Шеврони на згадку
IQ

Шеврони на згадку

Минуле й сучасність добровольчих батальйонів

Сергій Шебеліст, 16 травня 2016 1866 0

Два роки тому, коли Росія анексувала Крим та інспірувала сепаратистські виступи в південно-східних регіонах України, наша держава була практично не в змозі захистити себе. Силові структури були деморалізовані й дезорганізовані. Постмайданна влада ще не встигла укріпитися та сформувати свою вертикаль. Президент і міністр оборони були у статусі виконувачів обов’язків. Військові частини на півострові обложені російськими окупантами, чітких наказів вищого керівництва немає, єдина команда: «Тримайтеся». Колективний Захід, виснучи на руках нової української влади, закликає її утриматися від прямого збройного протистояння з РФ і наївно сподівається умиротворити агресора.

Як стало відомо зі стенограми засідання Ради нацбезпеки та оборони, на початку 2014-го Україна не була готовою до повномасштабної війни. Тодішній в. о. міністра оборони Ігор Тенюх відверто визнав, що в державі немає армії: «Сьогодні ми зможемо зібрати зі всієї країни військове угруповання чисельністю біля 5 тисяч військовослужбовців, здатних виконувати бойову задачу. Їх можемо кинути в Крим, але це не вирішить проблему Криму. Ми їх там просто покладемо. А що робити з тисячами кілометрів кордону та підготовкою Росії до вторгнення? Коли зранку зайдуть з Чернігівської області, то до вечора вже у Києві будуть! [...] готовність більшості наших військових частин до виконання бойових завдань викликає великий сумнів».

Привид махновщини

Ситуація була справді кепською, Україну можна було брати майже голіруч, але саме в цей час починають формуватися добровольчі батальйони – переважно при МВС і Нацгвардії. Навесні 2014 року до них масово записувалися патріотично мотивовані люди, частина з яких навіть не мала досвіду військової служби. Однак порив захистити Батьківщину був настільки високим, що добровольці на це не зважали й нерідко нехтували формальностями (наприклад, не були офіційно оформлені у штат підрозділів, через що потім виникали проблеми з пораненими й загиблими). Головним для них було отримати зброю і якнайшвидше потрапити на Донбас, аби звільнити його від окупантів. Це власне з них кремлівська пропаганда і зліпила образ «карателів», яких міфічна «київська хунта» послала для придушення повстання не менш ефемерного «народу Південного Сходу».

Натомість в українському суспільстві вони здобули авторитет і популярність. 2015 року, за даними соціологічних досліджень «Демократичних ініціатив» і Центру Разумкова, добровольчі батальйони мали один із найвищих рейтингів довіри в країні, поступаючись волонтерам, церкві та Збройним силам. Їхні бійці були оповиті героїчним ореолом і нерідко протиставлялися солдатам регулярної армії, не кажучи про недолуге командування, котре начебто свідомо посилало патріотів на загибель. У межах декомунізації в Києві навіть вулицю Панфіловців, на якій, до речі, розташований консульський відділ Посольства РФ в Україні, перейменували на Добровольчих батальйонів. Деякі політики пропонують запровадити державне свято – День українського добровольця.

Саме в них, у добровольцях, багато хто вбачає альтернативу новій владі, котра нібито зрадила ідеали Революції Гідності, не проводить обіцяних реформ і реставрує стару систему. І тому вона має бути зметена «третім Майданом», який гарячі голови анонсували вже влітку-восени 2014-го, не розуміючи всієї небезпеки й згубності для країни такого сценарію. Але батальйони не пішли на Київ, приходу української хунти не відбулося, загроза виявилася перебільшеною.

Утім влада все одно сприймає добровольців із пересторогою. Адже вони часом дають приводи для сумнівів. Так, у лютому 2015 року Семен Семенченко, який після обрання в парламент так і не вийшов з амплуа комбата «Донбасу», заявив про створення Об’єднаного штабу добровольчих сил України як альтернативи Генштабу. Розпіарена ідея на практиці виявилася пшиком, від якого командири батальйонів відмежувалися публічно. Спроба зробити український аналог радянського «ГКЧП» вийшла карикатурною.

