Що коїться в інформаційному просторі України

У мене в хаті після перерви у рік і чотири місяці знову почало грати Радіо NV, яке за цей час зовсім не змінилося: ті ж самі програми, ті ж самі ведучі, ті ж самі джингли. З якого б це дива? Зрозуміло, з якого – знову почалися відімкнення світла. Коли є світло, під час сніданку, обіду і вечері дивишся телеканали, немає світла – слухаєш Радіо NV. До речі, більше аніж половина українців і надалі дивляться телеящик, а не Ютуб чи Telegram-канали.

Утім загальноприйнята думка про те, що прибічники телевізора – це ретрогради і старпери, а, наприклад, YouTube-каналів – молоді й просунуті громадяни – насправді не відповідає дійсності, бо між цими двома джерелами інформації практично різниці не існує: ті ж самі спікери, ті ж самі злободенні теми і проблеми, все практично майже те саме, тільки, наприклад, контент 24 каналу, якщо ти його дивишся по телевізору, маєш відчуття реального часу, а коли в Ютубі – то це вже запис телетрансляції, тобто запізніла інформація. Повторюся – під час триразового на день прийому їжі – телевізор – найкраща і найзручніша ідея, а потім вже собі можеш додивитися в Ютубі чи Телеграмі – те, що тебе найбільше цікавить.

Ошелешу читачів ще однією, цього разу вкрай оригінальною думкою: якоїсь істотної різниці в якості контенту між обпльованим усіма прогресивними громадянами України і усім прогресивним людством так званим «Телемарафоном» і іншими більш просунутими, на думку їхніх адептів, телеканалами, такими, як «Прямий», «Еспресо» (а тут – замість «Марафону» - «Маратон»), 5-й чи той самий 24-й, практично немає. Це, напевно, скаже вам кожен, хто, як автор цього тексту, дивиться усі ці телеканали годинами на день. Буває грішок, що деколи, знуджений і задовбаний постійними роликами на «Прямому», де Порошенко мужньо допомагає українській армії і все потрібне везе на фронт, раптом перемикаєшся на «Марафон», а там щось дуже свіженьке й цікавеньке.

Утім єдине відразливе відчуття виникає, коли на «Телемарафоні» з’являються пики колишніх попихачів медведчуківських каналів чи «Інтера», який за українофобством від згаданих каналів не відрізнявся, або така, скажемо дуже м’яко, вкрай неприємна і токсична особа, як Наталія Мосейчук, яка свого часу відзначилася тим, що запросила в етер матір Олеся Бузини. Зараз ці ведучі дуже патріотичні, але тут, звісно, діє принцип – хіба хочеш – мусиш. І ще один, найголовніший аргумент проти «Марафону» – якого милого з бюджету мають виділятися на нього величезні гроші, коли решта каналів нічого не отримують?

То чому ж немає суттєвої різниці між «Марафоном» і, скажемо так «Немарафоном»? Бо ці ведучі, окрім якихось авторських програм, яких я на «Марафоні» чомусь майже не помітив, загалом в етері виконують роль підставки для мікрофона. Вони лише модератори тих спікерів, список яких збігається з іншими телеканалами, напевно, відсотків на 90%. Тобто, поза «Марафоном» ви майже ніколи не побачите на екрані мармизи Михайла Подоляка чи Андрія Єрмака, а в «Марафоні», наприклад, деяких ревних критиків нашої чинної влади, таких, як Ігор Лапін, Володимир Цибулько чи Ігор Мірошниченко. А решта 90% найвідоміших спікерів українського інформаційного простору, про яких ми поговоримо трохи пізніше, неодмінно з’являються і там, і там.

Щодо ведучих «Марафону», не буду їх тут називати, вони майже геть усі доволі бляклі, не до порівняння, наприклад, з ведучими «Немарафону»: Оленою Курбановою, Павлом Рольником, Антіном Борковським, Марією Клюк, Славою Вардою, Христиною Чернегою, Романом Чайкою, Оксаною Височанською, Андрієм Сайчуком, Лесею Вакулюк і багатьма іншими. Звісно, що це суб’єктивна думка автора цього тексту, утім кожен в коментарях може висловити й свою думку. Серед програм, які деякою мірою можна назвати авторськими, варто відзначити «Вердикт» зі Сергієм Руденком на «Еспресо».

Дуже коротенько оглянемо, якщо їх можна так назвати, українські закордонні телепрограми, які транслюють винятково канали «Немарафону». «Голос Америки» - загалом рівень так собі, вигулькує провінційність, часто-густо недосконала українська мова, утім це найдокладніше джерело висвітлення американо-українських відносин, що сьогодні для нас вкрай важливо. Українська служба ВВС – давні непорушні стандарти західної журналістики, шкода лишень, що віднедавна вони скоротили свої програми до чверть години, де приділяють увагу лише якійсь одній темі, деколи нецікавій більшості українців. Звісно, що досконалої української мови серед наших журналістів немає ніде, утім ВВС – це власне те, що більш-менш до такої мови наближається. Варто відзначити гарних ведучих Ольгу Паламарюк і Євгенію Шидловську. «Радіо Свобода» - красені і красуні, що «Ранкова Свобода» з Катериною Некречею і Олегом Галівим, що «Вечірня» з Властою Лазур і Дарією Кудімовою. Рівень гідний, єдине – укрмова трохи шкутильгає.

Тепер про спікерів. Почнемо з офіціозу – голів ОВА і голів міських. Це люди, які певним чином входили до кожного українського помешкання і ставали мало не членами родини, а потім зникали, звісно з якої причини – відповідно до зміни лінії фронту. З початком повномасштабної війни зіркою етеру став голова Луганської ОВА Сергій Гайдай, згодом з окупацією рашистами усієї Луганщини, окрім Білогорівки, він зник з екранів, та й зрештою змінив і посаду. Деякий час на початку війни блискучою зіркою «голубого екрану» був харизматичний улюбленець українського жіноцтва голова Миколаївської ОВА Віталій Кім, коли ж рашисти переконалися, що до Миколаєва їм зась, поза увагою опинився і Кім. Під час наступу орків на Авдіївку події навколо цього міста коментував міський голова Віталій Барабаш, який тоді доволі часто з’являвся в етерах, після захоплення Авдіїівки в другій половині лютого цього року, звісно, що коментарі Барабаша були вже не такі потрібні.

Утім є й українські чиновники, які практично не зникають з інформаційного простору, наприклад, Іван Федоров, який був міським головою Мелітополя, а віднедавна він голова Запорізької ОВА. Запорізька область, на жаль, і надалі залишається в центрі уваги українців через інтенсивні бойові дії і обстріли мирного населення рашистами. Те ж саме стосується і Херсонської області, події у якій вже доволі довго коментує депутат облради Сергій Хлань, а радник міського голови Маріуполя Петро Андрющенко доволі докладно, бо має там надійні інсайди, повідомляє про події в тимчасово окупованому Приазов’ї. Трохи менше коментують поточні події голова Харківської ОВА Олег Синєгубов і Херсонської ОВА Олександр Прокудін.

Щодо міських голів Харкова, Одеси і Кривого Рогу, то вони часто в центрі інформаційної уваги, бо ці міста постійно обстрілюються. І Ігор Терехов, і Геннадій Труханов, і Олександр Вілкул мужньо видушують із себе у мікрофон декілька речень українською, і це дуже тішить, бо якщо вже ці защебетали солов’їною, то не інакше, як за словами Ірини Фаріон, «ракети коять дива», але це вона сказала про Рината Ахметова, українська мова якого, на її думку, зовсім непогана.

Особливою є офіційна інформація речників різних підрозділів ЗСУ щодо поточних подій безпосередньо на лінії зіткнення. І якщо стилістика, наприклад, Наталії Гуменюк (до речі, в неї була найкраща українська мова), Дмитра Плетенчука, Юрія Ігната, Іллі Євлаша чи Андрія Юсова відзначається живою мовою, гнучкістю і навіть деколи непоганим гумором, то зведення Генштабу у виконанні речників Андрія Ковальова чи Олександра Штупуна та й зрештою зведення безпосередньо від імені Генерального Штабу ЗСУ – це абсолютно офіціозна і суха інформація, з якої довідатись про щось реальне майже неможливо. Кожен такий звіт подібний до попереднього чи наступного так, наче зроблений під копірку.

Поряд із цифрами про кількість бойових зіткнень і ворожих втрат, ми щодня незмінно довідуємося про те, що «ворожі атаки українські оборонці успішно відбили», «ворожа спроба просунутися вперед успіху не мала», «штурмові дії російських військ біля… успіху не мали», «окупанти безуспішно намагалися відновити втрачене положення, наші воїни закріплюються на займаних позиціях, ворог намагався просунутись, але успіху не мав», «ворог спробував штурмувати українські позиції в районі…, але успіху не мав, ситуація контрольована», «минулої доби українська авіація, ракетні війська й артилерія ЗСУ уразили шість районів зосередження особового складу та військової техніки загарбників, чотири їхні пункти управління, командно-спостережний пункт, шість засобів протиповітряної оборони й артилерійську систему», «сили оборони продовжують давати відсіч ворогу та завдавати йому максимальних втрат на всій лінії фронту».

Напевно воно десь так і має бути, і нам непотрібно на це нарікати, це все буде потім непоганим матеріалом для майбутніх істориків російсько-української війни, але щоденні заштриховані червоним різноманітні геометричні фігури на мапі Deep State не дуже надихають, а про те, що насправді відбувається на нулику, ті ж самі аналітики Deep State чи Василь Пехньо дізнаються від своїх інсайдерів у бліндажах під обстрілами зазвичай на два-три дні пізніше.

Тепер щодо експертів, яких найчастіше можна побачити на телеканалах, в Ютубі і почути на радіо. Їх можна поділити на політичних, військових і мішаних. До перших належать, наприклад, Олексій Гарань, Віталій Портников, Олег Саакян, Микола Давидюк. До других, приміром, Сергій Згурець, Андрій Харук, Петро Черник, Анатолій Храпчинський, Ігор Романенко, Павло Лакійчук, І до третіх – майстрів на всі руки – можна віднести Романа Світана, Олександра Мусієнка, Олександра Коваленка, Віктора Бобиренка, Олексія Їжака.

І найбільше захоплення й повагу викликають ті аналітики, які, будучи вояками ЗСУ, день і ніч воюючи на передовій, все ж спроможні надавати нам гарячу інформацію зі самого пекла війни. Це насамперед Юрій Федоренко, Дмитро Сазонов, Сергій Цехоцький, Олександр Антонюк а також чинні чи колишні військовослужбовці, які в різний час воювали на фронтах російсько-української війни: Роман Костенко, Іван Тимочко, Сергій Кривонос.

Але найцікавіше, що усіх українських аналітиків щодо їхніх песимістичних чи оптимістичних поглядів на російсько-українську війну умовно можна розділити на три групи. Перші – це прибічники концепції «Пропало всьо, в мене не те на суфлері!», другі – шанувальники ідеї «Все чудово, прекрасна маркізо!», і треті намагаються зважено і об’єктивно оцінити все те, що відбувається на фронті і навколо нього. Перші – це насамперед – Ігор Лапін, Юрій Бутусов, Володимир Цибулько, Остап Дроздов, Георгій Тука, Андрій Рева, Ігор Мірошниченко, Борислав Береза, Тарас Чорновіл, Віталій Портников, Олександр Бригінець. Прибічники «суфлера» - це здебільшого представники дозеленої влади, віддані порошенківці. Їхній меседж, мовляв, усе погано, усе пропало, ми всі загинемо, ми всі помремо, чинна влада лише шкодить Україні, корупція процвітає, все розкрадається, керівництво країни вкрай некомпетентне, воно прагне миру на будь-яких умовах, проросійська риторика посилюється, демократія згортається, держава деградує, свободу слова душать за горло, союзники нам не довіряють, збудовані укріплення на лінії зіткнення нічого не варті, наші мінні поля кацапи легко подолають, наші «зуби дракона» трухляві, гримни молотком – одразу розсипляться… і т. д., і т. п. А ось при Порошенкові все було чудово.

Олександр Бригінець, політик начебто завжди адекватний і притомний, зараз на своєму телеграм-каналі видає такі екстравагантні меседжі, що не виходиш із дива. Виявляється, найголовніша проблема України зараз полягає в тому, що «в країні проводиться спеціальна операція (що, ще одна?! – І. Л.), мета якої повернути нас в стан, коли Зеленський зможе виграти вибори». Який стан, які вибори, коли? Хто зараз марить виборами в Україні, окрім цілком неадекватних людей?

Віталій Портников – це стовп, ас, метр, гуру і ще там щось нашої журналістики, і це цілком серйозно. Рівень інтелекту, компетентності, патріотизму незаперечний. Утім його можна радше віднести до прибічників «суфлера», тобто де-не-де у нього випирає махровий песимізм. Одна з його улюблених фраз: «Ось коли російська армія стоятиме на українсько-польському кордоні…».

А тепер про шанувальників «прекрасної маркізи». Це насамперед Олексій Арестович і Олег Жданов, про яких більшість українців уже давно забули. Однак про Кирила Буданова і Михайла Подоляка і про каву на набережній Ялти забути якось не вдається. Заява Буданова про український десант в Криму 4 жовтня 2023 року, мовляв, бачите, я ж казав що цьогоріч наші війська будуть в Криму, можна розцінити лише, як невдалий жарт. До завзятих оптимістів можна також віднести Євгена Дикого, Івана Яковину, Михайла Шейтельмана, Романа Світана. Загалом дуже компетентний Світан деколи вражає занадто оптимістичними прогнозами. Наприклад, до десятка разів я від нього чув, що Росія скоро розвалиться і заплатить Україні 40 (!) трильйонів доларів, по мільйону зелених на кожного українця. Або навесні 2023 року він давав чудовий прогноз, як українська армія через Токмак вийде на Мелітополь, а далі до Бердянська, а з лівобережжя Дніпра найкоротшим шляхом вийде до Армянська і звільнить Крим. Під час оборони Авдіївки він пропонував для ЗСУ блискучий контрнаступ – прорив через Ясинуватську розвилку на Горлівку, а там і до Донецька і до звільнення усього Донбасу недалеко…

Ну і про мейнстрімових аналітиків, які намагаються давати менше прогнозів, а більше об’єктивної і зваженої інформації. До них належать: Олександр Мусієнко, Олександр Коваленко, Ігор Рейтерович, Петро Черник, Михайло Притула, Олексій Гетьман, Олег Саакян, Василь Пехньо, Владислав Селезньов, Олег Катков і багато інших.

І трохи про ютуберів. Я вже забув, коли востаннє бачив і слухав Андрія Піонтковського, Юрія Швеця, Олександра Невзорова, Марка Фейгіна, Романа Цимбалюка, Яніну Соколову, Сергія Пояркова. Час від часу ще дивлюся Сергія Стерненка і Віталія Портникова. Зараз більше цікавить те, що відбувається на фронті, зокрема огляди карти бойових дій, і знову ж таки, на мою суб’єктивну думку, найкращий огляд подає Василь Пехньо.

І наостанок зовсім коротко про телеграм-канали. Це насамперед такий собі розважальний жанр, чорний і сірий гумор: РАША-ПА-РАША, Ватне болото, Боже, яке кончене, Труха і т. п., де можна постібатися з бухих виродків-кацапів, або також на будь-якому з інших телеграм-каналів помилуватися, як український добрий і ввічливий дрон розриває окупантів на запчастини, або якийсь окупант пристрілює себе або свого товариша. А, наприклад, на каналі Андрія Смолія дається дуже точна і оперативна, деколи з точністю до декількох секунд, інформація про напрямок польотів ворожих ракет і дронів на всій території України. Загалом же телеграм це таке собі велике болото (добре, що загалом не ватне, хоча буває й ватне), де багато всього, але мало суттєвого, інформація з інших джерел тут перетинається на 90%. Так що найкращим і найбільш достовірним джерелом про події в Україні і у світі й надалі залишається сайт «Українська Правда», і, звісно, ZAXID.NET вкупі зі «Збручем».