Томос і його друзі
IQ

Томос і його друзі

Про політизацію релігії і сакралізацію нації. Досвід УГКЦ для українського православ’я

Назар Кісь, 4 вересня14562
фото зі сайту президента

Візантійська традиція підпорядковувати церковні питання політичним інтересам (або узгоджувати їх, якщо говорити делікатніше) в Україні після Революції Гідності зазнала суттєвої, на перший погляд, трансформації. У нас церковне питання з державних інтересів перейшло в ранг національних. Хоча, дивлячись на проблему відсторонено, нація просто не може виступати тут суб’єктом. Вона може діяти (якщо взагалі може) через якихось представників: лідерів думок, вождя, президента, уряд, парламент.

Так ми знову повертаємося до звичного стану речей, новизна полягає тільки в тому, що на цей раз державна церковна політика курсує не у фарватері інтересів Москви. І в цій сфері не вигадано нічого нового, якщо порівнювати із загальною тенденцією будувати ідеологію чи історичну політику на бажанні переграти ситуацію першої половини ХХ століття. Тому ми й намагаємося у ХХІ сторіччі втілити ідеали «національної держави» і створити державну церкву.

З одного боку, теперішня ситуація є дійсно унікальною, якщо говорити про українське православ’я. З іншого – Греко-католицька церква в Галичині першої половини ХХ століття пережила схожу ситуацію, коли була в ролі «національної церкви» і намагалася знайти своє місце в політичній системі. При цьому дискусії першої половини ХХ сторіччя були ширшими і предметнішими, ніж теперішні, коли «в єдиному пориві» і в очікуванні Томосу ми закриваємо очі на цілий пласт проблем. А невирішених питань є безліч, і самим патріотизмом їх не перекрити.

Якими, наприклад, мають бути відносини церкви і влади? І тут мова не про банальну самостійність чи відокремленість церкви від держави. Українська православна церква у своєму діалозі з державою виступатиме від імені більшості чи тільки як одна з українських церков? У своєму діалозі з вірянами вона говоритиме як «державна» церква чи дотримуватиметься логіки «кесарю – кесареве»?

Інше важливе питання – це інтегрованість української церковної структури в ширший простір. З Московським патріархатом все зрозуміло, це філія Російської церкви з усіма фсб-шними наслідками. Це «русский мир» і російська мова як сакральна скрепа. Але ж нова церква покликана не лише відірвати українців від впливу Москви, а й об’єднати їх, допомогти розвинути західний вектор. А тут не обійтися без греко-католиків і протестантів, тобто без міжконфесійного діалогу. Яким буде цей діалог, коли одна з церков виступатиме (якщо виступатиме) в ролі «головної національної»? При цьому не варто забувати, що й УГКЦ позиціонує себе як спадкоємиця традиції «хрещення князя Володимира», називаючи свої відносини з Ватиканом «сопричастям».

Незрозумілою досі є й роль духовенства в суспільному житті і політиці – як самостійної і впливової групи чи як ефективних, але, по суті, рядових і невпливових агітаторів.

Як свідчить досвід УГКЦ, де на початку ХХ століття конкурували дві протилежні візії, лише вирішивши ці питання, можна починати розмови про соціальну роль церкви, про силу її морального авторитету.

У Греко-католицькій церкві часів Митрополита Андрея перемогла позиція «восточників», котрі трактували церкву перш за все як національну українську інституцію. У цьому статусі, якщо духовенство ініціювало створення якоїсь громадської організації, вона вважалася «понадпартійною» та «об’єднавчою», але разом з тим духовенство активно залучалося до політичного життя в ролі рядових агітаторів. Про формування церквою політичного порядку денного не йшлося. І не через секуляризацію суспільства, що було б логічно, а в силу допоміжної, по суті, ролі духовенства в суспільному житті. Інтеграція в ширший католицький культурний і цивілізаційний простір була принесена в жертву потребам національної інтеграції, задля наближення до православних традицій (притаманних більшості українців). Щобільше, саме православна традиція вважалася аргументом, чому світські особи можуть впливати на церковну політику.

Точка зору «західників», які вважали Греко-католицьку церкву тим елементом, який поєднує українців із загальноєвропейським культурним простором, зазнала поразки через політичні аргументи та «національну доцільність». Прихильники західного вектора в ГКЦ не сформували впливової політичної сили, яка могла б впливати на реальну політику з позиції власне церкви. Ні у відносинах з державною владою, ні в суспільно-політичному житті. Зрештою, інтеграція в європейський (з церковного погляду – латинський) простір відкидалася як «полонізація» і втрата національної ідентичності, бо національна єдність передбачала культурне зближення з православними українцями.

Зважаючи на якість сучасних дискусій, вони відбудуться в цьому ж ключі. Але ж церква – це не атрибут держави і народу, не герб, не гімн і не прапор. Хоча в будь-якому випадку буде краще, ніж УПЦ МП. Просто не хотілося б, щоб в нас утворився свій аналог. Це погано впливає на загальну атмосферу. Зрештою, ми всі пам’ятаємо, як виглядали державні попи часів Януковича. Тут і фантазувати не потрібно.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук