Ще один випадок тяглості традиції: Марія Матіос та Любко Дереш

Тетяна Трофименко, 9 грудня 201333411
Ще один випадок тяглості традиції: Марія Матіос та Любко Дереш

Здавалось би, що може бути спільного у творчості Любка Дереша та Марії Матіос? Різні покоління, різні світогляди, різні стильові манери… Сталося так, що їхні найсвіжіші книжки я читала майже одночасно. І зрозуміла, що спільного там набагато більше, ніж можна було б уявити.

Головна подібність не ексклюзивна: Матіос та Дереш, як і більшість сучасних українських письменників, роками пишуть про одне й те саме. Від книжки до книжки (а у випадку збірки Дереша «Миротворець» – у межах одного видання) ми бачимо повторювані теми, образи та мотиви. Отож, думаю, нікого не здивує, що в новій книжці Марії Матіос «Черевички Божої Матері» ідеться про Буковину напередодні ІІ Світової війни та трагедію українського села в часи міжвладдя, а у збірці Любка Дереша центральною є проблема богошукання, якою переймаються філолог Стефан Лянґе, творець атомної бомби Роберт Оппенгеймер та серфер із Одеси Родіон Раскатов, котрий переїхав до Єгипту у пошуках вільного життя.

Треба сказати,  що й для героїні «Черевичків…», дівчинки Іванки Борсук, богошукання становить невід’ємну частину буття. Зокрема, вона мріє помирити братів Каїна та Авеля, які «залізли на місяць. І живуть там. І все звідти бачать. Та ще чомусь сваряться між собою», а також принести добро всьому світові. У цьому героїні Матіос може допомогти лише вища сила – така собі Божка, що «на небі ніколи не спить – і все бачить, все знає, бо Божка ніколи не заплющує очей і ніколи не перестає думати». Шукаючи допомоги Божки, Іванка зважується на рішучий крок: надрізавши ліву долоню, вкладає в рану пелюстку квітки, що має назву Черевички Божої Матері. Як наслідок, лікар-єврей ледве рятує руку дівчинки, тож надалі їй доводиться вступати в контакт із трансцендентом у менш поетичний спосіб. Приміром, так вона намагається «завстидати» град, що загрожував урожаю: «…тоді стає… спиною до негоди, нахиляється мало не до самої землі, задирає догори спідничину – і білі холодні м’ячики граду холодно шмагають її голу срачину, а вона ще дужче заголює її, і приказує, приказує…». Власне кажучи, авторка не вперше поетизує народні забобони, за що й уславилася як глибокий знавець міфології, духовного світу і традицій українців.

У персонажів Любка Дереша шлях до богопізнання в рази складніший – ще  б пак, адже до їхніх послуг, на відміну від дівчинки з глухого довоєнного села, усі досягнення науки і техніки та цілий Інтернет. Проте рівень екзальтованості зовсім не нижчий і цілі не менш глобальні. Так, молодий аспірант Стефан Лянґе дізнається про маловідомого галицького мовознавця німецького походження родом із Дуклі Себастьяна Штукенгайзена, і заглиблення в його біографію та наукову спадщину спричиняє справжній переворот у свідомості персонажа. Уже від перших сторінок оповідання Стефан Лянґе то «охоплений незрозумілою ейфорією», то годинами ридає біля портрету Штукенгайзена. Він відчуває, що Господь кличе його, і цим богом виявляється… сам Себастьян Штукенгайзен. На піку релігійного піднесення Стефан Лянґе потрапляє під автомобіль і гине, намагаючись наздогнати фантомну постать своєї Божки, тобто, перепрошую, народженого в Дуклі на санях бога.

