Тарас Самотос (19.05.1964 – 17.10.2020) відійшов у засвіти… Невимовно шкода. Про Тараса Самотоса можна написати цілу книжку. Такою багатогранною була його особистість, таким потужним був його талант. Наразі ж багнеться лапідарно ословити бодай дещицю, певні приватні рефлексії про шкільні роки та помисли у зв’язку з його малярством.
Ми з Тарасом вчилися в одному класі всі десять років львівської середньої школи № 28. Більшість із того часу товаришували, навіть тісно дружили, ба навіть нас деколи називали «нерозлийводою». І після школи певний час дружили, та через дурне непорозуміння наші шляхи надовго розійшлися. Ми лише віталися та перекидалися словом-другим. Але вже майже десяток років тому ми знову налагодили стосунки. Але…
Якось у середніх класах (десь у класі шостому) Тарас зайшов до мене, щоб потім піти разом гуляти, а мій тато, поет Володимир Лучук, питається його: «А скільки ти, Тарасе, прочитав книжок за цей тиждень?». А я, щоб тато не бачив, показую Тарасові на мігах, виставляючи два пальці, що, мовляв, принаймні дві книжки. То й Тарас відповідає: «Дві». «Ну, то можете йти гуляти», – каже мій тато. Про це сам Тарас постійно згадував.
Я заходжу десь тоді ж до Тараса додому на Новому Львові, а його тато, скульптор Іван Самотос, ліпить фігурки із пластиліну, прообрази майбутніх скульптур. На мене це справило незабутнє враження, бо я не уявляв собі, що грандіозні скульптури можуть народжуватися отак із пластилінових заготовок, із етюдів з дитячого підручного матеріалу.
Вже із самого дитинства Тарас був оточений мистецтвом. Батько часто брав його на пленери, де художники розкладали кожен свій етюдник, кожен свій мольберт. До слова, у школі Тарас певний час мав прізвисько Мольберт, але воно чіпко так і не прижилося. Виростав Тарас у будинку художників на вулиці Тернопільській, постійно волєнс-нолєнс спілкувався з митцями. От для прикладу, коли Тарас вже почав малювати олійними фарбами, Данило Довбошинський одразу помітив його відчуття кольору.
Хоча Тарас був типово міською дитиною, та весь час мав великий нахил до природи. Він постійно їздив на рибалку, щоб регулярно наближатися до тієї ж природи.
Із нами у трійцю входив Олесь Ковалюк (на прізвисько Лось; також відійшов у засвіти), ми навіть десь у класі сьомому-восьмому створили таємну націоналістичну організацію, настільки конспіративну, що про неї так ніхто й не дізнався. Тарас із Олесем тоді уклали «шлюбну угоду», мовляв, хто із них перший одружиться, то заплатить штраф 30 карбованців, а хто ще й візьме за жінку росіянку, то заплатить штраф 50 карбованців. Ми разом утрьох ходили колядувати, начхавши на те, що колядування було під забороною. Зрозуміло, ходили лише по знайомих, по добрих знайомих – друзях батьків, вчителях, сусідах.
Наша трійця існувала не постійно, Тарас із Олесем разом із Яремою Іваничуком і Юрієм Грицюком створили блок ЦЯТО, за аналогією до НАТО, абревіатура – Ц(Цюк – від Грицюк), Я(Яреміч – від Ярема), ну й Т(Тарас) і О(Олесь). Ланкою між мною і Тарасом виник Олег Федорович, на прізвисько Боб, він став моїм найближчим другом у старших класах. Він також був художником, писав вірші, помер зовсім молодим у 21-літньому віці.
Вже десь восьмикласниками чи дев’ятикласниками ми з Тарасом вирішили відвідати бар «Театральний», нас пустили туди, бо ми були досить розвиненими, виглядали солідно не по-школярськи. Пили ми там коктейль «Вана Таллінн» чи ще якийсь лікер. Пригадую, що курили ми тоді індійські цигарки «Мадрас». У барі зчинилась бійка і ми тихцем змилися, не розрахувавшись. Але от халепа – через якихось сто метрів виявилося, що Тарас десь посіяв шкіряну рукавицю. Ми повернулися під бар, а рукавиця лежить на самісінькому порозі. Як обережний слідопит, Тарас підкрався до порогу та забрав свою рукавицю.
Десь у класі дев’ятому ми писали так звані феєрії (визначення походить, либонь, від драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня»), потішні набори віршиків із обсценною лексикою, на вирваних зі шкільних зошитів листках. Більшість із них пропали. Та деякі з них Тарас продироколив, зв’язав мотузочкою, а осіли вони в мене, то й і збереглися завдяки моїй бібліографічній ретельності. Всі тексти супроводжувалися рисунками (карикатами, як їх ми називали) або Тарасовими, або Олесевими (його були особливо смішні), або й рідше іншого авторства.
У дев’ятому ж класі мені довелося стикнутися з Тарасовим Самотосовим живописом. Тоді він мені на день народження подарував олійну картину у дерев’яній рамці, на якій було зображено морський пейзаж, якісь настроєво перевернуті човни. Довший час та картина висіла над моїм робочим столом. І тепер вона зберігається десь у моїх сховках.
Я в силу обставин таки слідкував за його художнім розвитком, незважаючи на те, що наші дороги розійшлися. Звертав особливу увагу на його картини на розмаїтих виставках. Закарбувалася мені в пам’яті його персональна виставка у Львівській академії мистецтв, десь років парканадцять тому. Я тоді зробив був розлогий запис у книзі відгуків. Не пригадую свого тодішнього умонастрою, але на мене виставка зробила враження квантового стрибка у Тарасовій малярській творчості, що я й зафіксував у записі. Тарас відшукав ту книгу відгуків, у моєму записі є, зокрема, і такий пасаж: «Виникає ціла маса різноманітних алюзій, порівнянь, впливів. Якщо зважити на те, що без впливів немає художника, то слід відзначити, що в тебе впливи щонайкращі».
Мав Тарас Самотос чимало персональних виставок. Згадаю хоча б такі: у 1996 році в клубі «Лялька», у 2005 році у львівському Палаці мистецтв. Не раз робив Тарас виставки у Львівській академії мистецтв на кафедрі академічного рисунку. Мав Тарас виставки у німецькому місті Гайдельберзі й французькому місті Труа. У Труа було виставлено більше десятка картин, на особливу ж увагу заслуговує робота «Жінка в червоному», яка не просто бере за душу, а, сказати б, хапає за душу. Багато Тарасових робіт розкидано по різних країнах, по різних містах, по приватних колекціях.
Вельми цікавим є такий факт із Тарасової творчої біографії. Років десь понад двадцять тому у Кракові зібралися художники зі всього світу, щоб намалювати картини ангелів до приїзду Папи Римського Івана Павла ІІ. І з України було трохи митців. Тарас Самотос намалював картину форматом 10 на 5 мерів. Намалює трішки і вилазить на драбину висотою з шість метрів, щоб подивитися на зроблене. Злазить, доробляє, переробляє. Словом, процес мистецький і фізкультурний. Тими багатьма картинами ангелів були обвішані будинки у центі Кракова на вулицях, якими проїжджав Папа. У Львові по тому всьому відібрали чотири ангельські картини, щоб вивісити їх на певний час на Ратуші з чотирьох сторін. Окрім картини Тараса Самотоса, такої честі удостоїлися також картини-ангели Олени Турянської, Мирослава Ягоди та Влодка Костирка.
Останніми роками я регулярно бачив нові Тарасові картини, він мені їх демонстрував у своїй майстерні.
Світла пам’ять Тарасові Самотосові.
Співчуття родині та близьким.
Ми використовуємо