Стамбульська конвенція і правовий захист жінок у давньому Львові

Навряд чи якась політична подія, окрім війни, і всім, що з нею пов’язане, може нині привернути до себе пильну увагу українців. Але такі події в нашому політичному житті все ж трапляються, і це є зовсім непогано. 20 червня цього року Верховна Рада України ратифікувала, а 21 червня президент Зеленський підписав «Конвенцію Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами», відому як «Стамбульська конвенція».

Це ще одна цеглинка у побудову нашого європейського дому, який неодмінно і зовсім у скорому часі постане на остаточних руїнах рашистської імперії. Це дуже важливий іспит на нашу європейськість, і тому направду обурюють у часі війни борсання проти цього закону і намагання його оскаржити тих наших політичних сил, які і згадувати тут проти ночі не хочеться, бо вже вони всім так остогидли аж до блювоти, що немає спасу. І це не заборонені опезежопівці і до них подібні, а ті політики, які роками вважалися і далі вважаються «проукраїнськими».

Заграючи нібито з українським «консервативним виборцем», ці захисники «традиційних сімейних цінностей» слово в слово повторюють рашистську пропаганду про ненависний західний «гендер», «вибір дітьми своєї статі» та інші нісенітниці, які цілковито можна розцінити, як підрив проєвропейського курсу України, і фактичний колабораціонізм, бо прихильники скасування Стамбульської конвенції вже твердять про те, що наші народні депутати вирішили «замінити уроки російської мови гей-уроками».

Варто нагадати, що «захист традиційних сімейних цінностей» на противагу «аморальному, розбещеному Заходу» є чи не найголовнішим ідеологічним маркером божевільного рускава міра, який захищає «святую русь» від «чортівської Америки і Гейропи». Тому вони й приперлися в Україну і вбивають тут тисячі й тисячі невинних людей.

Але варто також нагадати й те, що в Росії і тих регіонах України, які століттями перебували під впливом рускава міра, і куди за ці століття мільйонами привозили людський мотлох з диких азійських глибин, в рази (!) більше випадків сімейного насильства, залишення напризволяще новонароджених дітей, торгівля дітьми та усі інші статистичні показники соціальної деградації та дезадаптації: алкоголізму, наркоманії, проституції, абортів, розлучень, побутової злочинності, аніж у регіонах України, які перебували під якимось мінімальним впливом Європи, хоча й тут за останні пів століття перед здобуттям Незалежності, в часи тоталітарного СРСР ці показники теж значно зросли.

І у цьому зв’язку, вивчаючи історію давнього Львова, не перестаєш дивуватися нашій сьогоднішній дикості, а натомість цивілізованості, людяності і верховенству права у тодішній Європі, а Львів, нагадаємо, тоді був справжньою Європою, де існувало поняття правової держави і де закон, зокрема, захищав жінок від жорстокості й свавілля самовладних чоловіків, тобто фактично чоловік і жінка були рівними перед законом.

Це може здатися цілковито неймовірною річчю, але 1449 року, тобто у часи «темного» й «жорстокого» Середньовіччя (як про це нас усіх вчили в школі) у Львові розігрався тривалий, важкий, але надзвичайно цікавий судовий процес, який мав вирішити, чи вірменка Дзехан, прозвана Білкою є «дружиною шляхетного Юрка з Мальчиць», а чи «невільницею і рабинею, котру Юрко міг продати так само, як рибу зі свого ставка, або зерно з переораного поля», як про це стверджувала позивачка. Юрко ж заприсягався, що його прекрасна Дзехан «від самого шлюбу була і є його законною дружиною».

І світський гродський суд, і суд духовний довго, ретельно й прискіпливо розглядали всі перипетії й тонкощі подружнього життя вірменки й українця, не лінуючись ритися в їхніх маєтках і посагу, скрупульозно виписуючи усі «ковдри, шуби, підбиті хутром, подушки та інше» і визначаючи їхню вартість. Сам найвищий королівський посадовець – Генеральний староста Русі Петро Одровонж брав діяльну участь у процесі, обіцяючи з цього приводу «запитати думку багатьох панів і достойників», але позаяк через раптовий напад татар всі ці достойники «змушені були вирушати на війну», то запевнив, що «за три тижні після повернення з походу судовий процес має відновитися». Тож бачимо, що лише війна могла стати єдиною перешкодою для призупинення цього процесу, за який, як видно з міських актів, вболівали всі тодішні регіональні можновладці.

Здавалося, що розлучення цієї невгамовної у судових процесах пари буде найкращим рішенням, а оскільки ця справа була передовсім шлюбною, духовною, то найкраще її мали вирішити духовні владики. Тож галицький православний митрополит Яким і перемиський владика Афанасій, довго й ретельно вивчаючи тонкощі подружньої суперечки вірменки й українця (бо отримали за це дуже немалу суму 30 гривень), вирішили, що парі насправді краще розлучитися і за «лист розлучення» позивачка має заплатити 36 гривень.

Лобістами цієї справи з обох сторін були найвідоміші львів’яни того часу: поляки, вірмени, українці, італійці. Навіть після офіційного розлучення пари не вгавали судові пристрасті у цій справі. Вочевидь, бідна й нещасна «невільниця і рабиня» Білка була жіночкою ще тією, бо так затероризувала свого колишнього благовірного, що через шість років після розлучення висуває йому нову претензію на 40 кіп грошей, яку суд задовільнив, і Юрко, аби виплатити ці гроші, продає свій ставок у Мальчицях власникові млина на Полтві поблизу Низького Замку.

1634 року львівський кримінальний суд покарав передмістянина Христофора Домбровського тюремним ув’язненям і штрафом у 100 злотих (вартість 300 телят) за побиття дружини, навіть не взявши до уваги того, що його безцінна половинка пиячила, а екзекуцію чоловік проводив з виховною метою.

1695 року за знущання з власної дружини мешканця Краківського передмістя Яцка Кулявчика засудили до 200 ударів посторонками на сходах перед Низьким Замком. Виявилося, що цей чоловік набрався такого нахабства, що знущався з дружини, «бив і калічив її» разом із Маріанною Папроцькою, а потім, забравши у дружини «гроші і все, що йому сподобалося», втік із цією коханкою. Суд бургграфа побачив у злочині, вчиненому коханкою, чари й нечисту силу, і присудив її до побиття 300 ударами біля стовпа ганьби (прангера) на площі Ринок і вигнання з міста. Вигнання «відьми» за брами міста відбувалося у супроводі палаючих смолоскипів.

Знав давній Львів і приклади мужньої жіночої солідарності. Спостерігаючи за тим, як містянин Павло Нижанківський жорстоко духопелить свою дружину, жаліслива сусідка Катерина Пекарева вирішила «заступитися за неї і переконувала його (Павла), аби жінку не бив, і рятувала її, а відповідач, полишивши дружину, мордував Катерину, волочив її, схопивши за волосся, аж до самого порогу свого дому, а там знову… іще більше бив». Суд визнав Нижанківського винним і присудив, аби той «пішов завтра зранку до в’язниці і там просидів увесь день, і ще аби заплатив Катерині Пекаревій три гривні і судових штрафів півтори гривні». Однак мудрий львівський суд визнав і Катерину винною, бо та, «не маючи жодної шкоди від того, що відповідач бив свою дружину, втрутилася і дала привід для свого побиття». За вироком суду Катерина Пекарева мала після виходу Павла Нижанківського з в’язниці вибачитися перед ним, заплатити йому півтори гривні, а суду гривню. Як бачимо, за своє милосердя Катерина все ж п’ятдесят грошів отримала.

Незважаючи на жорстоке ставлення до своїх дружин і навіть зраду, деякі львівські жінки залишалися вірними зрадливцям і відстоювали їхні інтереси. Цікавою у цьому плані є історія дружини одного з найвизначніших львівських масонів кінця XVIII століття графа Рудольфа Страсольдо графині Сірмай. Попри своє високе становище у масонській ложі «Трьох білих орлів» і посаду львівського окружного старости, граф запустив пазурі до державної каси, а за привласнення державних коштів закони Австрійської імперії передбачали лише одне покарання – страту. Не чекаючи такого повороту подій, Страсольдо залишив свій дім, маєток, дружину, службу, всі масонські відзнаки і втік до Стамбула, де, кажуть, прийняв іслам. Та втік не сам, а з коханкою.

Суд, звісно, засудив графа до страти, утім за його відсутності заочно. Було наказано намалювати портрет злочинця, оправити в раму, а відтак повісити портрет на шибениці у Львові на площі Ринок. І тут, незважаючи на зраду, за відсутнього графа заступилася його дружина, подавши до суду апеляцію, що за законом її чоловік, як шляхтич, може бути лише усічений мечем. Трибунал визнав слушність апеляції, але розгублений кат заявив, що технічно не зможе виконати усічення голови на портреті. Тоді вирішили портрет засудити на спалення, і знову дружина Страсольдо втрутилася у справу й подала протест з приводу того, що до спалення злочинців засуджують лише за святотатство, єретизм і фальшування монети. Суд перебував у розгубленості, аж сам імператор Йосиф II втрутився у справу і наказав прибити портрет до шибениці, а вирок через плакати і газети оголосити чотирма офіційними мовами королівства Галичини і Володимирії.