Так само релігійними пошуками пояснює Любко Дереш діяльність Роберта Оппенгеймера, чиї внутрішні монологи в оповіданні «Миротворець» – перманентна істерика з украпленнями поезії Джона Донна та цитат із «Бгахавад-ґіти». Шукаючи Господа «всередині атома», персонаж час до часу заходиться в сльозах «над собою і тим ідіотським життям, яким він жив». Як і Стефан Лянґе, Роберт Оппенгеймер у версії Любка Дереша розуміє, що у своєму дорослому віці («йому вже минало сорок, а все, що у нього було за плечима, – лише сумнівної ціни слава на факультеті») нічого суттєвого не досяг. Він прагне осідлати долю і… створює атомну бомбу, просто констатуючи, що тепер «світ змінився». 

Зрештою, персонажі оповідання «Святий Христофоре, молися за нас» більш звичні для Дереша. Це молоді люди, які живуть в умовах відносної свободи: купаються в морі, курять марихуану і хочуть «відновити історичну зв’язність усього знання», створюючи в Інтернеті сайт Хронокосмосу, де були би викладені найдавніші тексти світової мудрості. Бажання знайти Бога спадає на Родіона Раскатова десь тоді, коли він усвідомлює, що йому вже 32 – а він іще ж нічого… і далі за текстом.

До речі, якщо проводити паралелі, то проблеми з самооцінкою хлопців у Дереша – цілковиті дрібниці порівняно з проблемами Іванки Борсук, адже її вік теж критичний: дівчині скоро 13, і вона має «чорну хворобу» – епілепсію, тож може ніколи не вийти заміж… Для того, аби подолати недугу, близькі здійснюють обряд «продажу» дитини з вікна батьківської хати. А Родіон Раскатов просто занурюється в себе – і там зустрічається із самим собою, «справжнім собою у власному серці». «Раскатов часом закривався у себе в кімнаті та плакав, подумки просячи пробачення в людей, яким причинив зле», – пише Любко Дереш. Хоча спосіб пошуків Бога в його оповіданнях видається не надто переконливим, а результати, досягнуті першими двома персонажами, – прямо протилежними до тих, яких праглося, усе-таки варто віддати належне гуманістичному пафосу, що забарвлює фінал «Святого Христофора». Пізнавши бога, чи що там було у нього всередині, Родіон Раскатов здійснює мало не героїчний учинок – пропонує одруження жінці, вагітній від іншого. Хіба ж це не свідчить про змужніння та зростання персонажів вічно юного письменника Любка Дереша?..

Той самий гуманістичний пафос домінує й у повісті Марії Матіос, де розлога історія богошукань Іванки Борсук цілком автономно співіснує з розповіддю про прихід до села спочатку «красних комісарів», а потім – німців із румунами. Головним лейтмотивом є ніжна дружба українців та євреїв – аж до макабричної картини пологів Хаї Ренгидевичевої у вівтарі храму. Священик із хрестоматійним ім’ям Онуфрій приймає пологи в жінки, доки красні комісари вантажать селян у «грузовікі» для виселення «в отдальонниє райони есесесер». На думку авторки це, вочевидь, мало би символізувати переоцінку всіх традиційних цінностей в умовах смертельної небезпеки, однак більше нагадує характерне для Марії Матіос зловживання спецефектами, щоб одночасно показати і страшне, і огидне, і сльозогінне… Завершуються «Черевички…» саме на такій високо сентиментальній і водночас гуманістичній ноті, коли після розстрілу євреїв Іванка кидається в ліс шукати єдиного, хто, можливо, вцілів з‑посеред них – малого Елі Шерфа.

Як бачимо, вони такі подібні, попри різницю поколінь та світоглядів, Марія Матіос і Любко Дереш зі своїми новими книгами… Нехай вони пишуть про різні історичні періоди й по-різному ставляться до національної проблематики, все одно: вони романтичні й сентиментальні, сповнені бажання залучити людей до істини та любові, іноді занадто захоплені власними вигадками, аби ще більше вразити читача, однак лише з благородною метою… Здається, саме це називають тяглістю традиції?

 

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук