«Ті, хто залишився у Михайлівці, чекають на ЗСУ»

Михайлівка – селище міського типу, що розташоване за 80 км від Запоріжжя. До реформи децентралізації селище було адміністративним центром Василівського району. До війни населення селища налічувало близько 12 тисяч мешканців. Вже більше двох місяців Михайлівка перебуває в російській окупації. Росіяни зайшли в селище 28 лютого, а 25 квітня окупанти призначили головою смт свого представника.

Сергій (ім’я змінене з міркувань безпеки) більше місяця жив у окупованій Михайлівці більше місяця. На початку квітня разом із батьком йому вдалось евакуюватися до Львова. В інтерв’ю ZAXID.NET він розповів про життя і боротьбу в окупації та дорогу на підконтрольну Україні територію.

***

Яким було життя в Михайлівці незадовго до окупації?

До війни у селищі проживало приблизно 12 тисяч мешканців, зараз – залишилась десь половина, бо всі, хто може – виїжджає на безпечну територію. Я деякий час жив і працював у Маріуполі, повернувся в Михайлівку до батьків два роки тому, планував на два тижні, але через коронавірус затримався на два роки. Звідти працював дистанційно в ІТ.

Ніхто в селищі не вірив у війну, ніхто б ніколи не подумав, що там будуть стояти російські солдати. 24 лютого мене розбудив батько, бо над будинком гули російські винищувачі. За два дні після вторгнення російська армія була вже в Мелітополі, за 60 км від нас. Я ніколи не проживав такі конфлікти, тому перші 4-5 днів у мене був шок, я був розгублений і не знав, як на все це реагувати. Потім зібрав «тривожну валізку» й підготував підвал, а про те, що можна виїхати, наприклад, у Київ чи Львів, тоді не думав узагалі.

Як росіяни окупували Михайлівку?

Російські війська зайшли в селище у ніч із 28 лютого на 1 березня. Михайлівка для них логістично зручна, адже через населений пункт пролягає дорога на Мелітополь та Енергодар. Спершу росіяни захопили приміщення поліції. Через день після цього голова ОТГ Володимир Рикун опублікував у Facebook про те, що він провів перемовини з російськими військовими й вони пообіцяли, що не будуть мародерити і вбивати, але натомість побудуть тут кілька днів і поїдуть. Уже потім ми дізналися, що вони віджали дизпальне у фермерів і таким чином добралися до Енергодара.

З перших днів окупації люди почали організовуватись у Viber-чатах, де ділилися інформацією про те, що відбувається в селищі. Мешканці сусідніх вулиць повідомляли, що росіяни заходили в будинки й просилися помитися, заходили в крамниці зі зброєю, просили цигарки. Коли я там був, ситуація в селищі була доволі спокійною, зараз, наскільки я знаю, там почався терор, почали зникати люди. Знаю про мінімум двох убитих, одна з них – зґвалтована молода дівчина.

У перші дні мешканці виходили на мітинги, як на це реагували росіяни?

На перший мітинг на підтримку України ми вийшли 6 березня. Ми надихнулися історіями з Херсона, де люди голіруч зупиняли російські танки. Ну і 6 березня президент закликав мешканців окупованих міст і сіл виходити на акції протесту, ми, по-суті, самоорганізувалися.

Нас було людей 300, при собі ми мали українську символіку, співали гімн, роздавали брошури. Ми з батьком написали на аркуші паперу свою групу крові і резус фактор і про всяк випадок поклали його у кишеню.

Росіяни про цей мітинг заздалегідь не знали. Побачивши людей на вулиці, вони почали робити попереджувальні постріли в повітря, активізувалися снайпери, які з житлових будівель цілилися у натовп. Мітинг тривав хвилин 20, ми дійшли до блокпоста біля будівлі поліції й розійшлися. Було відверто страшно, бо ніхто не знав, чим це все закінчиться.

Наступного дня ми знову планували вийти на демонстрацію, однак про ці наміри окупанти вже знали, нагнали в селище росгвардію і автозаки. Людям було страшно, тому 7 березня мітинг не відбувся.

Яка була ситуація з продуктами і медикаментами?

Дуже погана. Чи не в перший день окупації місцеву лікарню розбомбили, не працювали кілька відділень, а потрапити до лікаря можна було лише особисто зателефонувавши. Аптеки були закриті, не вистачало дитячого харчування памперсів, супермаркети давно порожні, люди торгували з землі хто чим міг. Ціни були дуже високі.

Коли ви вирішили евакуюватися?

Перша офіційна евакуація була 12 березня і про неї було оголошено в закритій Facebook-спільноті селища. Вже тоді в нас почалися перебої з мобільним інтернетом, окупанти вимкнули кабельний інтернет, ввімкнули російське телебачення і глушили українські хвилі. Перші дні ми чули перестрілки і ховалися у підвалі, тому першу офіційну евакуацію пропустили. До кінця не було зрозуміло, чи це офіційна евакуація, чи ні, бо на початку війни місцева влада колаборувала з окупантами [голові ОТГ, який пішов на співпрацю з росіянами, Генпрокуратура оголосила про підозру].

Комунікація на місцях була провалена. На офіційних сторінках української влади була і є інформація про евакуацію з Василівки – районного центру за 40 км від Михайлівки, натомість про наше селище інформації не було.

Я хотів їхати, але лише з батьком, він до останнього не хотів покидати домівку. Зрештою нам вдалось виїхати 6 квітня третьою евакуацією. Перед цим я подав себе у списки, які складала місцева влада та передавала на погодження росіянам. Вони вимагали особисті дані і це мене дуже насторожувало, адже не хотілося б, щоб їх використали для якихось фейкових референдумів.

Як відбувалася евакуація?

Нам бракувало офіційної інформації. За чутками, росіяни не випускали чоловіків із окупованих територій. Я сконтактував із волонтерами, які вивозили людей на підконтрольну Україні територію, один із них був готовий приїхати за нами на приватному авто. Але це було доволі небезпечно, бо, знову ж таки, за чутками, в автомобілі міг бути лише один чоловік і це – водій. Волонтери радили взяти з собою ще жінок із дітьми, але ми з батьком не могли так ризикувати.

Для евакуації в Запоріжжя надали два автобуси, однак заповненим був лише один. Ми їхали на свій страх і ризик, бо маршрут пролягав через зону бойових дій та сім російських блокопостів. На блокпостах нас роздягали, перевіряли на наявність патріотичних татуювань, перевіряли телефони, тому мені довелося видалити месенджери та фото, прописку, росіяни також запитували, чи ми не підемо служити в ЗСУ. Їх могли насторожити будь-які деталі.

На останньому блокпості у автобус зайшов росіянин і сказав, що далі їдуть лише жінки та діти, чоловіків всіх попросили вийти. Нам пощастило, бо ми змогли зупинити приватне авто, яким і добралися до Запоріжжя. Дорога була замінована, тож навіть вийти покурити чи в туалет по дорозі було небезпечно.

На підконтрольній Україні території нас зустріли українські військові, вони нас намагалися чимось пригостити і дуже швидко пропускали на блокпостах, бо будь-якої миті могли початися обстріли.

У нас немає автомобіля, тож багато речей взяти не було змоги. Я склав у рюкзак комплект одягу, засоби гігієни, інші особисті речі. Також взяв весільну фотографію батьків, бо їхав у нікуди і тепер я не знаю, чи мені буде куди повертатися.

Куди ви виїжджали?

До Запоріжжя, яке за 80 км від Михайлівки, замість години-двох, ми добиралися дев’ять годин. У Запоріжжі ми заночували на квартирі у родичів. Тієї ночі наша ППО збила над містом три крилаті ракети. Наступного дня ми поїхали у Дніпро, а звіди евакуаційним поїздом добралися до Тернополя.

Зараз ми з батьком і псом живемо у Львові. Я живу у друзів, працюю дистанційно. Морально складно, я досі реагую на різкі звуки. Тут, у відносно мирному Львові, важко до кінця зрозуміти, як це, коли у магазинах тижнями немає їжі, коли дізнаєшся, що твою односельчанку зґвалтували і вбили, а в селищі немає ані української поліції, ані українських військових.

Ті, хто залишився у Михайлівці, чекають на ЗСУ, намагаються всіма можливими способами виїхати, навіть нелегальними коридорами, ризикуючи життям.

Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проєкту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів».