Новий польсько-український вік: шанс налагодити відносини

«Сто років тому, 1918-го, сповнилися мрії багатьох поколінь польських патріотів, котрі, не погоджуючись з неволею, боролися й гинули за свободу своєї батьківщини. Польща стала незалежною країною. Такі ж мрії плекали й українці, котрі мали за плечима багатовікову боротьбу за право на самовизначення – вони мріяли про вільну і незалежну Україну».

Такими словами починають свою відозву до поляків українські інтелектуали, котрі мешкають у Польщі. Цього відкритого листа напередодні столітнього ювілею польської незалежності, який відзначатимуть 11 листопада, опублікував на своєму сайті часопис Nowa Europa Wschodnia. Лист має назву «До поляків. Цілий польсько-український вік: не перший і не останній» (Do polaków. Cały wiek polsko-ukraiński: Nie pierwszy i nie ostatni). Його підписали знані польські науковці українського походження. Зокрема, серед підписантів можна побачити ім’я польського історика, професора Поморської академії в Слупську Романа Дрозда, професорки, завідувачки кафедри економіки Природничого університету в Познані Владислави Лучки-Бакули, професора історичного факультету Гданського університету Ігоря Галагіди, професора, завідувача кафедри новітньої історії та політичної думки Інституту політології Зеленогурського університету Богдана Гальчака, історика, публіциста, професора Вармінсько-Мазурського університету в Ольштині Марека Мельника тощо.

Автори звернення нагадують своїм польським колегам, що поляки та українці жили поруч з давніх-давен, часто на тій же землі, яку обидва народи вважали своїм місцем на землі, своєю батьківщиною.

«Незважаючи на цю близькість, вони рідко були разом. Вони жили окремо. Вони були чужими один для одного. Вони говорили різними мовами, вони молилися по-різному, інші співали пісні – поляки про лицарів з кресових станиць, а українці про козаків, котрі билися з цими лицарями. Вони мали інший соціальний та політичний статус та інший історичний досвід. У багатьох випадках герої перших були ворогами для других, а прагнення перших другі трактували як загрозу для себе», – так описано історичну ретроспективу в цьому зверненні.

І от підходячи до окресленої дати – 11 листопада 1918 року – автори листа констатують, що в той час, як польські мрії про незалежну Польщу матеріалізувалися, українські надії на власну державу розсипалися під натиском і більшовиків, і поляків. У листі читаємо такі нарікання:

«Сто років тому, після закінчення Першої світової війни, свої баталії розпочали поляки та українці. Спочатку вони воювали один з одним на Волині та в Галичині, потім – у 1920 році – разом проти більшовицької Росії. В обох цих війнах українці програли. Західно-Українська Народна Республіка впала під тиском Польщі. Після підписання Ризького договору, яким закінчилася війна з більшовицькою Росією, також розсипалася мрія про незалежну державу на Дніпрі. Тисячі українських солдатів та офіцерів, котрі боролися пліч-о-пліч з поляками, роззброїли і замкнули в таборах для інтернованих. І навіть цьогоріч, на 100-річчя Варшавської битви, під час офіційних урочистостей Свята Війська Польського 15 серпня мало хто згадав про них – вірних союзників Речі Посполитої в тій війні».

Згадуючи міжвоєнний період, українські інтелектуали артикулюють свій закид тодішньому керівництву ІІ Речі Посполитої й польському суспільству загалом. Передовсім йдеться про те, що на теренах Галичини і Волині поляки вважали себе привілейованим станом, а українців – другосортними мешканцями, «чиї устремління можуть бути реалізовані тільки через підпорядкування і слухняність». У листі згадуються найкричущіші прецеденти шкідливої національної політики тогочасної Варшави щодо українців:

«Руйнування шкіл, обмеження громадянських прав, відсутність університетів, заборони і обмеження в навчальних закладах, заборона прийому на роботу вчителів, пацифікація, діяльність KOP (Korpus Ochrony Pogranicza – Корпус охорони прикордоння – воєнізоване формування, створене для боротьби зі шпигунами, його представники часто тероризували українське населення, безпідставно звинувачуючи його у сприянні шпигунам, – ZAXID.NET), осадництво і дискримінації в розподілі землі, руйнування церков, акції зміцнення польських кресів, концентраційний табір в Березі Картуській, зневага українського населення – усе це укорінювало в людях ненависть і породжувало прагнення звести порахунки. Багато українців асоціювали Польщу з безжальним поліціянтом, брутальним вояком, ворожим чиновником та чужим учителем. Друга Польська Республіка була для українців неприязною країною, яка не мала наміру ставати для них батьківщиною. Деякі люди думали, що нею могла б стати тодішня радянська Україна. Час показав, наскільки наївними були ці надії».

Зрозуміло, що найзапекліші українсько-польські історичні суперечки стосуються періоду Другої світової війни, діяльності УПА, польських так званих «проклятих солдатів», Волинської трагедії, відплатних акцій Армії крайової тощо. Автори листа наголошують:

«Вибух Другої світової війни виявив жахливе провалля між двома народами, наслідком якої стала трагедія немислимих масштабів. Націоналісти з обох сторін підпалили накопичені за довгі роки поклади ненависті. Десятки тисяч поляків загинули від рук українців, тисячі українців були вбиті поляками. Які б причини не були наведені, які б аргументи та обґрунтування не використовувалися – ніщо не може виправдати тодішнього варварства. Пошана до всіх жертв вимагає, щоб жоден злочин не був виправданий. Пошук зав’язків причин і наслідків потрібен для розуміння того, що відбулося, але не може слугувати виправданням злочинів».

У листі згадано післявоєнне примусове переселення українців і поляків з рідних місць. Йдеться і про акцію «Вісла», і про депортацію українців, котрі опинилися на території тодішньої Польської Народної Республіки, до Радянського Союзу, і про поляків з Галичини й Волині, яких було переселено на новоздобуті Польщею західні терени.

Комуністичне поневолення сприяло, з одного боку, зближенню українців та поляків, з іншого – переосмисленню спільної історії, здобутків і помилок. Не дарма Польща стала першою державою, котра визнала незалежність України 1991 року й офіційно підтримала новоутворену державу. Відтак було запущено процеси примирення двох народів, які, щоправда, відбувалися не без проблем. Причому винні у цих проблемах представники і польської, і української сторін, на що звертають увагу підписанти листа:

«Вже майже 30 років вільна Польща та незалежна Україна багато зробили для процесу примирення та побудови реального партнерства. Політики та священики зустрічалися, робили важливі, мудрі та необхідні заяви. Виявилося, однак, що цей процес не торкнувся найважливіших царин історичної свідомості – витвореної національної міфології і нашої уявної географії, яка приписує сусідові певні історичні ролі. Швидко з’ясувалося, що український наратив трактується як ворожий і шкідливий для Польщі, українські аргументи вважаються необґрунтованими, а тим часом польський наратив про трагедію Волині й Галичини почав опиратися на українофобію кресових середовищ і ренесанс ідеології ONR (Obóz Narodowo-Radykalny – Національно-радикальний табір – екстремістська націоналістична партія, організована 1934 року прихильниками так званої «Великої Польщі», – ZAXID.NET). На жаль, українська сторона також винна у цьому. Погіршилися польсько-українські відносини. Приводом була суперечка навколо історії, а радше – про тлумачення символів, які набувають іншого змісту в новому контексті. Конфліктогенними пунктами стали місця поховання польських та українських жертв».

За кілька минулих років і Україна, і Польща ухвалили низку законів, які можуть стати на перешкоді пошуку історичної правди в царині українсько-польських відносин. В Україні віднедавна не можна критикувати діяльність структур, котрі вважаються учасниками збройної боротьби за українську незалежність, зокрема УПА. У Польщі, своєю чергою, ухвалено закон, який забороняє критикувати польські військові формування часів Другої світової і позитивно відгукуватися про УПА. Чи існує вихід з такої, здавалося б, патової ситуації? У зверненні українських інтелектуалів пропонується такий шлях залагодження конфлікту:

«Ми вступаємо в новий польсько-український вік, не перший і, мабуть, не останній. Його перебіг залежатиме від нашої відповідальності, здатності деміфологізувати минуле і боротися із забобонами, рішучості в спогляданні майбутнього, а не шуканні причини для плекання комплексів, закорінених у минулому.

Ми закликаємо до взаємної поваги і розуміння, а також до реальної солідарності, яка зробить нас, поляків і українців, разом сильнішими у протистоянні з новою хвилею націоналізму, ксенофобії і взаємних претензій, а також у протистоянні з відродженими імперськими устремліннями, не тільки російськими. Ми закликаємо розпочати пошук того, що нам допоможе, а не того, що нас розділяє. Без цього декларації про примирення виявляться красивими, але порожніми гаслами».