У Стамбулі завершилися довгоочікувані переговори української делегації з «делегацією імені Мединського». Завершилися прогнозовано нічим. Вибачте за прямоту, але домовленість про майбутні зустрічі – це, як у старому, ще українських часів, номері двох Володимирів, Данильця і Моїсеєнка. У тому номері, який називався «Самоволка» (така от несподівана військова актуальність із ранніх 90-х), солдат пояснював командиру: «Вчєра я бил визван вамі, штоби получіть указаніє зайті сєгодня». Приблизно з такими наслідками сьогодні поговорили – чи то через перекладача, як колись Олексій Івченко, чи напряму – дві групи чиновників у Стамбулі.
(А «майбутній обмін 1000 на 1000» – це лише прикриття безглуздості заходу. Бо для всіх попередніх обмінів не потрібно було спеціально і так пафосно, як ми бачили ці дні, збиратися десь аж на протилежному березі Чорного моря. Усі попередні обміни якось узгоджували без цього. А тут, бачте, тільки в Стамбулі змогли. Хтось повірив у цю байку? Отож.)
То навіщо українці й росіяни збиралися на берегах Босфору? Точніше – чому Кремль раптом вирішив запропонувати ці пустопорожні переговори, які з їхнього боку очолив настільки нікчемний персонаж, що жарти про еквівалент у вигляді двірника з Банкової сприймаються зовсім не як жарт, а як логічна – і, на жаль, не втілена у життя – пропозиція?
Тому, що ці переговори були не про переговори, не про досягнення якоїсь мирної угоди. Згадайте Мінськ 2014 і 2015, той самий, який зараз модно поливати лайном з анонімних Telegram‑помийниць. Туди, як і в Стамбул-2025, від України прилітав хто? Президент. А від Росії? Мединський, з якого в самій країні-агресорці якщо і не сміються, то тільки щоб не потрапити під статтю «про дискредитацію»? (Не питайте, як поєднуються «дискредитація» і Мединський. «Умом Россію не понять» – у них одні називають війну війною, а інших за це садять.) Ні. Теж глава держави. Ось так, у такому складі, проводяться реальні перемовини, після яких зупиняються бойові дії. А коли керівником переговірної групи призначають людину, найбільшим досягненням якої є написання підручника у цілком тоталітарно-радянському стилі – це про зовсім інше.
Про що ж саме? Та про спробу затягнути процес – і якось уникнути тих чергових санкцій, які обіцяють Путіну на Заході за відмову від зупинення бойових дій. Зупинити їх він не може чи не хоче, що уже, в принципі, одне й те ж. Отримати черговий удар по і так розбитій і покаліченій економіці – прямо скажемо, не бажає. (Бо байку «санкції не працюють» перестали продавати уже навіть власним холопам, яким раніше продавати відверто дикі речі, на кшталт спеціальної комариної зброї.) Ті, хто системно стежить за подіями в Росії, уже помітили, що тамтешні провладні фахівці останнім часом заговорили уже про відверто кризові явища – про які незалежні й компетентні джерела повідомляли ще кілька місяців тому.
До того ж Путін до третіх роковин початку повномасштабної війни отримав величезний подарунок – у вигляді відвертої прихильності Дональда Трампа. Згадайте, як Білий дім тоді розвернувся до Кремля лицем, які ганебні шоу влаштовував навколо слів та навіть одягу Володимира Зеленського. (До речі, ви не забули ще ту історію? Бо Трамп, Венс і Ко, схоже, уже давно забули – так, ніби нічого й не було.)
Словом, тоді, у лютому-березні, Росія отримала справжній супершанс – зупинити війну на максимально вигідних у нинішній ситуації умовах. І… І шанс це, м’яко кажучи, програла. Оскільки, за старою російською звичкою, розцінила такий крок Трампа не як пропозицію до компромісу, а як слабкість нової американської влади. Нічого дивного тут немає – росіяни усю свою імперську історію діяли саме так, від чого постійно і страждали (Кримська війна, кінець 1980-х років – ці та інші випадки, якими б різними вони не були, це все наслідки істинно російського нахабства, яке рано чи пізно оберталося ударом у відповідь).
Але Трамп – людина непроста. Людина, яка може й образитися. Особливо коли цю людину на увесь світ виставляють дурнем. А це фактично визнав і сам 47-й президент Сполучених Штатів Америки. Пам’ятаєте оті слова Дональда Трампа про те, «а чи не водить мене Путін за ніс»? Це і був сигнал – сигнал про те, що «Володя, ти перейшов межу мого компромісу». Зрозумів цей сигнал Путін чи ні? Заява про переговори свідчить однозначно – зрозумів. Але.
Зупинити війну Путін уже не може. Це той випадок, коли вже не він грає долею своєї країни і світу – а доля грає ним. І не хоче – бо навіщо йому тоді жити. Помирати ж як Гітлер йому не хочеться. Тож було вирішено піти на дуже ризикований, але єдино можливий крок – зіграти в імітацію переговорів. І завдяки цій імітації максимально відтягнути процес добивання російської економіки, яка зараз із кожним місяцем провалюється у трясовину глобальної катастрофи усе глибше.
Саме для цього й були потрібні ці безглузді переговори порожнього місця ні про що. Це лише спроба відкласти очевидне. Путінську Росію що далі, то частіше порівнюють із гітлерівською Німеччиною – до чого сама РФ дає привід, аж до історії із зубами одного фюрера, володінням якими пишаються в маєтках фюрера іншого. Але зуби – це лише такий символічний артефакт, є ж значно серйозніші й точніші паралелі. Згадайте історію Другої світової війни, межа 1944 і 1945 років. Уже усім зрозуміло, що Німеччина війну не виграє. У неї вже немає на це сил і ресурсів. Але Третій Райх починає Die Wacht am Rhein, свою останню наступальну операцію. Операцію, яка провалилася, хоч і затримала наступ союзників на півтора місяця. Якби не «Вахта на Рейні», День Перемоги світ відзначав би ще в березні.
У нинішньої Росії, хто б що не говорив, теж немає ресурсів – не те що на Запоріжжя чи Херсон, які вони ще продовжують формально вважати своїми, а навіть на Покровськ (чи, якщо говорити ще жорсткіше, навіть на звільнення справді власних територій, на Курщині). Але зупинитися Гітлер… вибачте, Путін не може, не хоче і не вміє. Саме тому ми бачили цю відверто смішну «Вахту на Босфорі». Бо це його Арденнська операція. Можливо (не будемо все ж забігати аж настільки наперед), останнє, чим він може відповісти на той тиск, який повільно, але невмолимо ламає кістки виснаженій, голодній і побитій російській худобині, яка ще три роки тому називалася «другою армією світу».
Але, схоже, російський диктатор знову припустився тієї самої помилки – проґавив момент, коли прихильність Дональда Трампа почала витікати, як пісок, крізь в’ялі путінські пальці. Тож якщо Путін й отримає якусь відстрочку, то зовсім не ту, на яку ще сподівається.
Ми використовуємо