незалежності.

Та війна, за яку Сполучені Штати й особисто тодішнього президента Джорджа Буша-молодшого досі багато хто чи то проклинає, чи то висміює – принесла не тільки звільнення від тиранії власне Іраку, вона ще й дозволила курдам жити, не боячись за те, що вони курди. Етнічні репресії – це в принципі маркер будь-якого диктаторського режиму, у Європі він розташований чи в Африці, неважливо. Та війна, головним двигуном якої, як вважається, був саме Чейні, тодішній віцепрезидент США, відкрила перед курдами – принаймні іракською частиною цього народу – двері в яке-не-яке, а майбутнє.

А другим народом, який мав би віддати шану Річарду Брюсу Чейні, є українці. Мої старші колеги, які увійшли в професію ще на чи навіть до початку існування нинішньої незалежної Української держави, уже згадали у своїх статтях про те, що тоді, восени 1991 року, у ключовий період між 24 серпня і 1 грудня, саме Дік Чейні зайняв позицію визнання української незалежності. І саме він, тодішній міністр оборони Сполучених Штатів, у кабінеті іншого президента, Джорджа Буша-старшого, врешті-решт протиснув ту свою позицію, змусивши опонентів визнати її.

І це було не так вже й просто. Бо якщо про діяльність Чейні багато хто з нас дізнався саме зараз, коли він пішов – то про позицію президента Буша-старшого нам усім добре відомо. Та легендарна Chicken Kiev speech, виголошена містером Бушем 1 серпня 1991-го в парламенті тоді ще УРСР, давно увійшла в історію, її текст усім охочим доступний і добре відомий. І за якісь місяці очільник Білого дому змінив своє ставлення до української незалежності саме під тиском Річарда Чейні.

А наступного після смерті Чейні дня, 4 листопада, у Нью-Йорку виграв вибори мера Зоран Мамдані. Представник не просто Демократичної партії, а її відверто лівого, соціалістичного крила. Перший міленіал, перший азієць, перший мусульманин на цій посаді – а, крім того, відвертий лівак, який купив аудиторію не тільки «протестним голосуванням проти Трампа», а й купою безкоштовного сиру, який більше притаманний Радянському Союзу чи країнам Африки.

Звісно, сам Мамдані за жодних умов не може стати президентом Сполучених Штатів – він народився за межами США. Але тренд полівіння Демократичної партії, початок якого можна вести чи то з перемог Обами, чи то з майже успішного балотування на праймеріз-2016 відвертого соціаліста Берні Сандерса, ця перемога, найімовірніше, тільки посилить.

Що, в принципі, можна було б і пояснити третім законом Ньютона (дія та протидія, після правих чи навіть ультраправих популістів-трампістів настав час протилежного табору, ультралівого). Але – це пояснять історики через багато років. А зараз – нам усім із цим жити. «Нам» – це передусім українцям. Бо відразу виникає просте і неприємне запитання: якщо при цілком собі поміркованому Байдену, який не поспішав прогинатися під Кремль, Сполучені Штати злякалися ядерного блефу Путіна і фактично самоусунулися від посилення тиску на агресора – то що ж буде в результаті перемоги на наступних президентських виборах не просто демократа, а відвертого соціаліста (якщо не комуніста)?

При цьому я не поспішаю співати осанну і Дональду Трампу. Бо цілком очевидно, що нинішні його санкційні дії проти Росії були викликані двома моментами – по-перше, стійкістю України та її європейськими партнерами (ми показали, що капітулювати не збираємося, і тиснути в цьому напрямку неважливо чи навіть неможливо), по-друге, відверто хамським ставленням Кремля й особисто Владіміра Путіна до миротворчих пропозицій Трампа. А так – жодних ціннісних моментів у нинішній історії «Трамп проти Росії і нібито як за Україну» немає. І невідомо, чи будуть вони в його наступника, якому обов’язково доведеться з’явитися уже на наступних виборах, тобто через три роки.

А в Діка Чейні вони були, оці от моменти, які відрізняють його і від республіканського трампопопулізму, і від демократичного соціалістичного популізму. Можливо, саме він, 49-й віцепрезидент Сполучених Штатів Америки, а не його президент, і був тим останнім героєм, який міг повернути події на планеті Земля у правильному напрямку.

Зате новий мер Нью-Йорка, імовірно, задасть новий тренд – той, який багато хто з нас пережив у прокляті радянські часи. Можливо, США і справді треба пережити комуністичну чуму? Але чи не обернеться це прощанням з Україною – прощанням і західного світу, і самих українців (які продовжують виїжджати і з прифронтових регіонів, і з України загалом)?

Хтозна… Точно відомо одне – Річард Чейні, який зумів змінити риторику цілого президента США у ключовий для України момент, цього тижня попрощався зі світом. І з Україною також. Спочивайте в мирі, містере віцепрезиденте. І, дай Боже, вам на зміну прийде не ідеолог безкоштовних автобусів, а людина зі справжніми демократичними цінностями. Цінностями, на яких досі, навіть при Байдені і Трампі, тримається вільний світ. Частиною якого – і завдяки вам теж – стала і залишається (і, сподіваюся, залишиться) й Україна.