Насторожене ставлення до добробатів було продиктоване сумнівами в їхній самостійності й належній керованості такої кількості людей зі зброєю. Формально вони перебували у структурі МВС, але частину з них пов’язували з цілком конкретними політичними й бізнесовими середовищами. Коли торік президент Петро Порошенко говорив про неприпустимість існування «приватних армій» на службі губернаторів, він недвозначно натякав на тодішнього голову Дніпропетровської ОДА Ігоря Коломойського.

Його команда справді сприяла створенню добровольчих батальйонів і перетворила місто на Дніпрі на східний форпост України, але для захисту своїх бізнес-інтересів не гребувала використовувати аргумент сили. Найбільш наочно це продемонстрували минулорічні події довкола ПАТ «Укрнафта», захищати яку від удаваних російських диверсантів на заклик Коломойського приїхали хлопці в камуфляжі без розпізнавальних знаків. Вони представилися бійцями «Дніпра-1», хоча в самому батальйоні та МВС запевнили, що це не їхні люди. Не надто героїчні історії пов’язані також із батальйоном «Айдар», представникам якого приписують рейдерські захоплення і викрадення людей.

Чималого клопоту владі завдає Добровольчий український корпус «Правий сектор», який за понад два роки війни, на відміну від більшості підрозділів, так і не легалізувався в силових структурах. «Особливий статус» здобув хіба що провідник ДУКу Дмитро Ярош, який став позаштатним радником начальника Генштабу Віктора Муженка. Проте ексцеси за участю членів «Правого сектора» це не зупинило. Чи не найвідомішим із них стала стрілянина в Мукачеві під час бізнес-розборок із місцевими князьками влітку 2015-го.

Безуспішні спроби затримати «правосеків», які переховувалися в горах і потім начебто знайшлися аж у зоні АТО, в соціальних мережах трактували як розправу «псів режиму» над патріотами. Хоч негативний шлейф за «Правим сектором» тягнеться не лише на Закарпатті. Справа дійшла не тільки до того, що з ДУКу в інші підрозділи пішли окремі взводи, а й сам провідник Ярош через радикалізм бійців залишив його лави й очолив новий «Національний рух» імені самого себе.

Відпрацьований матеріал чи кадровий ресурс?

Приборкання норовливих добробатів – це також складова Мінських угод, які серед іншого передбачають виведення із зони бойових дій усіх незаконних збройних формувань. Україна мала продемонструвати західним союзникам, що вона виконує домовленості, і вона це зробила. Торік нелегалізовані ДУК і ОУН забрали з лінії зіткнення. Але водночас із передової відвели загартовані в боях легальні «Дніпро-1», «Азов» та «Донбас», на місце яких заступили Збройні Сили.

На добровольців же поклали винятково поліцейську місію на другій-третій лінії оборони: підтримка правопорядку, чергування на блокпостах, перевірка паспортного режиму, патрулювання, охорона об’єктів та боротьба з диверсійно-розвідувальними групами. Тобто вже майже рік вони не беруть участі в активних бойових діях (при тому, що «Азов» має артилерію та бронетехніку), і їм це, м’яко кажучи, не дуже подобається.

«Формування мобільних підрозділів, укомплектованих мотивованими бійцями, було вимогою часу та необхідністю, – каже глава МВС Арсен Аваков. – А зараз від багатьох із 38 добробатів, які свого часу входили у систему МВС, залишилися тільки спогади та колекція шевронів на моєму столі. Частина розформована, частина влилася в інші підрозділи».

Деякі добровольці відверто зізнаються, що відчувають себе відпрацьованим матеріалом. Так, про це говорять бійці штурмової роти «Карпатська Січ», котра як окрема одиниця ввійшла до складу 93-ї механізованої бригади ЗСУ. Але після того, як їх вивели із зони АТО, роту ліквідували без пояснення причин і наказали її бійцям повернутися на штатні посади... такелажника, кухаря і банщика, на які вони були де-юре оформлені. «Таке ставлення до добровольців-патріотів за відсутності до нас претензій військового керівництва може свідчити тільки про одне – це рішення прийняте в кабінетах політиків і спрямоване воно на системне добивання владою всього добровольчого руху в Україні», – заявив командир «Карпатської Січі» Олег Куцин.

Про розчинення в інших підрозділах ЗСУ з гіркотою заявляють і бійці батальйону «Донбас-Україна». Натомість у керівництві бригад і на рівні начальника Генштабу ці процеси сприймають позитивно. Мовляв, досвідчені, мотивовані, патріотичні бійці демонструють високий рівень підготовки, а їхні кращі традиції варто передавати новобранцям. На індивідуальній основі.

Хоча не можна сказати, що влада не шанує добровольців. У квітні 2016-го, коли відзначали другу річницю створення батальйонів патрульної служби поліції особливого призначення, президент Порошенко вручив бійцям державні нагороди і подякував їм за те, що тримають високе звання добровольців. Не шкодував вдячних слів і глава МВС Аваков: «Підло применшувати їхній подвиг! Згадувати треба, бо війна ще йде, і нічого не закінчено». Для критиканів, котрі ставлять під сумнів заслуги хлопців, він навів статистику: за два роки війни в підрозділах МВС і Нацгвардії загинули 308 осіб (205 із добробатів), зазнали поранень 1228 (701 із добробатів), пропали безвісти – 41,  у полоні – 10. Міністр ставить добровольців у приклад новій поліції.

Власне, багато з них нині йдуть у патрульну поліцію або в поліцейський спецпідрозділ Корпус оперативної раптової дії (КОРД), що створюють в обласних центрах та інших містах. Деяких бійців інтегрують у структуру Національної поліції на керівні посади: так, комбат «Світязя» Олександр Фацевич очолив патрульну поліцію, а заступник командира «Азова» Вадим Троян – управління поліції Київської області та кримінальну поліцію. Дехто йде працювати в соціальну сферу, зокрема в Державну службу у справах ветеранів та учасників АТО. Такі люди не з чуток розуміють потреби сучасних фронтовиків, які, своєю чергою, не сприймають їх як чиновників.

За два роки війни на Сході приголомшливу кар’єру зробив одіозний Ілля Кива, який недовго побув політичним керівником східного штабу «Правого сектора», створив у Полтаві добровольчу роту «Мирний», потім невідомо за які заслуги очолив батальйон «Полтавщина». Проти цього збунтувалися бійці підрозділу, котрі домоглися усунення з посади нового комбата з кримінальним минулим. Утім невдовзі його призначили заступником начальника УМВС спочатку в Донецькій, а потім у Херсонській областях. Однак і там він пробув недовго, бо пішов на підвищення, очоливши Департамент протидії наркозлочинності Нацполіції. Кива демонстративно ігнорував переатестацію. На звільненні полковника, який навіть не служив, наполягала голова Нацполіції Хатія Деканоїдзе. Аваков довго захищав і покривав свого скандального протеже, але нещодавно таки заявив, що Кива більше не працюватиме в поліції.

Капіталізація бренду

Добровольці знаходять місце не тільки у силовому блоці. Не менш привабливою для них виявилася й політика. 2014 року чи не всі провідні партії прагнули заангажувати у своїх передвиборчі списки людей у камуфляжі з бойовим досвідом. Мабуть, далі всіх пішов «Народний фронт»: він не тільки взяв у списки комбатів та простих бійців, а й створив Військову раду з добровольців, яка, щоправда, так і не стала робочим органом.

Під егідою «Народного фронту» до парламенту збирався балотуватися комбат «Азова» Андрій Білецький, але через репутацію неонациста й расиста від цієї ідеї вирішили відмовитися, хоча Білецький таки пройшов у Раду як мажоритарник на одному з округів у Києві. Втім доброго парламентарія з нього не вийшло. Екс-комбат – один із найбільш злісних прогульників. Замість законотворчої роботи, Білецький продовжує опікуватися «Азовом» і в титрах медіа пишуть про нього як про «засновника полку» чи «лідера азовського руху», який не обмежується рамками спецзагону Національної гвардії.

Нині він активно розбудовує в областях громадську структуру – Цивільний корпус «Азов», що в перспективі може стати платформою для нової правої партії. Білецький бачить великі можливості для націоналістичного руху, популярність якого стає трендом у Європі. На тлі занепаду «Свободи» й розколу в «Правому секторі» умовна партія «Азов» справді може позмагатися за симпатії електорату, використовуючи радикальну антизахідну, антиліберальну, а віднедавна ще й антиеміграційну риторику. Нещодавні протести в Яготині на Київщині проти потенційної загрози напливу сирійських біженців підтверджують, що ультраконсервативні ідеї мають прихильників серед «маленьких українців».

«Економічна криза і невдоволення чинним прозахідним урядом створюють сприятливе підґрунтя для євроскептицизму. Вже зараз 26% українців вважають, що інтеграція з ЄС зашкодить Україні, а ще 24% не визначилися із думкою з цього приводу, – зазначає публіцист Максим Віхров. – Ось тому ультраправі можуть отримати другий шанс на входження у велику політику, проте цього разу вже не як герої Євромайдану, а як радикальні євроскептики. На тлі парламентської кризи подібна перспектива є реальною. У такому разі європейська інтеграція України є ще складнішим завданням».

Стверджуючи, що комерціалізація – це шлях до занепаду батальйонів, Білецький плекає мрію про створення на базі «Азову» приватної військової компанії, яка б тільки на словах була приватною, а на ділі стала б провідником національних інтересів України у зовнішній політиці. Зокрема завдаючи ударів по Росії скрізь, де вона присутня, наприклад, у Сирії. Якщо держава не хоче офіційно «світитися» у таких операціях, це можна робити на рівні приватних компаній.

Поки що аж так глобально українські добровольці не працюють, але певна комерціалізація руху все ж таки є. Раз по раз медіа повідомляють про чергову сваволю «зелених чоловічків» або членів «військово-патріотичних клубів»: то якесь рейдерські захоплення, то сутички з мітингувальниками, то зриви сесій місцевих рад. Хоча далеко не всі люди в камуфляжі й балаклавах – це справжні АТОвці. Проте й участь у бойових діях на Сході нікому не дає індульгенції на застосування сили й уникнення відповідальності. Адже коли затримують когось із добровольців, відразу починають волати, що «влада знищує патріотів».

Мовляв, невипадково ж екс-комбатові «Айдару» Сергію Мельничуку інкримінують створення злочинної організації, а голову Цивільного корпусу «Азов-Крим», учасника блокади півострова Станіслава Краснова звинувачують у співпраці з кремлівськими спецслужбами та планах підірвати урядові будівлі в Києві. Узяти на поруки «жертву репресій проти добровольців» зголосилися нардепи «азовського» походження. Вони не вірять, що Краснов – шпигун і зрадник, який «зливав» російському ГРУ інформацію про полк «Азов». Сам же затриманий розцінює тиск на нього як помсту СБУ, хоча він не заперечує, що контактував з росіянами, але винятково з відома української розвідки.

Підозри силовиків не позбавлені підстав, адже в добровольчі структури, як і у праворадикальні рухи, нерідко інфільтровані провокатори й агенти, які найголосніше кричать про «знищення патріотів» і «тотальну зраду». Також іменами добробатів для вирішення своїх питань прикриваються нечистоплотні ділки. Але, попри це, президентові не варто боятися справжніх добровольців, які першими стали на захист держави, коли їй було найважче, і, як влучно сказав той-таки Порошенко, «повертали Донбас в Україну та Україну на Донбас».

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук