Мій Шевченко
IQ

Мій Шевченко

Тарас Григорович для всіх один, але в кожного він може бути свій особистий

Іван Лучук, 13 листопада 581 1

В українській літературі є своєрідний троїстий «іконостас». Це три ікони – Тарас Шевченко, Іван Франко і Леся Українка. Та що там вже, не лише в літературі – а загалом в українському бутті. Адже роль цих трьох письменників (пардон, двох письменників і однієї письменниці) вийшла далеко за рямці літератури. Їхні портрети висять у багатьох світлицях українців, принаймні перших двох, як і в мене вдома – у великій кімнаті давні вишиті на полотні портрети Шевченка і Франка («на стінах тихо плачуть Шевченко і Франко», цитуючи Павла Тичину). Окремо висить не такий аж давній портрет Шевченка над робочим столом у моєму кабінеті. Колись він був іншим і значно більшим, але мій тато Володимир Лучук свого часу (коли я ще був школярем) поміняв його на такий, як є і досьогочас. Портрета Лесі Українки немає (про неї, зрештою, окрема розмова, як і про Івана Франка).

Назва сюжету «Мій Шевченко» не є надто оригінальною, вона взагалі не є оригінальною, якщо вже на те пішло. Формулювання «мій той-то і той-то» є часто культивованими, і гріха в цьому нема. Але мені так асоціативно сформулювалося, либонь, ще під впливом моїх юнацьких вражень від книжки «Мій Вітмен» («Мой Уитмен») Корнія Чуковського, яку я зачитав до безпам’ятства. І тут принагідно вискакує Павло Тичина в сенсі цитування: «Людськість промовляє / трьома розтрубами фанфар – / Шевченко, Уїтмен, Верхарн».

Поезія впливає на емоції, на стан душі і тіла. Це все зрозуміло, це трюїзм. Але є певні поетичні пасажі, які впливають тривко і чіпко. У моєму емоційному бутті їх чимало. Зараз згадаю лише про один момент, перевірений довгими роками. Коли я читаю поему Тараса Шевченка «Гайдамаки», властиво розділ «Гонта в Умані», і коли доходжу до того місця про Гонту і його синів, то мені мимохіть навертаються сльози. Колись це були юнацькі сльози розчулення, потім якісь інші, доросліші. Я час до часу (принаймні раз на кілька років) перечитую цей пасаж, щоб перевірити – чи працюють ще мої емоції. Працюють, слава Богу. І от буквально щойно, коли я дочитав до слів: «Тату, тату… ми не ляхи», – то з моїх віч покотилася скупа чоловіча сльоза.

Пригадую, в Ігоря Римарука було одне (одне з багатьох) «питання на засипку» (яке перейняв від нього і Славко Павлюк): мовляв, хто є автором рядків: «Слова дощем позамивались… / І не дощем, і не слова»? Сливе ніхто не міг одразу відповісти, що це слова Тараса Шевченка. Шевченківські мотиви у власній поетичній творчості Ігоря Римарука є окремою цікавою темою.

У Назара Гончара є ціла його власна «Шевченкіана», я сказав би – елементи «шевченкоборства». Чи не кожного року (в часі, коли вже серйозно творив поезію) Назар до дня народження чи до дня смерті Шевченка (і датував ці вірші, що в нього було нечастою практикою) писав вірша. Частина цих віршів увійшла до циклу «Кобзаріана (вибране)» в його непроминальній збірці «ПРОменеВІСТЬ». Це також окрема цікава тема.

Раз уже згадав про своїх близьких колєґів-поетів (відхід яких став для мене невимовною особистою втратою), то можна і про свою скромну творчість згадати, про деякі «шевченківські» місця, мається на увазі (всіх і не пригадаєш, а от дещо моментально спливає з інтелектуальної автобіографії). Властиво зараз скажу сокровенне про свій умовний диптих «сонетіїв до себе». У легендарній чи міфологізованій свідомості існує й побутує сюжет про те, що Григорій Шевченко сказав про свого малого сина Тараса, що з нього будуть або великі люди, або велике ледащо. Так от, «Сонетій до себе, I (Самсон і лев)» закінчується рядками «Під маскою примхливого зануди / Дрімають у мені великі люди», а «Сонетій до себе, IІ (Давид І Голіят)» – «У розмаху бринить життєва праща, / Полює на великого ледаща». Наразі досить, але ще не все.

Тараса Шевченка часто порівнюють, і небезпідставно, з іншими національними поетами. Це стосується порівняльного літературознавства, компаративістики, м’яко кажучи. Я навіть понад двадцять років тому (а цитовані сонетії, то і ще на кілька років раніше) віршика написав «Генеза поетів-сусідів»: «Пушкін – це російський Шевченко / Міцкевич – це польський Шевченко / Петефі – це мадярський Шевченко / Емінеску – це румунський Шевченко // індійські йоги – хто вони?». Якщо й порівнювати Тараса Шевченка з кимось, то передусім найрезонніше з Шарлем Бодлером. А чому? А тому що роки життя (народження та смерті) у них приблизно збігаються, обоє писали геніальні вірші, займалися мистецтвом, мали нелегкі долі тощо. Але то так, до слова, так би мовити.

Культ Шевченка серед українського народу почав утверджуватися незабаром після його кончини. А з часом йому почали і пам’ятники встановлювати. Перший пам’ятник спорудили у Винниках під Львовом, а ще перед тим – пам’ятний хрест у Лисиничах тощо. Коли я на початку цього року частенько їздив маршруткою у Винники в шпиталь «на зуби», але через Лисиничі, то весь час озирався там на скульптурне зображення Шевченка (яке там стоїть від 1961 року). По цілому світі є дуже багато пам’ятників Тарасові Шевченку. Із встановленням пам’ятника Шевченкові у Львові було чимало перипетій, вони загалом відомі. Хоча лімерик є жанром жартівливим, але про цей пам’ятник мій лімерик є одним з небагатьох «серйозних»:

Там, де «клюмба» гуділа нівроку,

Там є пам’ятник нині Пророку,

Це Шевченко Тарас,

Майже кожен із нас

Пам’ятає про нього щокроку.

Це з моєї (ще не виданої) книжки «Львівські лімерики», з розділу «Визначні місця», якщо що.

Перша неофіційна (але таки фактична) українська академія наук отримала назву – Наукове товариство імені Шевченка. Шевченкову «фірму» використовували по всіх усюдах, з різноманітними цілями. Деколи, зрозуміло, бували (та й бувають) «перехльости». У стилі «юнацького максималізму» це надихнуло мене двадцятитрирічного на такий віршик «Березневий пух»: «З Шевченка пір’я наскубли / на подушки – / із крил його думок. / І нічого – / не коле».

«Кобзар» для багатьох, дуже багатьох є книжкою номер один. Була сила-силенна людей, які знали його цілком (щоправда, залежно з якого видання) напам’ять. Можливо, і тепер є такі люди. Часто «Кобзар» був єдиною книжкою в хаті (з Біблією аналогій не проводитимемо). Перший український космонавт Павло Попович хотів його взяти (і таки, здається, взяв) зі собою у космос. Із моєї розширеної біографії наведу один приклад. Моїм двоюрідним чи троюрідним дідом був Борис Левицький, один з найвідоміших «антирадянщиків» на Заході. Коли я був ще школярем-середньокласником, мій дід Павло Сенатович розповідав про нього пошепки. І коли Україна вже стала незалежною, нам, як найближчій родині, привезли з Німеччини його особисті речі. Пригадую, ми з моєю мамою Оксаною Сенатович підійшли на зустріч під готель «Львів», де Роман Сольчаник, один з учнів і послідовників Бориса Левицького (який помер ще 1984 року), передав нам спершу тільки його Reisepass і «Кобзар» Шевченка (старе видання доволі невеликого формату, яке супроводжувало його упродовж цілого життя). Саме так, а вже пізніше передали його книжки (німецькою та англійською мовами) та інші документи (вони й далі зберігаються в моєму архіві).

На різних рівнях Шевченко присутній у щонайрозмаїтіших ситуаціях. Навіть в історико-лямурних. От, для прикладу, питається один колєґа іншого:

– То вона для тебе «ля фам фаталь»?

На що той відповідає:

– Вона «ля фам москаль», перефразовуючи Шевченка, «щоб та печаль / не перлася, як той москаль, / в самотню душу; лютий злодій / впирається-таки, та й годі».

Взагалі, цей Шевченків вірш «Мов за подушене, оступили…» є одним із моїх найулюбленіших, найбільш прониклим у мою кров і плоть.

Про Тараса Шевченка можна говорити і писати безконечно, він справді є цілим безміром, космосом, плюс безкінечністю.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук